WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Проблеми взаємодії громадянського суспільства і держави - Реферат

Проблеми взаємодії громадянського суспільства і держави - Реферат

абстрактні тези (згадаймо думку С. Хантінгтона про дестабілізуючий вплив модернізації)2. Це, звичайно, не може служити аргументом проти суспільно-економічного прогресу, найімовірніше - це попередження, що увага одночасно має бути спрямованою й на політичний розвиток, і на формування відповідної системи інститутів.
Суспільно-економічний прогрес - не самоціль, не просто спосіб підвищення матеріального рівня життя. Не бракує доказів того, що цей процес живить демократичний менталітет і демократичну систему вартостей; він перш за все стимулює зацікавленість громадян у політичних та громадянських правах і свободах, активізує їхні запити стосовно уряду, заохочує різноманітність організацій та ідей, потребу в свободі інформації, незалежність думки, непохитність, нетерпимість до сваволі, не кажучи вже про диктатуру.
Неважко побачити, що найсприятливішими для демократизації обставинами є рішуча налаштованість на реформи політичного керівництва даної країни.
Почнемо з найочевиднішого: на тлі інших політиків найбільші шанси розпочати демократизацію, зробити її успішною і необоротною має самодержець. За умови, якщо він справді прихильний до цієї ідеї і впевнено стоїть коло керма влади (незважаючи на будь-які внутрішні конфлікти з прибічниками жорсткої лінії чи анархістами), проявляє належну передбачливість і раціональність у плануванні програми переходу та її здійснення.
Тут варто підкреслити надзвичайну важливість політичного консенсусу. Це суто політична проблема, і розв'язання її потребує професійної компетенції, якої авторитарні лідери, особливо військові, можуть і не мати. Отже, до підготовки консенсусу повинні бути залучені авторитетні представники інтелігенції, вчені, лідери релігійних громад і т. ін., а реформатору необхідно прислухатися до їхніх порад, не забуваючи також про участь мас у становленні нової системи.
Демократична конституція, вийшовши з горнила широких дискусій і обміну думок, з самого початку має всі шанси на легітимність в очах народу. Відтак важливо, щоб персональний склад конституційного органу відображав усе суспільство, щоб його праця була привселюдною, щоб він був не лише професійним, але й політично сприйнятливим до сподіванок і тривог людей. Усе це рішуче говорить на користь концепції виборних конституційних національних зборів (парламенту) з властивою їм атмосферою вільного висловлювання індивідуальних і групових думок.
Зовсім інакше складаються справи, якщо самодержець, м'яко кажучи, відступається від демократизації, заперечує її. У такому випадку різні групи громадянського суспільства (чи рештки елементів попередньої багатопартійної системи в країнах, де мова йде про реставрацію демократії) змушені випрацьовувати стратегію, покликану зламати чи нейтралізувати антидемократичний опір режиму.
Із цього випливають два важливі висновки.
По-перше, тиск народних мас відіграє вирішальну роль у повороті хиткої, уповільненої авторитарної системи на шлях демократизації.
По-друге, будь-яка ситуація, пов'язана з рівновагою сил у державі та суспільстві, поодинока, унікальна.
Тому гаданий масштаб і форма впливу громадської думки в різних країнах несхожі; в будь-якому разі зрівноважити ситуацію опозіційні сили мають своєю готовністю на переговори із владою, виходячи з випрацьованої ними послідовної стратегії.
Щодо цього одними з найважливіших факторів знову є професіоналізм і раціональність політичних лідерів (як з боку влади, так і з боку опозиції), що в певних випадках, як, наприклад, в Іспанії, може виявитися вирішальним.
Лідери опозиції повинні мати такий вплив на своїх прибічників, який дозволив би їм швидко й рішуче спрямувати масові акції в певне русло. Чим більше вони здатні мобілізувати демократичний рух, тим вище їхні шанси на успіх у переговорах, мета яких - зміна режиму. І навпаки, чим більше анархії в рамках демократичного руху, непідпорядкованості узгодженому керівництву, тим менше дієздатні демократи і вище ризик, що насилля і хаос завдадуть відповідного удару по демократичному процесу в особі прибічників "твердої руки" режиму, що спираються на ті прошарки суспільства, для яких страх перед хаосом і некерованістю затьмарює потребу в демократії.
Інакше кажучи, демократи в громадянському суспільстві повинні вміти зберігати рівновагу між емоціями і байдужістю, бойовитістю і поміркованістю, відданістю організації і солідарністю. В міру розвитку ситуації, враховуючи також і часовий фактор, ця рівновага може зміщуватися. Хоча імпульсом до демократизації має служити побудова громадянського суспільства, успіх, проте, залежить від розумного і вмілого керівника, від єдності й бойовитості організації. Цього можна досягнути, зокрема, і завдяки значній допомозі з-за кордону.
Стосовно можливостей такої допомоги і вимог до неї ведуться жваві суперечки. Неприйняття міжнародного втручання в інтересах демократизації, в основному, зводиться до припущення, що від цього більше шкоди, ніж користі. Цілком зрозуміло, що двосторонні офіційні договори про взаємодопомогу, навіть в умовах такої розвинутої демократії, яку мають США, завжди підпорядковані цілому ряду інтересів і мотивів, головне місце серед яких відводиться аж ніяк не становленню демократії.
Є й інший підхід, згідно з яким і найкращі чесні наміри надати допомогу демократичному процесу не гарантують успіху, тому що:
а) ця допомога компрометує і позбавляє легітимності адресата, хто б це не був - індивідуум чи ціла організація;
б) залежність від допомоги підриває благодатний процес пізнання масами самих себе, відчуття власної сили і самостійної боротьби за демократію, без чого перемога жодної з демократичних систем, що зароджуються, не може бути досить переконливою.
Характерно, що є різні погляди і на процес виникнення та розвитку громадянського суспільства. Так, наприклад, "цивілісти" хочуть державу не як апарат, в якому б вони брали участь (це передбачає і розподіл відповідальності), а як об'єкт, що виконуватиме "їхні вимоги і самостійно відповідатиме за зроблені помилки. На відміну від марксистів, "цивілісти" не хочуть подолання різниці між державою та суспільством і прагнуть не до її усуспільнення, а до чіткого процедурного поділу компетенції держави і суспільства, чим установлювалась би конкретна відповідальність кожного політичного суб'єкта. "Цивілісти" підкреслюють спонтанність самоорганізації, мінімалізують важливість держави, партії та інших інститутів.
Такий погляд ґрунтується на своєрідному переплетінні постмарксистських і постліберальних поглядів на класову боротьбу, політику і державу. Справа в тому, що всі форми боротьби за емансипацію не можна звести тільки до класової боротьби, а сучасну політику і державу не можна механічно вирізнити із товарного виробництва і класових протиріч. Представники різних класів і прошарків можуть брати участь успільних політичних діях чи рухах. Ця потреба простежується в бажанні громадян безпосередньо брати участь у розв'язанні окремих конкретних питань і проблем.
Маркс вважав громадянське суспільство великим людським досягненням, першою формацією в історії, яка гарантує всім її членам однаковий політичний статус. Для
Loading...

 
 

Цікаве