WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Соціальні факти і протосоціологічні ідеї часів Київської Русі - Реферат

Соціальні факти і протосоціологічні ідеї часів Київської Русі - Реферат

Назагал язичницькі вірування наших пращурів переслідували такі цілі: вмилостивити природні сили, здобути їх прихильність і забезпечити тим самим добробут, благополуччя своєму роду (племені). Іншими словами, науковий аналіз ранніх релігійних вірувань протоукраїнців показує зокрема їх буденну поміркованість – ці вірування були органічно вплетені у канву господарського, побутового, суспільного життя, що сприяло розвитку розсудливості, поміркованості, розважливості, компромісності, прагматизму. До цього відзначимо, що язичницькі вірування постійно еволюціювали, перебували у динаміці. При переході від родового ладу до племенного частина ритуалів забувалася, "інструкції" до них ще довгий час існували у переказах, але згодом їх мета, зміст забулися і ці перекази, наново раціоналізувавшись, ставали казками.

Християнство на Русі було відоме задовго до жорстких і стрімких релігійних реформ Володимира Великого (християнами були князі Аскольд і Дир, княгиня Ольга). У 988-990 роках ця релігія набула статусу державної. Проте, як бачимо пізніше зі специфіки святкування багатьох православних християнських свят, тисячолітні язичницькі обряди у Київській Русі органічно поєдналися з новою релігією, асимілювалися нею (або асимілювали її – існує і така оригінальна позиція), що, безумовно, є знаковим для розуміння автохтонного вітчизняного менталітету. Так, Перун "перетворився" на Іллю, Волос – на святого Власа, Дажбог – на святого Юрія тощо.

Говорячи про життя києворуського соціуму, не можна обійти увагою суспільний статус жінки, який був доволі високим, що нетипово і знаково для тих часів. У майбутній Україні жінці-матері, дружині надавалася вагома роль у родині та суспільстві як берегині роду, господарки, захисника сім'ї у відсутності чоловіка, вихователя, уособлення злагоди. Літературні дані свідчать про повагу до жінки, про її авторитет, усвідомлення сакральності жіночого начала, першооснови життя. Про це свідчать також деякі непрямі дані – так, скажімо, Київ називається матір'ю руських городів, ане батьком, хоча ця назва чоловічого роду.

3. Гуманітарне знання у Київській Русі було недостатньо диференційоване - широко відомими серед письменних громадян були праці переважно античних філософів. Суспільні відносини у києворуські часи ще не досягли такого рівня, коли мислителі (філософи) виділяються як верства - це не дозволяє нам говорити про існування зрілих вітчизняних протосоціологічних поглядів стосовно даного періоду.

Разом з тим, про вітчизняні писемні, у тому числі наукові, літературні джерела (написані не латиною, грецькою чи арабською мовою, а досі загадковими самобутніми "руськими письменами") згадується принаймні вже у 860 р., що є рідкісним явищем для країн тогочасної Європи. Це прямо свідчить про наявність освіченості у доволі широких верств вітчизняного населення. На думку деяких дослідників за часів Київської Русі існував навіть своєрідний культ знання - надзвичайно високо поціновувалися "книжництво", освіченість. Ця риса масової свідомості подає києворуський соціум у доволі вигідному світлі, бо з-за патристських догматів громадська освіченість ще довго буде вважатися ледь не шкідливою для державності у більшості країн Західної Європи.

Слід зокрема висвітлити цікавий вітчизняний феномен "офіційного" і "побутового" письма і мовлення. Під першим розумілося знання церковнослов'янської (староболгарської) мови, яка була поширена разом з християнством на східні і північні неслов'янські народності при їх колонізації. Іншими словами, більша частина території сучасної Російської Федерації належала етнічно не слов'янським племенам і народностям – у давнину її населяли, скажімо, угрофінські племена: чудь, меря, весь, мурома, мордва, перм, ям, печора та ін.

Згодом ця штучно привнесена на схід офіційна і церковна мова змінилася, засвоїлася слов'янізованими народностями і стала називатися руською – бо принесли її русичі (для релігійного просвітництва, уніфікації спілкування, керування на підкорених територіях). Більше того, з часом більшість колоній отримали так би мовити, високий статус "руських" городів, що було приємно для початково неслов'янського населення - вважатися "руським" означало підвищення престижу, розширення культурних, торгівельних та інших контактів.

Таким чином, мова, на якій велися релігійні відправлення, листування стала мовою мовлення у києворуських колоніях. Саме на її базі сформувалася сучасна російська, хоча зрозуміло, що говорити офіційною мовою києворуських текстів і бути етнічним слов'янином з відповідною спадковою ментальністю – речі не одного порядку.

У свою чергу, українська мова походить не від церковної староболгарської, а від живої побутової лексики, на якій переважно спілкувалися у Київській Русі - про це переконливо свідчать численні древні графіті (у Софійському соборі і не лише у ньому).

Отже, щодо писемних джерел аналізованого періоду, то в них міститься широка фактажна інформація зокрема про:

  • політичний устрій нашої прадержави (життя князів, знаті, етикет, владу, традиції тощо);

  • правові відносини, які динамічно змінювалися при переході від родового ладу до феодального. Загалом зазначимо, що правом регламентувалися численні свободи, порівняно нежорстокі та відносно гуманні покарання (у порівнянні з католицькою Європою);

  • наукові знання та освітні традиції давніх русичів – так, державні школи у різних містах існували ще з часів Володимира Великого, з чим пов'язаний поширений переклад підручників та біблійних текстів.

