WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДержавне регулювання економіки, Інвестиції → Методологічні аспекти впровадження державної політики - Реферат

Методологічні аспекти впровадження державної політики - Реферат

необхідність безпосередньої реакції на зміну обставин. У психології - це поведінковий (бігевіористський) підхід з його залежністю суб'єкта від конкретної ситуації та домінуючих потреб;
- інстинктивно-психологічна (фрейдистська), з наданням внутрішнім, ірраціональним чинникам (інстинктам, волі, емоціям) домінуючого значення у детермінації загальнолюдської, й політичної зокрема, діяльності;
- гуманітарна, що за основу детермінації бере сукупність наукових знань про людину, її свободу й самопокладання. Такий підхід ствердився в процесі становлення посткласичної парадигми трактування людини, є інтегрованою теорією її життєдіяльності.
На нашу думку, якраз посткласична парадигма розуміння сучасних складних процесів забезпечує здійснення демократичної політики держави. До її основних приписів слід віднести: визначення конкретної дійсності як множину інваріантних можливостей, ресурсів і засобів її ж трансформування; центрування цієї множини суб'єктом перетворень навколо себе та своїх прагнень; усвідомлення ним власної свободи як раціонально-відповідального ставлення до дійсності. Гуманітарна парадигма обґрунтування політичної діяльності розглядає сформовані концепти як теоретико-методологічні засади їх подальшого впровадження. Поняття "засади", на відміну від близького за змістом "причина", фіксує особливий вид детермінації, коли покладений в основу концепт не повністю визначає зміст наступної практики, а лише є вихідним пунктом для самовизначення суб'єкта, порівняння досягнутих результатів із належним стандартом. На відміну від дії причини, що через перенесення власних властивостей на наслідок, породжує його, засада більш-менш свідомо формується суб'єктом, є продуктом його вільного вибору і самовизначення. У політиці роль засад виконують бачення, наміри, мотиви, цілі, програми, що у даному контексті відрізняються лише мірою обґрунтованості, але стосовно подальшої практики впровадження можуть виконувати спільну функцію вихідного пункту чи умоглядної основи змін. Тому важко погодитися із твердженням, що "політика, що підлягає впровадженню, спирається на незаперечну теорію причини й наслідку" [2, с. 281]. Це швидше стосується реалізованої чи об'єктивованої політики.
Формування й ствердження концептуальних засад політики здійснюється через поєднання кількох важливих функцій свідомого ставлення до предмета політичних перетворень, а саме: аксіологічної, мотиваційної, цілепокладаючої, креативної тощо. Розглянемо детальніше аксіологічну функцію, оскільки за твердженнями авторів відомої книги "Аналіз політики для реального світу": "За багатьма методами стоять не задекларовані, проте невіддільні припущення щодо цінностей" [2, с. 17]. У ширшому контексті це означає, що застосування тих чи інших методів у політиці спирається на більш-менш свідомий вибір домінуючих цінностей, серед яких розрізняються особистісні, часткові (партійні або корпоративні) та загальнодержавні. Визначена суб'єктом політики ціннісна домінанта визначає пріоритетні мотиви - основні спонуки діяльності та спрямовує весь процес упровадження у певне русло. Для процесу реалізації політики багато значать також особливості використовуваних засобів вибору, що диференціюються відповідно до домінуючих здібностей суб'єкта (інстинкт, почуття, переконання, віра, інтуїція, розум), рівня обґрунтованості рішення (реалістичне, ймовірне, ілюзорне), демократичних чи авторитарних процедур здійснення тощо.
Зрозуміло, що формування концептуальних засад здійснюваної політики відбувається на командному рівні, а їх упровадження на рівні управління. Проте сучасний демократичний процес передбачає участь виконавців у підготовці важливих питань, включаючи питання про основні цілі й пріоритети.
