WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДержавне регулювання економіки, Інвестиції → Держава загального добробуту у США - Реферат

Держава загального добробуту у США - Реферат

коштів надійшли від приватних осіб і лише по 5 % - від доброчинних фондів і підприємств. Близько половини цих коштів було спрямовано в розпорядження церкви, однак невідомо, яка їх частина була витрачена на соціальну допомогу. Значна частина приватних пожертв була призначена на цілі охорони здоров'я, освіти й надання соціальних послуг і становила у 1985 р. 30 млрд дол. Приватні добровільні агенції, організовані за етнічним, релігійним принципом або за місцем проживання, відіграють домінуючу роль. Зазвичай вони тісно співпрацюють з владою, зберігаючи, проте, свої особливості відповідно до груп населення, які є їх клієнтами.
Нерівність доходів і бідність
Ураховуючи низький рівень заміщення заробітної плати соціальними виплатами, грошові виплати по соціальному страхуванню становлять відносно незначну частку в доходах населення. Іншими словами, люди покладаються переважно на власну працю, доходи від власності та приватні пенсії. Це дуже контрастує із західноєвропейськими державами, особливо Швецією. Розбіжність між доходами найбагатшої та найбіднішої частини населення, звичайно ж, у США найбільша серед країн, дані по яких наводилися. Двадцяти відсоткам населення з найнижчими доходами справді належить найменша частка сукупного грошового доходу населення. Однак 20 і навіть 10 % населення з найбільшими доходами не такі заможні, як, наприклад, у ФРН. Соціальні трансферти, однак, відіграють надзвичайно важливу роль у вирівнюванні доходів. Іншими словами, до перерозподілу відрахувань на соціальне страхування і податків нерівність населення щодо доходів була б набагато більшою. Загальновизнано, що зниження податків за часів Рейгана значно змінило перерозподіл доходів на користь верхніх 10 % шкали доходів.
Якщо порівняти країни за поширеністю бідності до і після соціальних трансфертів, то виявиться, що й після них частка бідних у США перевищує аналогічний показник для Швеції і ФРН приблизно втричі. Слід зазначити, що у США добре розроблено концепцію межі бідності. З 1964 p., коли була розпочата "війна проти бідності", Федеральне управління соціального захисту встановило розмір грошового доходу, потрібного сім'ям різного типу, щоб забезпечити не-обхідні харчування, житло, одяг і медичне обслуговування. Це офіційна межа малозабезпеченості, що включає грошові надходження по соціальному страхуванню і адресній соціальній допомозі. Звичай-но, межа бідності не може на 100 % адекватно відобразити рівень мінімальних потреб, і за це критики вважають її або надто приблизною, або надто щедрою, або надто усередненою, проте її широко визнають як більш-менш відповідний індикатор бідності. У 1985 р. 14 % населення проживало за межею бідності, а ще 4,7 % - на 25 % вище цієї межі (табл. 4). Поширеність бідності значно різниться між окремими штатами за расовою ознакою.
Як випливає з табл. 4, після реформ 60-х поширеність бідності вдвічі знизилась, однак у 80-ті роки вона знову поширилась, особливо під час економічного спаду. Зниження рівня бідності найбільше відчуло біле населення, меншою мірою афроамериканці, а серед іспаномовних і одиноких матерів рівень бідності навіть зріс. Серед афроамериканців бідні трапляються втричі частіше, ніж серед білих, і це співвідношення не змінилося з 50-х років.
Соціальна допомога
