WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДержавне регулювання економіки, Інвестиції → Національна самосвідомість як засаднича умова формування державності - Реферат

Національна самосвідомість як засаднича умова формування державності - Реферат

апелювати маємо до свідомості і непохитності нас усіх, народу. "Нація, - писав В. Липинський, - це реалізація хотіння (підкреслено нами - М. Г.) до буття нацією. Коли нема хотіння, виявленого у формі ідеї, - нема нації" [4, с. 387]. Щодо ідеї, то у Липинсько-го - це ідея державотворення, національна ідея як загальне об'єднуюче начало.
За роки так званої радянської влади і особливо в останні два десятиліття до розвалу СРСР комуністи не лише пройшли унікальну школу надетнічного універсалізму, а й максимально спотворили ставлення до етнічного питання, етнічних ознак і відмінностей мільйонів громадян. В один ряд ставили й настирливо декларували як лише історично обумовлені гасла-поняття концепції на кшталт "пролетарі усіх країн", "совєцький народ", "усі люди доброї волі", "носії загальнолюдських цінностей", "усі чесні люди планети", "вільні громадяни нового світу". Ус і схожі сентенції "універсальної людини" були і є не просто якимось витвором "комуністичних" міфотворців, - це обов'язковий супутник ідеократичної свідомості, умисного невілювання природних, історичних та інших відмінностей між людьми. Навіть М. Горбачову за усієї підтримки світової ліберальної спільноти так і не вдалося розбудувати "ліберально-громадянську імперію", або "совєцьку націю". Окрім ще більш складного етнополітичного хаосу це нічого не дало, хоча самому М. Горбачову на певний час створило, особливо на Заході, помітний авторитет: адже він виявився добрим союзником західних суспільств у боротьбі з великим тоталітарним монстром - СРСР.
Описані соціальні процеси, які відбулися в перші місяці розвалу СРСР мали, однак, і декілька позитивів. Піднялися регіональні еліти. Посилилися спроби регіональних націй, національних меншин у формуванні громадянського суспільства на місцях. Одночасно посилилися спроби титульних етносів заявити про себе, зокрема через тиск на національні меншини, що не мають власної державності. Основне ж і найпозитивніше - значно змужнів, легалізувався національно-визвольний рух: з-під оболонки імперського центру вирвалися нації, що мали підстави і віками жадали розбудувати власну державність.
Етнокультурна ситуація - явище досить стійке. Зміна етнокультурних ситуацій відбувається повільно. Нова ситуація входить у гострий конфлікт не лише з особистістю, а й державою, і особливо тоді, коли розбудова держави здійснюється на принципово інших ідейних, духовних засадах. Стара етнокультурна ситуація стає гальмом процесу державотворення. Цьому, до речі сприяє стара еліта, що є реальним носієм такої ситуації. "Психологія "гомо совєтікуса", - пише український історик В. Сулько, - міцно тримає у своїх пазурах старше і середнє покоління людей на всьому пострадянському просторі. В Україні немає своєї Синайської пустелі, щоб можна було 40 років водити люд і виростити нове покоління повноцінного, вільного українця. І досі майбутнє своїх дітей і онуків обирають здебільшого їхні дідусі і бабусі, які окрім "щасливого" радянського рабства нічого не бачили і не знають, нав'язуючи молоді своє втрачене минуле" [5].
Виникає також конфлікт між державою і етнокультурною ситуацією, що є закономірним, оскільки більш як трьохсотлітнє перебування у складі Російської царської імперії, а далі - під радянським тоталітаризмом, характеризувалося небувалим пригніченням, знущанням над людиною, особистістю. Столітній синдром ненависті до чиновника, держави значною мірою успадкувало і нинішнє покоління людей, якому взагалі важко повірити, що держава може бути чесною і справедливою у ставленні до своїх громадян.