Складність вивчення елементів протосоціологічного знання і, в цілому, гуманітарних поглядів тогочасних вітчизняних науковців полягає, природно, у певному браку писемних джерел. Проте до нас дійшли окремі вагомі праці:

- Нестора-літописця - "Повість временних літ, звідки пішла Руська земля", "Житіє Феодосія Печерського". Спираючись на праці невідомих попередників, позиції своїх сучасників, легендарні оповідання, героїчний епос древніх русичів, автор розповів нам про головні засади суспільного життя, ідеологію державної єдності, риси ментальності києворуського народу. Твори Нестора містять також багатий географічний матеріал щодо різних країн, які дісталися синам Ноя – Симу (Схід), Хаму (Південь) та Іафету (північні та західні землі, українці – іафетичний народ). Крім цього, літописець показав полян найбільш цивілізованим плем'ям, яке на відміну від древлян, радимичів, вятичів, є "зазвичай до батьків покірними". Також автор яскраво висвітлив вплив народних вірувань на систему світогляду народу Русі, на його символіку, повсякденне життя (зокрема, на прикмети);

- князя Святослава Ярославовича - "Ізборники", які присвячені проблемі "яко подобає людині бути";

- князів Володимира Мономаха і Ярослава Осмомисла - "Повчання" - блискуча публіцистична праця гуманістичного спрямування, адресована тогочасній молоді. Аналізуючи підвалини соціуму, перший з названих авторів вважав, що кожна людина, незалежно від соціального статусу, є "цінною для князя", тому має бути наділена правом. Він також наголошує на проголошенні людини у якості однієї з провідних цінностей суспільства. У цьому творі зокрема говориться, що справжню цінність для Бога і людей має той, хто справою, а не усамітненням і чернецтвом доводить свою чесноту;

- Данила Заточника - "Моління" - у якому, зокрема, висвітлюється специфіка політичного життя Київської Русі;

- Митрополита Іларіона ("Слово про закон і благодать"), який свідчив, що на Русі є багато людей, які володіють "мудрістю книжною". У названому творі також проводиться ідея про рівність християнських народів, всіх віруючих перед Богом;

- князя Ярослава Мудрого - "Стародавня Правда" ("Руська Правда") – збірник світських законів, який показує широкий спектр соціальних відносин. У "Правді" суб'єктами права названо навіть представників найнижчих соціальних прошарків – попри їх явну нерівність. Цікавим є також формальне віднесення до ізгоїв неписьменних представників вищих страт – у тому числі церковних. Відзначимо, що у "Правді" князь, зокрема, підносив авторитет жінки, наказуючи чоловікам "жону свою любити", але "не давати їй влади над собою" – тут ми бачимо, що потенційно статус жінки міг наблизитися до статусу чоловіка, що для тих часів є рідкістю.

Додаткову інформацію щодо протосоціологічного знання несуть церковні устави, за якими можна встановити назви верств населення певного періоду. Цінність також становлять праці істориків різних країн пізнішого періоду, а також науковців-гуманітаріїв (письменника і філософа Климента Смолянича, слов'янського просвітника Кирила та інших). Цікавими даними насичені також твори руських теологів онтологічного, натурфілософського, етичного спрямування, які продовжують традицію античного мислення і створюють підмурівок для філософських, і соціологічних вітчизняних рефлексій наступних поколінь.

У контексті вищенаведеного, природним є факт поширення у Києвській Русі бібліотек, перші з яких з'явилися при церквах та монастирях. Найбільша знаходилася у Софійському соборі і нараховувала понад 950 томів.

Знаменним також є факт виокремлення науки у самостійну галузь духовної культури. Головною берегинею античної наукової спадщини була Візантія, з якою Русь, на відміну від більшості західноєвропейських держав, підтримувала тісні культурні зв'язки. Це пояснює доволі незначну залежність наукового знання від теологічного, тоді як на Заході вона була тотальною.

Література за темою:

  • М.В.Захарченко, В.Ф.Бурлачук, М.О.Молчанов. Соціологічна думка України: – К.: Заповіт, 1996 – С. 34 – 73.

  • Історія соціологічної думки в Україні: Навчальний посібник. - Львів: Новий світ. - 2000. - С. 21 - 34.

  • Українська та зарубіжна культура. - Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. - С. 239 -263.

  • Примуш М.В. Загальна соціологія. - К.: Професіонал, 2004. - С. 56 - 66.

  • Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. - К.: Каравела, 2005. - С. 20 -28.

  • Історія України. - Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998. - С. 38 - 57.

  • Ручка А., Танчер В. Курс історії теоретичної соціології. - К.: Наукова думка, 1995. - 347 с.

  • Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: [У 3 кн., 6 т.]. – Факс. вид. – К.: АТ Обереги, 1994.

  • Плачинда С.П. Київські фрески: Повісті, оповідання. – К.: Молодь, 1982. – 312 с.

Loading...

 
 

Цікаве