WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Проблема розвитку в контексті різних соціологічних підходів - Реферат

Проблема розвитку в контексті різних соціологічних підходів - Реферат

індивідуального чи колективного майбутнього. Зануреність у повсякденність є способом існування даного класу. Представники цього класу, у т. ч. молодь, демонструють відчужену соціальну апатію, комплекс неповноцінності або деструктивну агресію. Свій протест вони виявляють у вигляді різних форм абстентизму: відсутності, уникання. Вони характеризуються традиційною (інколи досить архаїчною) структурою культурного споживання, демонстративною, апатичною чи агресивною байдужістю до навчання, їм властива підозра до всіляких закликів, гасел, звернень, пропаганди, агітації. Спроби їх у чомусь переконати розглядаються як прагнення обманути, перехитрити, насильницьки залучити до зайвих непотрібних речей. Усе це, з їх точки зору, - витівки ситих нероб. У їх словесних кліше домінує "вони", "їх", "їм", які протистоять досить нечітко окресленому "ми".
Співучасть соціальних інститутів урозвитку визначається історичним акціоналізмом залежно від того, наскільки домінує в їх діяльності продуктивна функція. Кожна інституція реалізує її особливим чином. Держава є правовий гарант обраних ціннісних орієнтацій та здійсненої на їх основі громадянської злагоди. Стосовно до виробництва вона має забезпечити еквівалентний обмін, соціально скеровані накопичення і вилучення. Стосовно до громадянського суспільства - забезпечити непорушність соціального контракту (конституції, демократії, системи права і судочинства). А також створити умови для справедливої соціальної стратифікації, законного розв'язання соціальних конфліктів, добровільної соціальної мобілізації, меритократичного характеру вертикальної мобільності, владної підтримки обраної культурної моделі розвитку. Школа покликана використати свій інституційний вплив для справедливої (за особистими обдаруваннями, а не соціальним походженням) академічної селекції і накопичити цим необхідний резерв талантів. Сім'я - продовжити фізичну і соціальну (первинна соціалізація) репродукцію підростаючого покоління відповідно до потреб розвитку. Релігія - підтримати своїм авторитетом обрану перспективу і здійснити соціально-психологічну консолідацію суспільства.
Особливу роль у соціальному розвитку відіграють соціальні рухи (національний, робітничий, жіночий, молодіжний, екологічний, антирасистський та ін.). Вони є носіями нових цінностей чи опорою вже обраних орієнтацій. Масовість рухів є джерелом їх могутності і впливу. Суб'єктом рухів є завжди якимось чином знедолена група, клас, соціальний прошарок, нація, професія тощо. Тому він суперечливо поєднує в собі протест і ствердження. Чим вужчою є соціальна основа руху, тим більше протест переважає над ствердженням. І навпаки: значні соціальні рухи є носіями насамперед конструктивної утопії. На пропагандистській фазі рух користується звичайно значною, але не чітко оформленою, підтримкою. Тому його вплив більш широкий, аніж глибокий. Він діє на світогляд і колективну психіку, а не на мотивації та реальні дії. З часом ця підтримка отримує організаційне оформлення: рух перетворюється в партію, спілку чи іншу соціальну організацію. Але при цьому розпочинається внутрішній розпад руху, особливо він посилюється у випадку перетворення ціннісних орієнтацій руху в офіційну ідеологію, приходу партії до державної влади та ін. Перетворення ціннісних орієнтацій руху в ідейно-психологічне підґрунтя всього інституційного порядку суспільства робить рух практично всесильним, а сам інституційний порядок - тоталітарним. Але в цьому ілюзорному всесиллі криється фактичне безсилля. Чим більше інституціалізуються орієнтації руху, тим більше із універсальних цінностей вони перетворюються в обмежені бюрократичні цілі, гасла і заклики стають інструментом нормативної регламентації, щирі переконання обертаються на примусовий тиск, харизматична аура лідерів зречевлюється у посадовій ієрархії контор, притягальні колись ідеї стають рутинною політичною риторикою чи звичайним ідеологічним дискурсом. Вихід із цієї суперечності - в продуктивному поєднанні стихійної соціальної активності з ефективною повсякденною роботою демократично контрольованих інституцій.
Подальший аналіз буде здійснено переважно на основі методології історичного акціоналізму. Останній зосереджений на дослідженні системи історичних дій, за допомогою яких суспільство розбудовує новий соціальний порядок всебічним (повна заміна соціального типу) або більш обмеженим чином. Необхідність використання саме даної методології викликається такими обставинами. Вона (методологія історичного акціоналізму) долає обмеженість функціоналізму (розвиток тут зводиться лише до стихійного адаптування елементів соціальної системи) і марксизму (розвиток тут зводиться лише до революційних перетворень насильницького характеру в інтересах особливого класу або його революційного авангарду). Така методологія і заснована на її використанні технологія соціального діяння передбачає включення у розвиток усіх соціальних груп і суб'єктів історичної творчості, а також його (розвитку) керований характер. Керованість є тут функцією від взаємного контролю всіх учасників соціальної взаємодії. Історичний акціоналізм націлений на дослідження передусім промислового суспільства у перехідній фазі його еволюції. Саме такою є історична ситуація сучасного українського суспільства. Подальший виклад тому можна вважати результатом порівняльного дослідження історичного досвіду передових промислово розвинених країн задля його можливого запозичення і творчого використання стосовно наших власних перспектив.
Література
1. Бжезинский Зб. Великая шахматная доска. - М.: Межд. отношения, 1998.
2. Большой толковый социологический словарь. - М.: Вече, 1999. - Т. 1, 2.
3. Войтенко В.П. Людина на зламі тисячоліть. - К.: Гіпократ, 1998.
4. Гавриленко І.М. Історичний акціоналізм як методологія аналізу історичного процесу// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1999. - № 3.
5. Гавриленко И.Н. Исторический акционализм// Константы: альманах социальных исследований. - 1999. - № 2.
6. Гавриленко І.М. Чепак В.В. Загальносоціологічна теорія: науково-методичні та інформаційні матеріали. - К.:КВГУ, 1998.
7. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективніших суспільств. - К.: Основи, 1993.
8. Головаха Є.І. Стратегія соціально-політичного розвитку України (досвід перших років незалежності та нові орієнтири). - К.: Абрис, 1992.
9. Головаха Е.И. Трансформирующееся общество. Опыт социологического мониторинга в Украине. - К.: Ин-т социологии, 1996.
10. Головаха Є.І., Паніна Н.В. Тенденції розвитку українського суспільства. - К.: Ін-т соціології, 1998.
11. Грушевський М.С. Початки громадянства. - М., 1921.
12. Кива А. Социальные революции на исходе века. (Размышления о проблемах общественного прогресса на Западе и Востоке). - М.: Наука, 1992.
Loading...

 
 

Цікаве