WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДержавне регулювання економіки, Інвестиції → Розпад імперської тоталітарної системи. Проголошення декларації про державний суверенітет України, події в серпні 1991 року - Реферат

Розпад імперської тоталітарної системи. Проголошення декларації про державний суверенітет України, події в серпні 1991 року - Реферат

було відверто сказано: "Не підтримати незалежність означає підтримати залежність…" Ми були переконані, що ці слова знайдуть відгук у серці кожного.
Підсумки референдуму перевершили найоптимістичніші сподівання: 90,32 % громадян, що взяли участь у ньому, підтримали Акт проголошення незалежності. У 19 областях та у місті Києва за створення держави висловилися понад 90%. Президент Сполучених Штатів Буш, зателефонувавши мені, назвав ці результати приголомшливими. Горбачову Кравчук подзвонив сам. Незадовго перед тим ми сперечалися з Михайлом Сергійовичем стосовно можливих підсумків референдуму. Кравчук розраховував, що за незалежність висловиться не менше 80%. Президент СРСР називав мене мрійником. Коли мрія здійснилася, Горбачов, на думку Кравчука, мав право почути про це одним з перших. Але Михайло Сергійович навмисно уникнув обговорення цієї теми. Він лише досить стримано привітав мене з перемогою на президентських виборах.
Кравчук тоді отримав підтримку 61,59% виборців, набагато випередивши В'ячеслава Чорновола, який посів друге місце (23,27%). Але головною перемогою для мене, звичайно, стали підсумки референдуму.
Відтепер Кравчук мав повне право діяти за планом, який обговорили з Єльциним та Шушкевичем ще, здається, у листопаді. Борис Миколайович довгий час сподівався на підписання нової союзної угоди на конфедеративних засадах, але дуже добре розумів, що без України ніякого договору не буде. Тому позиція нашої республіки (що відмовилася обговорювати будь-які питання, пов'язані з майбутнім Союзом до проведення грудневого референдуму) його відверто непокоїла. Він не приховував своєї стурбованості й неодноразово наголошував: рішення Росії щодо приєднання до Союзу багато в чому залежатиме від рішення України. З його слів, Горбачов висловив готовність урахувати зауваження нашої республіки до тексту договору, але спочатку під цим текстом має з'явитися мій підпис.
Такий варіант здавався мені звичайною пасткою. До того ж Кравчук не вірив, що Горбачов (який після серпневих подій практично втратив реальний політичний вплив) здатен виступити у ролі інтегратора. Тим більше, що процеси роз'єднання всередині практично неіснуючого СРСР набували неконтрольованого характеру. І мені, і Єльцину було добре відомо про переговори щодо можливості створення так званого тюркського союзу. Керівники середньоазійских республік (не афішуючи цього факту) вже вели відповідні консультації.
Натомість і я, і Єльцин добре усвідомлювали, що Горбачов мав рацію, коли стверджував, що повна дезінтеграція Союзу може знищити національні економіки. Народне господарство СРСР існувало за горезвісним принципом раціонального розташування продуктивних сил. Жодна республіка не мала замкненого виробничого циклу у будь-якій сфері. Підприємства на територіях нових суверенних країн, були поєднані між собою численними й складними зв'язками, що формувалися десятиріччями. Ми розуміли: ідею про економічне співробітництво варто підтримати. Тому, рішуче відмовляючись брати участь у парафуванні нового Союзного договору, Україна все ж долучилася до угоди про економічне співтовариство: за моїм дорученням голова українського уряду Вітольд Фокін поставив підпис під відповідним документом.