Цю зневагу до держави в Україні потужно підсилює низький рівень державницької свідомості еліти, бюрократії, чиновників усіх рівнів, внаслідок низьких духовних і професійних якостей яких формальну владу не поважає народ, вона по суті є нелегітим-ною. А коли так, то досить проблематичними є будь-які позитивні трансформації суспільства. "Як засвідчує історія, - пише український філософ В. Кремень, - спроби трансформувати основи економічного, соціального та культурного життя в нашій країні без зміни культури, як "духовного генетичного коду" життєдіяльності переважної більшості її населення зазвичай призводили до соціокультурного відторгнення реформ, як тільки вони створювали ситуацію невпевненості, хаосу і дискомфорту. Відбувалася криза легітимності політичної влади (вона не знаходила виправдання своїм діям з боку переважаючих соціальних груп суспільства) і закінчувалася контрреформами "згори" або, ще гірше, революціями чи бунтами "знизу" [3].
Конфлікт етнокультурної ситуації і держави в Україні нині особливо відчутно дається взнаки з тієї причини, що домінуючою є не національна етнічна еліта як провідник етнокультури. До 1991 р. по-іншому бути не могло. Дослідники зазначають, що період від 1917 до 1986 р. можна поділити на чотири півперіоди, які характеризуються не просто різними формами державної влади, а й її номенклатурою. Перший - ленінський (пошуковий характер державного працевлаштування). Другий - сталінський (тоталітарний, номенклатурний). Третій - хру-щовський (короткочасна демократизація, спроби вийти з кризи управління народним господарством). Четвертий - брежнєвський (люмпенізація і цілковита деградація номенклатурного політичного режиму) [1, с. 295].
Цю періодизацію можна екстраполювати і на Україну, що була складовою великої імперії - СРСР, все ж принципово важливим є інше - справжня національна еліта від 1991 р. до сьогодення все ще тільки робить спроби прийти до реальної (вищі ешелони, регіональний рівень) політичної влади. Чому?
У Румунії наприкінці 80-х років ХХ ст. кардинальна зміна еліт відбулася шляхом своєрідного терору, в Угорщині - через з'ясування нових пріоритетів нації на загальнонаціональному "круглому столі", а в Україні після проголошення незалежності владу спритно перехопила та ж номенклатурна комуністична еліта, що панувала майже століття. За різними підрахунками, найбільш впливові посади в Україні від 1991 до 1995 р. посідали представники колишньої радянської номенклатури (від 70 до 80%) [6, с. 291].
Після розпаду СРСР, краху так званої соціалістичної системи, усі посткомуністичні суспільства пережили потужний культурно-духовний шок, наслідки якого відчутні дотепер. Цей шок є результатом складного зіткнення трьох неоднозначних культурних векторів: а) новоїсистеми цінностей, що разом з ринковими моделями господарювання щоразу сильніше імпортується з країн західної цивілізації, Америки; б) старої радянської системи цінностей і відповідних поведінкових стереотипів; в) традиційної національної системи цінностей. Об'єктивно, усі ці вектори є впливовими і часто протирічать один одному, особливо з позиції формування психології молодого покоління. Перший потребує прискіпливого, навіть державницького впливу на те, щоб імпорт так званої масової, рудиментарної культури в Україну було призупинено. Стара радянська система цінностей може остаточно зникнути лише з часом, оскільки це пов'язано з конкретними її носіями. І, врешті, традиційна національна система цінностей, що вкрай необхідна, запотребована як основа національного державотворення, потребує куди більшої політичної волі і державницького підходу до її відродження та зміцнення, підкреслимо, - у принципово інших суспільно-політичних умовах. Тобто влада, держава мають однозначно вибрати, який культурний, духовний вектор має в Україні домінувати.
Гіпотезу про справедливе суспільство, рівність між народами взяли на озброєння слабкі люди. Їх аргументи були і є прості: всі люди, мовляв, однакові за своїми потребами, а тому повинні спільно працювати і порівну ділити результати праці. Відтак, і влада має належати усім - примітивній демократії.
Loading...

 
 

Цікаве