WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДержавне регулювання економіки, Інвестиції → Актуальні проблеми надання прав національним меншинам в Україні - Реферат

Актуальні проблеми надання прав національним меншинам в Україні - Реферат

органом України. У Декларації прав національностей України зазначається, що всі етнічні групи на її території становлять народ України, мають рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права, а дискримінація за національною ознакою забороняється. Українська держава гарантує всім національностям права на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур. Значна увага приділена гарантіям для вільного користування рідними мовами всім народам і національним групам, створюючи для цього національні культурні центри і товариства. Окрім того, вони мають право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних народних обрядах. Нарешті, Українська держава бере під захист їх пам'ятки історії такультури.
Статус України як, з одного боку, національної держави, а з іншого - багатонаціональної, полікультурної, був закріплений в Конституції України 1996 р., де в Преамбулі дається визначення Українського народу як громадян України всіх національностей, тобто в основі такого визначення української політичної нації є як елементи громадянської нації, так і етнічної. Традиції уважного ставлення до прав національних меншин в Україні мають глибоке коріння, починаючи від доби УНР. ІІІ Універсал Української Центральної Ради проголошував поряд з іншими правами і свободами можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами. Сьогодні, коли в Україні вже вироблено певну нормативну базу, спрямовану на забезпечення прав національних меншин, постає нагальна проблема перегляду та корекції цієї сфери законодавства з метою усунення ряду нормативних колізій, які знайшли своє відображення як у положеннях окремих законів, так і на рівні цілої системи. Незважаючи на те, що в окремих нормах і положеннях політико-правових і юридичних актів України своє відображення знайшли чи не всі права національних меншин, передбачені міжнародними правовими документами, можна стверджувати, що для деяких із цих положень досі не знайдено механізмів практичної реалізації, а інші не виконуються або виконуються органами державної влади лише частково [6].
З одного боку може здатися, що виконання цих норм залежить здебільшого від політичної волі представників того чи іншого органу виконавчої влади, однак чи не найбільшу роль у цьому процесі відіграють фактори, зумовлені недосконалістю та внутрішньою суперечливістю вітчизняного законодавства у сфері забезпечення прав національних меншин. Слід підкреслити, що в українському законодавстві досить вдало розв'язується дилема колективних-індивідуальних прав національних меншин. Законодавство України визнає як індивідуальні права осіб, що належать до національних меншин, так і права їх колективів. Переважна більшість визнаних міжнародною спільнотою прав людини має колективний вимір. Практично жодне з політичних, соціальних та культурних прав не може бути реалізоване окремим індивідом, вони неодмінно передбачають певний інституційний контекст і стереотипну модельну поведінку групи осіб. Колективні права - це права умовної або статистичної групи, і при цьому важливо, що в контексті забезпечення колективних прав група як така сприймається одночасно і як певна соціальна цілісність, і як соціальний фактор, включений у сферу правовідносин.
Однак включенню у сферу правовідносин має завжди передувати чітке визначення суб'єктів цих правовідносин. Наразі однозначні визначення цієї низки ключових для етнонаціональної політики понять відсутні. Невизначеність термінології сьогодні стала одним з головних чинників, які ускладнюють процес розвитку і внутрішнього узгодження вітчизняного законодавства у сфері забезпечення прав національних меншин і народів. У першу чергу це стосується самого визначення основних суб'єктів етнонаціональної політики. Першим юридичним документом України, в якому було зафіксовано термін "національна меншина", став Закон "Про національні меншини в Україні" від 25 червня 1992 року, де в статті 3 закріплюється таке положення: "До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою" [3]. Це визначення не містить жодного чіткого критерію, за яким представників того чи іншого етносу України можна було б зараховувати до національних меншин. Вона не визначає ані часових критеріїв проживання на даній території як умови набуття відповідного статусу, ані певного кількісного цензу для представників тієї чи іншої національності, ані, наприклад, вимоги щодо наявності зафіксованих пам'яток матеріальної чи духовної культури. Це, у свою чергу, робить саме поняття "національна меншина" надто гнучким для його правового застосування й закладає потенціал для того, щоб надавати відповідний статус будь-якій особі чи групі осіб, які спромоглися отримати громадянство України. Окрім того, це суттєво ускладнює застосування положень законів, які так чи інакше торкаються сфери етнонаціональної політики, і, відповідно, викривлює самі процедури забезпечення й захисту прав національних меншин.
Оскільки етнополітичне право не є застиглою категорією, внаслідок зміни історичних реалій воно потребує модернізації і оновлення. Незважаючи на нагальність потреб, внесення будь-яких змін до законодавства у сфері етнонаціональних взаємин повинне бути виваженим і мати своїм підґрунтям розуміння необхідності створення цілісного законодавчого поля в цій сфері. Більшість законодавчих колізій, які виникають сьогодні між різними правовими актами, спрямованими на забезпечення прав національних меншин і народів, мають своєю причиною внутрішню неузгодженість законодавства України в етнонаціональній сфері. Неузгодженість, а часом і взаємна суперечливість положень окремих законів, стають одним з основних джерел їх декларативності. Формування цілісної законодавчої бази у сфері забезпечення прав національних меншин не є можливим без вироблення системи стратегічних пріоритетів у сфері етнонаціональної політики, без налагодження процесу їх адекватної імплементації [4].
Одним з ефективних кроків у цьому напрямі міг би стати Закон України "Про концепцію державної етнонаціональної політики України", розроблений 2005 р. Комітетом з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, який став би підґрунтям для визначення формату етнонаціональних відносин в Україні та
Loading...

 
 

Цікаве