Надзвичайно важливою допомогою бідним є програма "Допомога сім'ям з неповнолітніми дітьми (AFDC)", відома серед народу як "велфер". Цю програму було розроблено на початку XX ст., коли прогресивні кола, включаючи феміністок, розпочали кампанію допомоги одиноким матерям, метою якої було запобігання передачі дітей на виховання в інші руки. Закон про соціальний захист 1935 р. зобов'язав штати забезпечувати цю допомогу за участі федеральних субсидій. Програма полягала в наданні прямої фінансової допомоги сім'ям, очолюваним одинокою матір'ю, щоб запобігти їхньому розпаду. Розглядувана програма має дві характерні особливості. По-перше, кожний штат повинен розробити власну програму з урахуванням місцевих особливостей, що зумовлює значну диференціацію розмірів допомоги і умов її надання. По-друге, сім'я з двома батьками ніколи не матиме права на цю допомогу. Остання обставина відіграла головну роль у заохоченні людей до пошуку будь-якої, навіть малооплачуваної роботи. Проте диверсифікація програм від штату до штату часом призводила до аномальних розбіжностей у розмірі допомог. Наприклад, у 1984 р. середній розмір допомоги у штаті Міссісіпі дорівнював 91 дол. проти 489 у Каліфорнії і 325 дол. у середньому по країні. Згідно із Законом про підтримку сім'ї 1988 р. допомоги по AFDC мають на певний період надаватися також сім'ям з двома батьками, проте реальна ситуація суттєво не змінилася.
Отримувачів AFDC до 60-х років було небагато; протягом наступного десятиріччя їх кількість зросла в чотири рази. У 80-ті роки чисельність їх стабілізувалася на рівні 11 млн, або 5 % населення. "Вибухове" розширення "велферу" було головним досягненням руху за громадянські права, який вперше залучив чорне населення до державного соціального забезпечення. Події 70-80-х років свідчать про продовження боротьби між лібералами та консерваторами. Найпомітнішим проявом цієї боротьби був конфлікт між бідняками та державою. Проте й ліберальні пропозиції щодо гарантованого мінімуму доходу, і неоконсервативні ідеї щодо відміни "велферу" потерпіли поразку. З кінця 60-х років федеральний уряд і уряди штатів почали розробляти заходи щодо посилення стимулів до праці, що містилися у програмі. За часів Р. Рейгана види й розмір допомоги
були суттєво скорочені; вимоги щодо прав її отримання стали суворішими; реальний розмір допомог через відсутність індексації суттєво зменшився. Як наслідок, близько 400 тис. сімей втратили право на допомогу, а для 260 тис. отримувачів її розмір зменшився.
Расова нерівність і держава добробуту
Питання расової нерівності й расизму відігравали таку саму помітну роль в політиці сучасної держави добробуту США, як і класова нерівність і класове гноблення у країнах Західної Європи. До 60-х років для чорних американців держави добробуту ніби й не існувало. Незважаючи на величезну кількість тих з них, хто перебував за межеюбідності, лише небагатьом вдалося отримати соціальну допомогу. Це пояснюється расистською ідеологією, якою керувалися чиновники від Верховного суду до найменшого місцевого адміністратора. У південних штатах, де в 1940 р. проживало 80 % чорного населення, система апартеїду була закріплена місцевим законодавством. Воно дістало підтвердження в рішенні Верховного суду 1896 p., яке проголошувало, що Конституція дозволяє "окремий, але рівноцінний" захист законом чорних і білих людей, зумовлюючи тим самим сегрегацію в освіті, громадському транспорті, місцях відпочинку та соціальному захисті. Якщо останній і був доступний чорношкірому населенню, то якість його була незрівнянно нижчою. З огляду на це, а також під впливом механізації сільського господарства чорні американці мігрували на північ, перетворюючись з південних селян і хатньої прислуги на чорний робітничий клас. У 1975 р. у південних штатах проживало лише 52 % чорних американців.
Після десятиріч боротьби за права негрів Верховний суд США у 1954 р. скасував постанову про "окремий, але рівноцінний" захист. Це рішення було застосовано насамперед до сфери освіти, де дирекціям шкіл, які продовжували сегрегацію, відмінялася фінансова підтримка з боку федерального уряду. Подальша боротьба негрів за громадянські права, по суті, була боротьбою за доступ до благ держави добробуту, таких як гарантування зайнятості, житла й медичної допомоги - те, що має робітничий клас в інших розвинених країнах. Результатом цієї боротьби стало прийняття у 1964 р. Закону про громадянські права і в 1965 р. - Закону про виборчі права, які ставили поза законом усі форми дискримінації та сегрегації, надавали чорним американцям рівні права в
Loading...

 
 

Цікаве