Цікавою й значимою у методологічному плані є проблема визначення типів або моделей імплементації державної політики. У першому наближенні ці типи можна класифікувати за різними критеріями, наприклад: за суб'єктом, сферою впровадження, його тривалістю тощо. У літературі є кілька підходів до визначення моделі імплементації політичних рішень. Так, автори книги "Дослідження політики…" [3] розрізняють три основні моделі вибору засобів проведення політики:
- висхідна або орієнтована на мінімальне використання засобів, що "надає перевагу застосуванню засобів із найменшим рівнем примусу і дає змогу рухатися "вгору за шкалою" "у напрямку до прямого примушування" [3, c. 177]. Можна стверджувати, що тут вибір засобів впливу на виконавців залежить від управлінської ситуації або попереднього досвіду застосування певних засобів;
- низова, за якою використання методів залежить від "природи суспільних груп" - суб'єктів імплементації [3, с. 178]. Тим самим акцент ставиться на відкритості процесу реалізації політичних рішень, залученні широких мас громадськості, але, водночас, недостатньо враховується роль чиновництва;
- синтетична, "яка інтегрує різні концепції вибору засобу" [3, с. 178-179] і прагне врахувати всі чинники, включно із загальносоціальними, та акцентуючи увагу на свободі вибору суб'єкта політичної дії.
Безсумнівно, що така класифікація є науково виправданою, має ряд позитивних моментів, але її застосування до українських реалій є проблемним через те, що в ній концептуальна визначеність упровадження політики має скритий характер, адже для західного суспільства ліберально-демократична сутність суспільства є аксіомою. Інша справа стосовно українських суспільства й політики, що перебувають у стані трансформації, коли стратегічні перспективи лише визначаються, а в політиці домінує боротьба за владу. На наш погляд, таким українським реаліям більше відповідає дихотомічний поділ процесу імплементації політики на дві моделі - директивну (стічну) та партисипативну. Перша модель або парадигма означає, що цілі формуються на високому рівні, а їх упровадження здійснюється через шари рутинного і бюрократизованого ухвалення рішень та адекватного виконання. Така модель є типовою для авторитарного стилю управління й історично вона узгоджувалася із класичною абоприродничонауковою парадигмою, де кожен елемент системи здійснює припис щодо наступного й жорстко детермінує його. Протилежною до стічної парадигми буде висхідна, або партисипативна модель управління, що будується "знизу догори", тобто через залучення виконавців до процесу прийняття рішень і його імплементації.
До типів упровадження політики можна віднести і твердження М.Вебера про етику переконання і етику відповідальності [6, с. 20] - з розумінням того, що це два види обґрунтування політичної діяльності. Перший тип - це політична заангажованість, прагнення стверджувати лише власне (партійне) бачення, а другий тип може мати дві основи: інституційну відповідальність (досить часто продиктовану лише принципом лояльності та конформізму) та раціонально обґрунтованої моральності (у І.Канта - категоричний імператив).
Визначення моделі впровадження політики як парадигми означає єдність (наступність) політики й управління. Особливістю парадигми у нашому методологічно-прикладному значенні є поєднання описовості та приписовості. Концепція як засадничий момент творення (включаючи практичне впровадження) державної політики дає певний опис дійсності та її викликів. Проте вона водночас дає згорнуту ідею майбутнього - покладає в умоглядній формі бажаний стан змінюваної дійсності. Парадигма як модель опосередкування двох стадій політичного життя (формування й упровадження політики) визначає систему засобів діяльності: послідовність різних методів, окремих прийомів і практик-умінь здійснення окремих управлінських кроків тощо. Важливим тут є чітке узгодження методів із концепцією. І в цьому контексті, попри всю варіативність використовуваних методів, парадигма є нормативною або приписовою (імперативною) моделлю. Також можна констатувати, що парадигма має такі властивості:
- поряд із відтворенням реальної ситуації в ній представлений проект майбутнього;
- демонструє міру
Loading...

 
 

Цікаве