WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Проблеми взаємодії громадянського суспільства і держави - Реферат

Проблеми взаємодії громадянського суспільства і держави - Реферат

життям підданих у таких системах не настільки тотальне, тут немає суворо організованого контролю над соціальною та економічною інфраструктурами громадянського суспільства, над виробничими одиницями, профспілками, навчальними закладами, масовими організаціями, засобами масової інформації, церквою.
Тоталітарна система вимагає активної демонстрації відданості партії та державі, автократія ж, як правило, задовольняється відсутністю відкритого протиборства підданих. Але в той же час авторитарна система непримиренна до реальної політичної конкуренції за владу, до фактичної й широкої участі мас у прийнятті рішень з найважливіших суспільних справ, чи то вибори, чи інші форми. Вона перешкоджає також реалізації навіть елементарного рівня громадянських прав.
Перш ніж вирішувати, яким чином суспільство може подолати тоталітарний чи авторитарний варіанти правління, необхідно усвідомити взаємовплив суспільних, культурних, економічних і політичних факторів, що стимулюють і підтримують демократичну форму правління. Окреслимо деякі особливі питання, характерні для проблематики зміни систем.
Для історичної еволюції демократії в розвинутих промислових країнах, а також для демократичних перемін минулого десятиріччя характерна безліч виняткових, поодиноких рис. Однак слід підкреслити, що в їх сукупності є і кілька загальних характеристик, зумовлених природою демократії як організованого політичного суперництва. Для стабільності такої "системи суперництва" потрібно чимало взаємної довіри між претендентами на владу, традиційної поваги правил гри, які відомий американський політолог Роберт Даль називає "системою взаємної безпеки"1.
Толерантність і взаємна довіра претендентів на владу складаються поволі і спочатку лише усередині замкнутої політичної арени. Паросток еволюції демократії, який з'явився тут, поетапно розвиваючись, набуває форми політичного суперництва у відносно вузькому колі протиборчої еліти, а потім поступово розростається, вбираючи в себе щораз більші верстви населення.
Хоча в сучасному державному управлінні, основаному на принципі вільної конкуренції, вже неможливо обмежувати законом виборні чи інші права громадян, усе ж роль поступовості й поетапності в розвитку будь-якої демократії залишається, як і досі, особливо важливою. Широкі політичні свободи, участь у громадських справах, боротьба за владу несуть у собі ризик як для новачків у політиці, так і для дозрілих суспільних сил. До певної міри поступовість становлення політичної конкуренції потрібна для того, щоб суперницькі партії чи індивідууми могли навчитися толерантності та взаємодії між собою, либонь, як і розумінню того, що поразка - це ще не загибель, що від перемоги невід'ємна звітність, а від влади - відповідальність. Чим менші ризик і непевність, тим вищі шанси стабільної, ненасильницької демократії.
Звичайно, це все може служити правовою основою утривалення життя авторитарних систем, які втратили всяку легітимність і дозріли для заміни. Найчастіше єдиний шлях до демократії веде через швидку і рішучу ліквідацію автократії та її інститутів. Це стається тоді, коли сукупність внутрішніх, а часом і зовнішніх факторів створює найсприятливішу для демократії ситуацію або ж якщо автократія ні на йоту не схильна поступитися реальною владою і, звертаючись до обіцянок демократичних перемін, має намір лише скомпрометувати рух за демократичні вибори, а також виявити демократичну опозицію, щоб пізніше розквитатися з нею.
Авторитарні режими, як правило, більш-менш самостійно визначають час, спосіб і масштабність свого відходу зі сцени суспільного життя. Принципово наполягаючи на їхній негайній відмові від влади, демократичні сили можуть завадити обіцяним перемінам. Користуючись словами Лінца, "стратегія прямого вибуху може бути використана лише в революційній чи потенційно революційній ситуації"1.
Як твердиться в одній з наукових праць, присвяченій мирній демократизації в південному європейському і латиноамериканському регіонах, найімовірніший спосіб успішного переходу закладений у "серії дрібних реформ", а також значною мірою залежить від готовності демократичної опозиції миритися попервах з вельми обмеженим полем дії, яке надається їй авторитарною системою в початковій фазі процесу. Опозиція мусить задовольнятися можливостями переговорів і уникати спокуси насилля.
Перевага такого варіанта вирішення питання полягає в тому, що політичні сили, які конкурують, одержують час, аби звикнути до атмосфери демократичних виборів, перш ніж уся державна структура стане відкритою для політичної боротьби. Таким чином, перед тим як помірятися силами, партії мають можливість знайти власне політичне обличчя, а політики - скуштувати конкуренції та управлінської праці на місцевому державному рівні, перш ніж розпочати боротьбу за найвищі, центральні пости.
Одначе тривалість такого переходу до демократії обчислюється десятиріччями та поколіннями, і цей часовий фактор є однією з найсерйозніших дилем вивільнення із пут авторитаризму. Як уже підкреслювалось, потрібен час для того, щоб партії могли адаптуватися в атмосфері взаємної довіри і терпимості, поваги до закону, а це досягається тільки шляхом багаторічної конкуренції, взаємодії й серії демократичних виборів. Чим менше практичного досвіду багатопартійності, чим несприятливіші соціально-економічні умови, що допомогають виробленню терпимості, тим тривалішим має бути часовий інтервал.
Проте деякі країни не можуть дозволити собі розкоші зволікання. Для них можливість переходу до демократії постає, як коротка вирішальна мить, яку не можна проґавити. Буває й так, що важко визначити момент краху тиранії, і можновладці не виказують готовності чи схильності до випрацювання, прийняття й реалізації стратегії грунтовно спланованого переходу до демократії. Якщо в суспільстві і є примари такої демократії, точніше - лібералізації, не виключений варіант, коли авторитарний режим несподівано усвідомлює, що відбувається насправді, змириться з інакодуманням і своєю підзвітністю перед демократичними силами, які є нижчими ланками суспільства і влади.
У інших випадках окремі авторитарні режими в принципі не проти поступового, поетапного процесу демократизації, проте вони не спроможні заручитися схваленням суспільства на значне продовження своїх повноважень влади. До того ж, як тільки вони визнають демократію як найбільш законну для країни форму правління, - одразу ж зруйнується база їх власної легітимації.
В нашому світі з його сучасними засобами масової інформації і широкимиміжнародними контактами жоден із політично освічених народів не схоче чекати десятиріччями, поки певний режим у рамках довгострокової перспективи погодиться на процес демократизації.
Вельми цікаві думки професора Д. Лері не лише про необхідність демократизації суспільства, набуття нової якості і розгортання громадянських свобод, але й (це особливо важливо для нашої молодої політології та практики, яка тільки постає) в ділянці технології розгортання цього процесу, виявлення основних його етапів і процедур.
Для прискорення процесу демократизації, а отже, і становлення громадянського суспільства, відновлення природного
Loading...

 
 

Цікаве