Після тривалих переговорів ми з Єльциним і Шушкевичем дійшли висновку, що СРСР приречений і його треба замінити певною тимчасовою наддержавною структурою. Така унія, на нашу думку, дозволила б колишнім радянським республікам не так болісно пережити процес формування власних владних інститутів та розбудови національних економік. Участь центру у цьому процесі нам здавалося недоречною - Горбачов уже (зважаючи на останні політичні події) не репрезентував нікого, крім самого себе. До того ж центральна влада наочно продемонструвала свою безпорадність під час серпневого заколоту. Тому центр здавався нам скоріше гальмом на шляху до якісно нової інтеграції, ніж об'єднавчим фактором. Тим більше, що республіки могли вирішувати ці питання самостійно. Принципово нові відносини між молодими суверенними країнами дозволяли нам нарешті стати повністю незалежними. Підтвердженням цього є підписання у 1990 році, ще за часів існування СРСР, Договору про дружбу і співробітництво між Україною і Росією.
Значення референдуму важко переоцінити. Ухвалення Акта про державну незалежність, безумовно, мало величезне значення, але насправді незалежною Україна стала лише після 1 грудня. 24 серпня незалежність була проголошена Верховною Радою, але історія знає випадки, коли парламентарі скасовували рішення, ухвалені попередниками. До того ж, хоча вищий представницький орган має конституційне право виступати від імені народу, але парламент - це не народ. 1 грудня за незалежність проголосував саме народ, який є єдиним джерелом влади, і воля якого священна.
Підтвердженням тези про доленосність грудневого референдуму є важлива обставина, про яку чомусь мало хто згадує. До 1 грудня формально незалежну Україну не визнала жодна держава світу. Протягом грудня Україну визнали більше сорока країн. Адже грудневий всеукраїнський референдум 1991 року перекреслив березневий всесоюзний референдум 1990 року, його підсумки надали правові підстави для перетворення задекларованої незалежності у незалежність реальну.
До речі, цілком могло статися, що українці святкували б День незалежності не 24 серпня, а 1 грудня. Питання, з якого дня починати відлік новітньої історії держави було темою доволі жвавої дискусії. Переважала то одна дата, то друга. Поклав край суперечкам, якщо не помиляюся, Дмитро Павличко, який відшукав досить несподіваний аргумент: "Святкувати влітку набагато приємніше, ніж узимку. Сніг, чи мороз, чи навіть дощ можуть зіпсувати урочистості". Цей довід видався депутатам дуже переконливим…
Після 1 грудня залишилася єдина нерозв'язана проблема - як вийти з СРСР. Він уже фактично припинив своє існування як держава, але досі залишався суб'єктом міжнародного права і тому, з точки зору геополітики, все ще був реальністю. Хоча й (даруйте за каламбур) реальністю дуже умовною. Механізму виходу не існувало, прецедентів - також. Була одна суттєва правова зачіпка. Конституція передбачала право на самовизначення, аж до відокремлення. Але як реалізувати це декларативне право, було невідомо. Всеукраїнськийреферендум надав Україні можливість використати це право. Воля народу, офіційно закріплена підсумками референдуму, дозволяла перетворити умовну конституційну тезу на безумовний правовий механізм. Таким чином питання про приєднання України до нового Союзного договору відпадало автоматично. Більше того, наша країна фактично відкривала шлях виходу з СРСР для інших новоутворених незалежних держав. Але треба було узгодити дії, тому Кравчук розумів, що на мене чекають довгі та нелегкі переговори.
Ще раніше невелика група політиків та чиновників, за моїм дорученням відпрацьовувала план конфедеративної угоди, який ми з Єльциним марно намагалися запропонувати Горбачову. Після ГКЧП Кравчук вирішив повернутися до тих розробок, але дав завдання дещо скорегувати схему, пристосувавши її до нових політичних обставин. Паралельно з цим ми ретельно проаналізували можливі економічні та політичні наслідки розвалу СРСР.
Забігаючи наперед, хочу одразу відкинути звинувачення на адресу Єльцина, Шушкевича і Кравчука, які буцімто не розуміли наслідків підписання Біловезьких угод - мовляв, ми не були повною мірою поінформовані про рівень інтеграції у СРСР, не усвідомлювали реальний рівень взаємної економічної залежності республік.
Насправді, ми добре володіли цифрами. Принаймні щодо себе Кравчук можу це стверджувати з повною відповідальністю. Кравчук мав досить чітке уявлення про складність розв'язання економічних, фінансових та соціальних проблем, що неминуче виникнуть після
Loading...

 
 

Цікаве