WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Суть і способи функціонування політичної влади - Реферат

Суть і способи функціонування політичної влади - Реферат

повноважень іншим, має остерігатися того, щоб не стати частиною людської машини, що служить тим, хто з самого початку обіцяв служити йому.
Тут ми стаємо на знайомий грунт. Ця дилема була старанно досліджена такими соціологами, як Р. Міхельс та ін., котрі спирались на теорію М. Вебера. Зокрема, дослідження політичних партій Міхельсом у 1915 р. і далі служить як модель, що розкриває небезпеку делегування влади нагору. Делегована до політичної партії особа залучається в бюрократичну і адміністративну структуру, що є технічноюнеобхідністю, якщо політична партія ставить політичні цілі і активно бореться за них.
Делегована по відповідних каналах людина набуває технічних адміністративних навиків, глибоко пізнає досвід організації та її особливості, вникає в діяльність комітетів, їхні процедури і стає частиною організації партії, ланкою в безлічі життєво важливих ланцюжків зв'язку, компонентом системи прийняття рішень. Таким чином, вона набуває влади.
Без неї руйнуються найважливіші справи, без неї розпадається так важко набута здатність до дії, втрачається послідовність. Вона вже більше не є просто делегатом, вона стає постійним набутком партії. Навіть якщо номінально ця людина підлягає переобранню, вона почувається добре захищеною: їй не загрожує проблема зняття із займаної посади, тому вона може, по суті, погрожувати тим, що піде у відставку, щоб посилити свій вплив.
"У Німецькій імперії державний міністр у середньому займав свій пост протягом 4-х років і 4-х місяців. У керівництві соціалістичної партії ми спостерігаємо, що одні й ті самі особи займають ті ж самі пости впродовж 40 років", - писав Міхельс у 1915 р. Такі особи, що міцно обґрунтувались на тривалий період часу, ідеально прилаштувались, щоб акумулювати ще більше влади: до їхніх рук потрапляє контроль над партійними фінансами, право призначення нижчестоячих чиновників і функціонерів, і це може гарантувати їм непохитну підтримку з боку численних підлабузників та послугачів.
Кінцевий результат - олігархічний контроль навіть гам, де спочатку була демократично побудована партія. В таких випадках активна меншість визначає політику, для якої більшість просто забезпечує ресурси. Політика, вироблена активною меншістю, з часом щораз більше відбиває інтереси цієї меншості, а не інтереси тієї більшості, яка, як передбачалось, повинна була представляти їх.
Ця політика забарвлена консерватизмом бюрократів і адміністраторів; у ній багато компромісів і багато нерішучості, що цілком влаштовує тих, хто зумів пристосуватися до наявного порядку речей. Це політика, яка відбиває інтереси тих, кому делеговано владу, а не тих, хто її делегував.
Партія створюється як засіб досягнення мети. Однак, ставши метою самою по собі, обтяжена своїми власними завданнями, інтересами, вона відчужується від того класу, який представляє. Все це привело Міхельса до остаточного, глибоко песимістичного висновку: можуть перемогти соціалісти, але не соціалізм.
"Залізний закон олігархії" Міхельса не може не справити враження. Справді, ефективне справдження колективних цілей перед лицем опору потребує організації і концентрації прав на свободу дій і є питанням "практичної необхідності". Колективна діяльність потребує керівництва з боку невеликої групи людей, а керівництво з боку небагатьох якраз і є олігархією.
Однак песимізм Міхельса не зовсім виправданий. "Відірваність" тих, кому делеговано владу, від тих, кого вони репрезентують, виникає не так легко і не так абсолютно, як вважає Міхельс. Справді, він сам визнавав, що "олігархія" - одне, а "відірваність" - інше, що демократична партія, навіть коли вона підвладна олігархічному контролю, може, без сумніву, впливати на державу в демократичному сенсі.
Тож якою мірою ті, кому делеговано владу, можуть бути "відірваними" від тих, кого вони репрезентують? Очевидно, що в таких індивідів виробляються свої особливі інтереси й цілі і що вони здобувають владу, яка їм дає певну автономію і послаблює їхню залежність від своїх початкових прихильників. Та вони все ще змушені спиратися на ті ресурси, які дає їм величезна маса сим-патиків. У них немає готових засобів, щоб змусити їх надавати ці ресурси і перетворити активну підтримку в повну покору.
Суворих санкцій, всеохопного нагляду, засобів для підтримки ізольованих і фрагментованих форм соціального досвіду - цих важливих інструментів систематичного примусу - вже більше не вистачає. Прибічник партії номінально має можливість вийти з неї. Навіть якщо йому доведеться зазнати певних малоприємних витрат, він може покинути партію. Л те, що можна безболісно покинути, можна й легко створити.
Ті, хто делегує владу нагору, завжди ризикують зіткнутися із зрадою. Лідери, котрих вони висувають, цілком можливо, репрезентуватимуть їх менш ефективно, ніж вони того бажали б, і обернуть свої багаті можливості для створення власних "гніздечок". Але поки що лідери потребують підтримки тих, кого вони представляють, і доти, доки відчувають, що можуть їх втратити, вони зобов'язані давати якусь "віддачу". Таким чином, лідери та їхні послідовники пов'язані договором. Разом вони володіють ресурсами організації. Лідери мають можливість зруйнувати цю організацію; послідовники мають можливість позбавити їх ресурсів. Тому мусить бути досягнутий компроміс.
Реальна небезпека для тих, хто делегує владу, виникає тільки тоді, коли їх можливість вийти з-під неї поза систему обмежується. В міру того, як створюються різні перепони і плата за вихід стає нездоланно високою, можуть розширюватися та інтенсифікуватися санкції, нагляд та соціальний контроль, і багато хто вважатиме за краще залишитися в партії через небезпеку репресій з боку меншості, яка має владу. Можна твердити: коли партія наближається до того, щоб стати державою, вона стає серйозною загрозою для більшості своїх членів і прибічників.
Делегування влади "вниз". Тепер розгляньмо, як відбувається делегування влади "вниз". Коли якийсь посідач влади делегує якусь із своїх можливостей до дії своєму підлеглому, він, як і раніш, володіє більшою владою, ніж підлеглий, і сподівається, як і раніше, керувати ним. А втім, делегування влади вниз породжує ті самі дилеми, які ми обговорили вище. Таке делегування дає посідачу влади можливість спростити діяльність з контролю і посилити її ефективність; зберегти час для управління ширшим колом справ; він може мати більше вигід від такого використання влади.
Але делегування влади вниз також містить у собі ризик втрати цієї влади. Той, кому делеговано владу, може перетворитися на суперника, відчуження влади може зворотно вплинути на своє першоджерело; може виявитися неможливим повернути назад колись передані повноваження. Делегування влади вниз ускладнюється також існуванням альтернативних форм делегування.
Розглянемо дві крайні, протилежні форми делегування вниз. Назвемо одну з них "наділенням владою", другу - "уповноваженням": перша надає
Loading...

 
 

Цікаве