WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДержавне регулювання економіки, Інвестиції → Суб’єкти політичної аналітики в державному управлінні - Реферат

Суб’єкти політичної аналітики в державному управлінні - Реферат

політичних і юридичних експертів, але й фахівців у цілій серії інших наукових дисциплін.
Говорячи про експертну революцію в політиці, слід зазначити й спокусу, що з'являється, замінивши експертами самих політиків - одержати своєрідний експертний реванш за минулі історичні періоди, коли політики не бачили необхідності в політичній експертизі. Але подібна підміна уявляється не зовсім реалістичною. Адже функції сучасних політичних експертів і самих політиків розрізняються. Політик - це насамперед не власник певних професійних і наукових знань, а носій специфічних інтелектуальних і людських якостей. Вони, з одного боку, забезпечують йому легітимність - готовність населення країни передати йому владні повноваження, що досить важливо в сучасних демократичних системах. З другого боку, вони дозволяють йому контролювати й спрямовувати процеси, що протікають у суспільстві. Політик є багато в чому фігурою синтетичною в тому розумінні, що він задає загальні вектори розвитку всієї структури держави й суспільства, при цьому не вимальовуючи окремі деталі. Визначаючи загальний напрям еволюції політичної й інших суспільних систем, він вдається до послуг експертів переважно для вирішення суто управлінських завдань. У результаті відбувається своєрідний поділ праці між політиками й експертами - кожний виконує свою функцію, становлячи в цілому ефективний тандем.
Водночас на даному етапі розвитку політичної системи не варто й переоцінювати роль експертів у процесі прийняття політичних і державно-управлінських рішень - найчастіше їхній голос не буває почутий практикуючими керівниками держави, що призводить до деформацій у процесі прийняття рішень. Особливо це характерно для пострадянського політичного процесу - багато вітчизняних політиків, щойно отримавши черговий диплом доктора чи кандидата наук, на жаль, найчастіше переоцінюють свої сили та як і раніше вважають себе здатними самостійно оцінювати поточну ситуацію, робити прогнози й приймати рішення.
Цікавим щодо цього є зауваження А.Вілдавскі про те, що основним супротивником використання політичної аналітики, а отже, і активного застосування експертизи, є бюрократія. Звиклі до функціонування в чітко лімітованому інструкціями й розпорядженнями адміністративному просторі, чиновники здебільшого не відчувають необхідності в політичному аналізі як інструменті, що активізує творчий початок при вирішенні політичних проблем. А.Вілдавскі використовує термін "контрабандне проникнення політичної аналітики у владні структури", маючи на увазі ту обставину, що технології політичної аналітики можуть поширюватися в інститутах влади, тільки переборюючи твердий опір бюрократичного апарату. Стикаючись із подібною протидією, експерти опиняються перед вибором: або продовжувати спроби впровадження наукових методик у процедуру прийняття управлінських рішень у даній структурі, або самим стати частиною бюрократичної системи, нормалізувавши свої функції й способи їхнього виконання й погодившись із рутинізацією своїх обов'язків. У цьому сенсі політичну аналітику варто розглядати як альтернативу механізму вирішення проблем у стилі твердої регламентації або авторитарного підходу. Політична аналітика, у свою чергу, являє собою науково обґрунтовані механізми форсування творчого процесу при прийнятті політичних та управлінських рішень [8].
Зазначимо, що на сучасному етапі розвитку політичного суспільства політична експертиза перестала бути надбанням лише владних структур. Коло споживачів аналітичної продукції сьогодні вкрай широке - до послуг політичних аналітиків вдаються практично всі суб'єкти політичного процесу. Це добре видно по класифікації аналітичних спільнот, яку можна назвати й класифікацією суб'єктів політичної аналітики.
Одну з таких класифікацій пропонує вже цитований нами Л.Пал. Розглядаючи канадську політичну систему, він розділив усі структури, що працюють у сфері політичної аналітики, на два сектори: державний і недержавний. Кожний з них був розбитий Л.Палом на більш дрібні підгрупи: перший ділиться на урядові й квазіурядові аналітичні підрозділи, а другий - на аналітичні центри (працюючі з метою одержання прибутку; створені на базі університетів; такі, що не вважають фінансовий прибуток основною метою свого функціонування).
Урядові аналітичні структури в класифікації Л.Пала являють собою ті підрозділи, які не просто працюють на органи уряду, але є частиною його організаційної структури. Аналітики у їхньому штаті є державними службовцями і виконують функцію аналітичного супроводу процесу прийняття рішень органами виконавчої влади. За твердженням Л.Пала, такі аналітичні служби існують у канадській політичній системі як в апараті прем'єр-міністра, так і в апаратах окремих міністерств та відомств. Квазіурядові ж структури в систематизації Л.Пала - це ті аналітичні центри, які також працюють винятково на уряд, але не входять безпосередньо в його структуру й не є з цієї причини його частиною.
Більшість у недержавному аналітичному секторі становлять центри, орієнтовані на одержання прибутку, а отже такі, що являють собою комерційні структури, для яких політична аналітика - товар, що має просуватися на ринок. Вони працюють передусім із великими комерційними компаніями, залученими в політичне життя в основному через лобістську діяльність і насамперед стикаються з необхідністю прораховувати політичні ризики; а також з політичними партіями й громадськими організаціями. Але в ряді випадків подібні аналітичні центри виконують роботи й для державних структур, які в подібній ситуації виступають як покупці аналітичних послуг на відкритому ринку. До цієї групи суб'єктів політичної аналітики Л.Пал відносить і центри, що займаються соціологічними опитуваннями.
Центри, які не мають на меті отримання прибутку, існують на спонсорські кошти й гонорари від публікацій власних досліджень. Фактично вони є великими науково-дослідними структурами, що виконують як теоретичні, так і прикладні розробки. Досить часто певну частку витрат на їх функціонування бере на себе держава, що розглядає їх передусім як академічні дослідницькі підрозділи. Подібним чиномфункціонують й аналітичні центри, створені на базі найбільших університетів [3].
Наведена класифікація аналітичних центрів має, на наш погляд, низку суттєвих недоліків. І справа навіть не в тім, що Л.Пал розглядає окремий випадок - канадську політичну систему. У сучасних демократіях структурування експертного знання досить схоже й зазнає принципових розходжень від країни до країни. Так, у Канаді - країні з парламентським політичним режимом - основним органом виконавчої влади є кабінет міністрів. Але це не означає, що експертні структури в органах влади діють тільки при уряді, як про це пише Л.Пал. Існують й аналітичні служби в органах влади законодавчої, які Л.Пал відносить до квазіурядових структур, хоча вони найчастіше є підрозділами, безпосередньо включеними в парламентську структуру. Тут Л.Пал стає заручником власного розподілу на урядові й квазіурядові аналітичні підрозділи, що видається багато в чому умовним. Адже навіть якщо аналітичні центри й не є повністю інкорпорованими в органи влади, але працюють винятково на них, то де-факто вони входять у систему державних інститутів.
Крім того, аналітичні центри, створені на базі найбільших університетів, є скоріше підвидами центрів, що не ставлять за мету одержання прибутку, а не самостійною категорією. При цьому віднесення подібних структур до суб'єктів
Loading...

 
 

Цікаве