WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Механізм реалізації політичної влади - Реферат

Механізм реалізації політичної влади - Реферат

опоненти готові поступитися місцем в уряді в разі відповідного рішення виборців.
Третій параметр пов'язаний з підходом до розв'язання політичного конфлікту. Відповідно до цього параметра консенсусна демократія - це ліберально-демократична держава, яка характеризується високим ступенем концентрації у проведенні державної політики. Для приблизної оцінки ситуації відповідно до цього параметра слід розглянути можливості створення коаліцій, основаних на парламентських каналах представництва, а також сферу дії механізму запобігання конфлікту, закладеного в корпоративних каналах представництва.
У зв'язку з першим параметром консенсусної демократії видається за доцільне, перш за все, відзначити тривалість існування сучасної системи парламентського правління в скандинавських країнах, до яких умовно віднесемо й Фінляндію. В Норвегії така система існує з 1884 p., в Данії - з 1901-го, Фінляндії - з 1917-го, Швеції - з 1917-1921 pp., в Ісландії - з 1918 р.
За винятком (вельми важливим) Фінляндії, Скандинавія вирізнялась і вирізняється тим, що в ній нема антисистемних партій, які мають помітну виборчу підтримку. У Фінляндії комуністи брали участь у повоєнній урядовій коаліції. Потім президентська влада стала тим вирішальним фактором, який дозволив не допустити комуністів до уряду протягом двох десятиліть після розпаду даної коаліції, коли їхня лояльність до системи була під підозрою. Та ж влада президента дозволила їм знову увійти до коаліції в період 1966-1983 pp. З-поміж іншого це привело до розколу комуністичної партії, з якої вирізнилась меншість, що стояла на антисистемних позиціях. У 1986 р. цю сталінську меншість після запеклої боротьби було виключено з партії.
Таким чином, у Фінляндії соціальні розбіжності по ідеологічній лінії були глибші, ніж в інших скандинавських країнах, і лише останнім часом країна підійшла до створення консенсусного політичного спектра, при якому тільки половина компартії, що розкололась, займає чітко виявлені антисистем ні позиції. Число партій, представлених у парламенті, ще дозволяє говорити, за термінологією Сарторі, про "надлишкову багатопартійність", однак непримиренна опозиція значною мірою здала свої позиції. Хоча мистецтво управління залишалося тут складнішим, ніж в інших скандинавських країнах, можна твердити, що, починаючи з 1976 p., політична ситуація у Фінляндії стабільніша, ніж, скажімо, у Швеції.
Розглядаючи перший параметр консенсусної демократії в його позитивному аспекті, можна виявити широку підтримку принципів парламентського правління в усіх скандинавських країнах.
Участь у виборах у цих країнах позначена явною тенденцєю до розширення, сягнувши в 70-80 роки рівня 80-93 %, і це без якоїсь системи обов'язкового голосування. Цікаво, що у Фінляндії з її гострішими політичними протиріччями цей показник нижчий порівняно з іншими країнами регіону, одначе він досить високий за британськими чи американськими стандартами. Участь у референдумах на 5-15 % нижча.
Принцип державного фінансування політичних партій пропорційно їх представництву в парламенті був запроваджений у Швеції в 1967 р. з метою, головним чином, зміцнення підупалого становища партійних газет і потім поширився по всьому регіону. В той же час засоби масової інформації досить неупереджені в освітленні позицій політичних партій: так, під час виборних кампаній у Швеції всім шістьом парламентським партіям надаються однакові можливості для виступу в засобах масової інформації.
Переходячи до другого параметра консенсусної демократії, варто зазначити, що скандинавські країни, як і більшість західноєвропейських країн, мають багатопартійну політичну систему. їхня основна особливість - п'ятишарова структура політичного спектра: ліві радикали, соціал-демократи (лейбористи, аграрії), центристські партії, ліберали, консерватори. Хоча в регіоні є етнічні меншини, на відміну від Данії чи Бельгії паралельних субкультурних блоків у цих країнах немає. Тому при розгляді другого параметра консенсусу видається доцільним сфокусувати увагу на природі класового поділу в скандинавських країнах.
Відтак слід вирізнити три характерні особливості: помітна роль фермерських партій у політичному житті регіону, високий ступінь відданості "синіх комірців" лівим партіям, відносна слабкість консервативних партій. Підсумовуючи політичну роль фермерів і фермерських партій, можна сказати, що їхня основна частина рухається в несоціалістичному напрямку, хоча ці партії й схильні вважати себе "не соціалістичними і не буржуазними". В той же час заслуговує на увагу твердження, що в цілому вони сприяють зміщенню політичної системи вліво порівняно, скажімо, з британською. Скромні розміри середнього землеволодіння сприяють появі симпатій фермерів до груп з низькими доходами, а також до "синіх комірців", які розглядаються більше як індивідууми, а не представники якогось класу.
Тут можна вирізнити елемент інстинктивного еталітаризму': там, де ферми настільки малоприбуткові, що фермери змушені заробляти на життя на сезонних роботах, наприклад, у лісі або на фабриці (як у найважчих для ведення сільського господарства районах Фінляндії та Норвегії), там виразно проявляється аграрний радикалізм, і ліві партії мають успіх. Там, де фермерське господарство в цілому процвітає, превалює дух ліберального капіталізму.
Друга помітна особливість політичного життя скандинавських країн - високий ступінь лояльності "синіх комірців" до лівих партій. Майже в усіх цих країнах доля "синіх комірців", котрі голосують за помірковані та ліві партії, наближається до 75 %, тоді як у Великобританії відповіднийпоказник стосовно лейбористської партії складає близько 66 % (на загальних виборах). Характерна особливість скандинавських країн - високий ступінь участі трудящих у профспілках (80-90 %). Формальний структурний зв'язок між партіями і профспілками слабкіший, ніж, скажімо, у Великобританії, однак вони тісніше пов'язані як складові частини робітничого руху, в якому профспілки історично надавали своїм членам широкі можливості в таких сферах, як освіта, добробут і навіть відпочинок.
Яка була стратегія соціал-демократичних та робітничих партій, коли вони були при владі? Чи можна говорити про значний розрив між ними та іншими партіями системи? Чи спостерігається тенденція до конвергенції або ж, навпаки, посилюється поглиблення відмінностей?
Тут простежуються дві основні фази. На першій із них головною турботою помірно лівих партій буде відстоювання міжкласових національних інтересів, на другій помітно проявилась тенденція до раціоналізації. Початок другої фази можна датувати 1960 роком.
На першій фазі (починаючи з 1930 р.) політику соціал-демократичних і робітничих партій можна сформулювати таким чином. Вони не проявили чітко вираженого прагнення до зміни економічних структур, здебільшого основаних на змішаній економіці при пануванні приватного сектора. Кажучи конкретніше, вони не поспішали із здійсненням програм націоналізації: до певної міри націоналізацію на той час було вже здійснено несоціалістичними урядами, головним чином, з метою захисту національної економіки. Укладення колективних трудових угод відбувалось, таким чином, в обстановці конструктивного підходу до трудових відносин як з боку еліт, так і з боку переважної більшості членів профспілок.
Чи було законодавство, запроваджуване соціал-демократичними та робітничими партіями, спрямоване на захист класових інтересів? Якоюсь мірою - так, але не у
Loading...

 
 

Цікаве