WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДержавне регулювання економіки, Інвестиції → Суб’єкти управління сільськими територіями як політичні інститути - Реферат

Суб’єкти управління сільськими територіями як політичні інститути - Реферат

проведені в Україні, активну участь у громадській діяльності бере не більше 5% населення [6, с. 112]. Не викликає довіру сільського населення і діяльність чисельних політичних партій, а тому воно не схильне до створення партійних осередків. Перші кроки роблять і органи самоорганізації населення на селі. Тут труднощі пов'язані з незначною чисельністю населення, його низькою щільністю, просторовою розосереджуваністю, занедбаністю об'єктів соціально-культурної сфери, які мали б стати певними осередками самоорганізації населення. Не сприяють самоорганізації населення його депопуляція та бідність. Не впливає на підвищення соціально-політичної активності селян і Закон України "Про органи самоорганізації населення", який, по суті, обмежує конституційні права людини. Так, його стаття 14, яка визначає власні повноваження зазначеного органу, зводить їх до сприяння тим чи іншим заходам, надання допомоги в їх здійсненні, інформування населення або представництва разом із депутатами інтересів жителів села у відповідній місцевій раді, її органах та місцевих органах виконавчої влади [4, с. 112-113]. Тим самим нівелюються засади самоврядування як такого.
Бізнес представлений на селі не стільки як суб'єкт управління чи господарювання, скільки як суб'єкт власності, оскільки переважна більшість бізнесменів на селі - це власники земельних паїв, значна частина яких здає їх в оренду, при цьому не отримуючи прибутку. Що стосується нових агроформувань, то вони перебувають у стадії становлення, а тому не мають економічних важелів впливу на стан місцевих справ. Інший різновид бізнесу - великі компанії, які сплачують податки в містах за місцем своєї реєстрації, а тому село не отримує від цього ніякої користі. Отже, управлінський вплив бізнесових структур, який визначається передусім їх економічною, фінансовою присутністю в сільських територіальних утвореннях, поки є незначним.
На наступному, районному рівні сільських територій, ключову роль в управлінні відіграють такі суб'єкти, як районні державні адміністрації та райради, що свідчить про наявність двох центрів публічної влади та її дуалізм. Але ця проблема не є єдиною та головною. Важливіше те, що реальні повноваження райрад як органів, які представляють спільні інтереси сільських територіальних громад, є обмеженими. Незважаючи на значний обсяг їх повноважень, перелічених у Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" (у певних галузях та сферах, у тому числі й у сфері реформування земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища), головне з них пов'язане з правом комунальної власності й відповідними повноваженнями з управління нею. Право на цю власність належить територіальним громадам, а районні ради від їхнього імені здійснюють управління ними. Серед перелічених у статті 60 названого закону об'єктів комунальної власності володіння, користування та розпорядження якою дає потенційну можливість отримати прибуток, є земля [2, с. 70,97]. За відсутності земельного ринку, владні повноваження рад мають номінальний характер. Крім того, повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування чітко не розмежовані. Ще більше ускладнює механізм функціонування цих владних структур правова норма обопільної делегованості повноважень, не кажучи вже про те, що вона тільки підтверджує слабкість районних рад. Ситуація ускладнюється й тим, що закон чітко не визначає взаємозалежність управлінських функцій цих органів публічної влади [12, с. 84]. У Законі України "Про місцеві державні адміністрації" лише прописано норму невтручання державних органів влади в діяльність органів місцевого самоврядування територіальних громад [3, с. 17].
Підвищенню правосуб'єктності районних рад як органу, що представляє спільні інтереси територіальних громад сіл, сприяло б подолання суперечностей між великою капіталомісткістю об'єктів комунальної власності та обмеженістю місцевих бюджетів. Перш за все це можливо досягти за рахунок визначення пріоритетних інвестиційних проектів розвитку підприємств та установ соціальної сфери села з подальшою їх приватизацією. Збільшити надходження до бюджету можна з передачею земель, що перебувають поза межами сільських населених пунктів, від їх управління райдержадміністраціями до управління територіальними громадами сіл. Інший шлях добування коштів - купівля землі у власників землі сільрадами з наступним її переданням в оренду [11, с.267].
Інша проблема полягає в урегулюванні взаємовідносин між центрами публічної влади. Деякі автори, підкреслюючи, що нову модель управління побудовано на принципі "неспільномірності компетенції", пропонують на районному і обласному рівнях за органами державної влади залишити контрольні функції, а на органи місцевого самоврядування покласти функції галузевої компетенції [15, с. 96]. Більш доцільним, на нашу думку, було б передати райрадам питання розроблення програм місцевого розвитку, а на виконавчі органи влади покласти завдання їх реалізації.
На регіональному рівні сільських територіальних утворень з'являється такий суб'єкт управління, як центральні органи виконавчої влади. Вони представлені Міністерством аграрної політики та іншими міністерствами та комітетами, які здійснюють галузеве, міжгалузеве управління та контроль у сферах економіки, соціально-культурній та адміністративно-політичній. Наприклад, Міністерство аграрної політики є галузевим і таким, що діє у сфері економіки. До галузевого належить Міністерство культури, яке здійснює свою управлінську діяльність у соціально-культурній сфері. До цієї ж сфери належить міжгалузеве Міністерство праці та соціальної політики. Функції контролю і нагляду у сфері адміністративно-політичній здійснює Державна податкова адміністрація. Хоча в Концепції Адміністративної реформи в Україні передбачено побудову організаційної структури центральних органів виконавчої влади за функціональним принципом, за яким державна політика повинна реалізуватися у відповідній сфері, а не в галузі, поки що вони залишаються галузевими.
Завдання, функції центральних органіввиконавчої влади визначаються відповідними положеннями, які затверджуються указами Президента України. У своїй повсякденній діяльності вони підпорядковані Кабінету Міністрів України. Звернемо увагу на визначальні завдання цих органів: розроблення пропозицій щодо пріоритетних напрямів розвитку різних галузей та сфер діяльності, які виступають підсистемами сільських територій, прогнозування та планування, реалізація стратегій розвитку окремих галузей.
Регіональні підрозділи центральних органів виконавчої влади мають подвійне підпорядкування. Згідно із Законом України "Про місцеві державні адміністрації" вони, з одного боку, підзвітні та підконтрольні відповідним міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, а з іншого - керівники зазначених територіальних органів підзвітні й підконтрольні головам місцевих державних адміністрацій [3, с. 15].
Співпраця місцевих держадміністрацій із центральними органами виконавчої влади при здійсненні повноважень у процесі управління сільськими територіальними утвореннями визначається вказаним законом на засадах взаємодії [3, с. 15]. Але в процесі реалізації управлінських рішень ця умова порушується. Так, відповідно до "Методичних рекомендацій щодо формування регіональних стратегій розвитку" від 29 липня 2002 року встановлено єдиний порядок та основні засади їх розроблення [13, с.3]. На практиці це виглядає таким чином: будь-які уточнення щодо специфіки регіону, які стосуються регіональної стратегії розвитку, підлягають погодженню з відповідним міністерством [10, с.289]. Подібна практика суперечить Конституції України, за якою як в областях, так і в районах, здійснення виконавчої влади покладено на місцеві державні адміністрації [1, с. 54].
Вони покликані забезпечувати системність управління в межах відповідного рівня сільських територій. Цього можна досягти
Loading...

 
 

Цікаве