WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Співучасть держави у соціальному розвитку - Реферат

Співучасть держави у соціальному розвитку - Реферат


РЕФЕРАТ
На тему:
Співучасть держави у соціальному розвитку
Співучасть держави у соціальному розвитку значною мірою обумовлюється її типом. Класова держава має в цьому відношенні найгіршу перспективу, адже вона в значній мірі контролюється особливим класом, який її діяльність ставить на потребу власним інтересам. Особливо за умов, коли панівний клас є пригноблюючим, а підлеглий - уярмленим. Перший не прагне до соціальних нагромаджень і адекватних вилучень, не висуває або не підтримує перспективні ціннісні орієнтації, не здійснює добровільну громадянську злагоду, соціотворчу мобілізацію, справедливу (за критеріями розвитку) соціальну мобілізацію і стратифікацію. Він скерований на безпосередню владну регламентацію, досить часто із залученням сили, фізичного примусу, жорсткого контролю за розподілом, розкішне споживання. Коли його партнером стає уярмленний клас, суспільство впадає у продовжений застій. А за умов, коли пригноблюючому класу протистоїть організований протестуючий клас - суспільство входить у смугу революційних потрясінь, силових, досить часто озброєних, конфліктів.
Національна держава на чолі з керівною елітою, здатною підтримати і забезпечити розвиток, має значні соціотворчі можливості. Тоді тут можливий ціннісний консенсус, організаційний, інтегративний націоналізм і тотальна мобілізація переважної частини населення на основі національної ідеї. У протилежному випадку (на чолі держави стоїть пригноблююча еліта, котрій протистоїть організована народна маса), ситуація розвивається в бік насильницьких дій.
Але найбільш адекватним інструментом розвитку є соціальна (соцієтальна) держава. Вона у найбільшій мірі здатна до підтримки і забезпечення основної вимоги керованого розвитку - вільного творення і демократичного контролю. Не з боку особливої соціальної групи, а всієї соціогрупової структури, яка і є соціальною базою системи історичних дій.
За таких умов держава перестає бути особливим актором соціальних дій. Вона перетворюється в інструмент розвитку суспільства, хоч й різні групи, у зв'язку з відмінністю їх становища, здатні скористатися нею у різній мірі. Але головна тенденція полягає в тому, що держава стає засобом інтеграції суспільних відносин і соціальних дій на основі демократично вироблених рішень, їх підтримки і виконання. Основне її завдання полягає в тому, щоб гарантувати необхідні правові умови для розвитку: державний контроль над організацією ефективної економіки, здійсненням необхідних вилучень, мобілізацією ресурсів, стратифікацією і винагородою. Вона має також забезпечити необхідну рівновагу соціогрупової структури, бо керований розвиток виключає конфлікти у насильницькій формі.
Держава виступає всезагальним посередником між груповими суб'єктами, соціальними організаціями, сферами життя (економікою, політикою і культурою), а також стосунками окремого громадянина з іншими соціальними спільнотами і утвореннями. Але вона ні в якому разі не виступає історичним суб'єктом, не зливається з ним. Таке можливе лише в тоталітарному суспільстві, коли держава підміняє, підминає під себе, зливається з системою історичних дій. Таке злиття завжди суто формальне, штучне і не продуктивне. Держава тоді перестає бути політичним органом, соціотворчим суб'єктом.
Перетворення виробництва нових суспільних відносин у суто державницький процес руйнує сам цей процес, покладає на державу такі завдання і функції, з якими вона не може справитися в силу обмеженості її внутрішніх можливостей: обплітаючи, мов спрут, усі суспільні відносини і види діяльності, вона позбавляє їх ініціативи, внутрішнього імпульсу, в зв'язку з чим історичний процес втрачає динаміку, еволюціонує в застій.
Але і в соціально благополучній (соцієтальній) державі не всі індивідуальні та колективні суб'єкти мають однакові можливості для соціальної творчості: від прямої неучасті (аполітичність, індиферентність, самоізоляція, відстороненість, індивідуальний чи колективний ретретизм) до повного злиття (скоріше в суб'єктивно-психологічному, ідеолого-утопічному плані) з історичним суб'єктом. Проміжними ланками при цьому виступають: 1) співпраця, що супроводжується пошуком, поданням і реалізацією особистого або колективного інтересу (особиста та висхідна колективна соціальна мобільність). Близьким до цього є приєднання до вже існуючих політичних організацій (партій, профспілок, громадських організацій чи історичних рухів) або об'єднання з метою створення нової організації. Інколи така діяльність здійснюється з метою перебудови одного з елементів системи історичних дій (виробництва, суспільних накопичень, продуктивного інвестування, зміни культурно-ціннісних орієнтацій, механізмів мобілізації, винагороди та ін.). Соціотворча ініціатива при цьому може носити більш динамічний або більш стагнуючий характер. А соціальна інтеграція відбуватись на авторитарній, індивідуально-стимулятивній, функційно-інституціональній чи представницькій основі.
Неучасть теж може проявлятись у різних формах: безпосередній абстентизм (пряме і демостративне уникання громадських справ і обов'язків), індивідуалістично націлена неучасть (участь у громадських справах лише за деяку винагороду матеріального чи морального характеру), колективно-групова самоізоляція (переважно з боку найбідніших, соціально знедолених прошарків, зайнятих проблемами соціального виживання). Іншими словами, співучасть і соціотворча ініціатива індивідів та груп обумовлюється мірою їх політичного відчуження.
При цьому слід зауважити, що форми відчуження залежать від характеру соціальної структури. Організації схильні до бюрократичного відчуження, що проявляється як неучасть в управлінні, виробленні мети, визначенні дозволених і заборонених дій, критеріїв внеску та винагороди, правил контролю тощо. Політичне відчуження держави проявляється як неучасть або недостатня співучасть у виборі історичної перспективи та шляхів її реалізації. Тому деформація соціальної організації відбувається через надмірну її бюрократизацію, держави - через тоталітаризм. Однією з ознак тоталітаризму є злиття держави і соціальних організацій, взаємна втрата їх суверенності та автономності діяння. Соціальна організація перетворюється тоді на особливий елемент державної системи, а держава стає сукупністю уніфікованих адміністративних органів.
Особливим моментом політичного відчуження є втрата народними масами здатності до соціальної творчості, яка повністю привласнюється, монополізується владною елітою. Засобом відчуження держава стає і тоді, коли відмовляється від участі в розвитку або концентрує свою діяльність лише на культурній моделі розвитку: надмірного значення набуває її пропаганддистський апарат, суспільні стосунки починають тяжіти до ідеологічних взаємин. Здатність держави лише до організації ефективного виробництва перетворює її у сукупність аміністративних органів господарювання (міністерство міністерств). Якщо ж вона зайнята лише вилученнями і виробництвом ресурсів розвитку, то швидше нагадує гігантськуструктуру інноваційно-технологічного спрямування. У випадку, коли діяльність держави акцентована на винагороді та розподілі, то вона постає або інструментом суто класового
Loading...

 
 

Цікаве