WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДержавне регулювання економіки, Інвестиції → Державна самоідентифікація України в процесі реалізації національних інтересів - Реферат

Державна самоідентифікація України в процесі реалізації національних інтересів - Реферат

і соціального походження, і є лояльним до ідеї української держави. Так, В. Липинський вважав, що українську націю можна найкраще сконсолідувати на засадах "територіального патріотизму", розбудженням почуття солідарності між постійними мешканцями української землі, незалежно від їх соціального походження, релігійного віросповідання і навіть національно-культурної свідомості [4].
Осмислюючи сутність цих двох моделей, їх раціоналістичну цінність, доцільно звернути увагу на те, що два визначальні ідеологи національного руху - М. Драгоманов, який належав до демократичного - народницького напряму в українській суспільно-політичній думці, та В. Липинський - представник української консервативної течії, погоджувались, що українська нація є наслідком європейського цивілізаційного процесу.
Вперше таку думку 1861 року висловив засновник модерного українського національного руху М. Костомаров, який протиставляв київську традицію свободи й індивідуалізму московській традиції авторитаризму й підкорення особи колективові [5].
Цю думку повторив у 1889 р. М. Драгоманов: "Найбільша частина національних відмін України від Мос-ковії пояснюється тим, що Україна до XVIII ст. (тобто до встановлення російського панування) була більш зв'язана зі Західною Європою, і хоч з проволокою (завдяки татарам), та все ж ішла разом зі Західною Європою в суспільному і культурному процесі" [4]. Таких самих висновків дійшов кількома десятиліттями згодом "державний" В. Липинський, який писав: "Основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем'я, не віра… а інший, витворений віками устрій політичний, інший… метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства" [4].
Активно формували цю думку також два визначні північноамериканські історики українського походження Іван Лисяк-Рудницький та Роман Шпорлюк.
Вибір на користь політичної нації був характерним також для українського дисидентського руху у 70-80-х роках ХХ ст. та опозиційного руху за часів перебудови.
Особливістю нинішнього етапу етнополітики в Україні є проблема обрання шляхів формування сучасної української нації, спроможної гармонізувати соціально-політичні, економічні, духовно-культурні, етнічні та релігійні відносини в суспільстві.
Українські вчені С. Гелей і С. Рутар виділяють три концептуальні моделі у вітчизняному суспільстві. Перша, територіальна, передбачає формування нації за територіально-громадським принципом, ігноруючи пріоритетність у цьому процесі корінного українського етносу. При цьому зосереджується особлива увага на закріплені статусу двомовності, федеративного устрою України, заперечені традиційно-національної державної символіки. Ця концепція пропонує обрати шлях формування української нації, характерний для країн, на території яких не було корінного народу і вони формувалися на політичній основі з урахуванням етнокультурних інтересів багатьох або кількох з них (як у народів США, Канади, Швейцарії). Друга, етнічна концепція, ґрунтується на таких положеннях: примордіалістський підхід до генезису нації, визнання українського етносу українською нацією та єдиним суб'єктом державотворення; юридичне закріплення пріоритетів корінного народу порівняно з національними меншинами в усіх сферах суспільного життя; надання українського громадянства усім українцям, незалежно від місця їх проживання; представники національних меншин отримають громадянство, якщо вони знають українську мову, лояльно ставляться до Української держави, шанують її закони; заперечення принципу двомовності в державних установах за будь-яких умов, а також принципу державного фінансування навчальних закладів нацменшин тощо. Третя, етнотериторіальна концепція, пропонує формування української нації за територіально громадянським і етнічним принципами. Територіально-громадянський принцип цієї концепції передбачає, що члени української нації - це представники як корінного українського етносу, так і національних меншин, які є громадянами України. Крім того, національні меншини мають право на створення національно-культурної автономії. Суть етнічного принципу цієї концепції полягає у тому, що національна держава, якою є Україна, отримує назву від корінного українського етносу, його мова, традиційна символіка отримує статус національних державних. Тобто, національна ідентифікація відбувається передусім на основних етнокультурних цінностях українського нараду [3].
Політико-практична діяльність Української держави в процесі формування сучасної повномасштабної української нації свідчить про її прихильність до третьої вищезазначеної моделі.
Ефективність цього процесу залежить від низки чинників. По-перше, від здатності політичних сил та інтелектуальної еліти консолідувати навколо українського ядра усіх українських громадян. Елементарна політична відповідальність вимагає від національних лідерів припинити спекуляції на тому, що розділяє українське суспільство на частини і робить їх дуже різними. По-друге, важливо згуртувати різні соціальні групи навколо національної ідеї у формі європейського вибору, в політико-державному, економічному, та етнокультурному аспектах. По-третє, від успішного впровадження радикальних реформ у всіх суспільних сферах: політичній, правовій, економічній і культурній.
Визначальним політичним чинником консолідації української нації є підвищення дієспроможності та ефективності суспільних і державних інститутів на засадах демократизації життя країни, яка повинна реалізовуватись у таких пріоритетах: демократизація політичного процесу; сприяння розвитку громадянського суспільства; забезпечення прозорості діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування; забезпечення свободи слова та гарантування громадянам найширшого доступу до інформації; судова реформа, спрямована на утвердження справедливого суду і гарантування правосуддя для кожного громадянина.
На шляху формування української нації основними факторами її згуртування є проблема створення оптимальної інституціональної моделі правління, яка спиратиметься на демократичну процедуру та передбачатиме ефективний механізмстримувань і противаг між виконавчою, законодавчою і судовою гілками влади; децентралізацію влади та запровадження трирівневої системи адміністративно-державного устрою; формування партійної системи, здатної створювати дієвий уряд, нести відповідальність за його орієнтацію; створення ефективної професійної державної служби, спроможної успішно виконувати державно-управлінські функції, надавати якісні послуги населенню, ефективно взаємодіяти з інституціями громадянського суспільства.
До правових чинників консолідації української нації належить діяльність щодо консолідації і кодифікації права відповідно до норм Конституції і міжнародних правових стандартів; створення ефективної правової системи, що забезпечувала, з одного боку, єдиний механізм прав і обов'язків, а з іншого - формувала у них почуття рівних можливостей для самореалізації саме завдяки національній ідентичності.
Так нація зможе активно створювати сприятливі умови для самореалізації особи, зокрема й етнокультурні, що безпосередньо впливає на інтенсивність процесу національної ідентифікації.
Консолідація української нації залежить від опанування Україною сучасних моделей економічного зростання, орієнтованих на забезпечення стабільних і високих показників соціально-економічного розвитку на довгостроку перспективу. Пріоритетами такої політики є: створення конкурентного середовища, сприятливого для соціально-економічного розвитку; орієнтація фінансової та інвестиційної інноваційної політики та завдання структурної модернізації національної економіки; підвищення енергоефективності української економіки; реформування соціальної політики та формування дієвого ринку праці; реформування житлово-комунального господарства; розширення та реструктуризація

 
 

Цікаве

Загрузка...