WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Проблема розвитку в контексті різних соціологічних підходів - Реферат

Проблема розвитку в контексті різних соціологічних підходів - Реферат

потреби яких зазнають найбільшого утиску. Чим більша сукупність репресованих груп, тим вища вірогідність революції. Множину потреб можна висловити деяким кінцевим числом. Враховуючи кількість пригнічених груп, можна передбачити їх союзників у революційному русі, напрями їх об'єднання у бунтівні блоки та інтенсивність наростання соціального вибуху. Можнавизначити і екстремальні межі правого і лівого центру. Групи з найбільшим числом пригнічених потреб першими почнуть і останніми залишать барикади; групи з найменшим числом пригнічених потреб братимуть співучасть з обережністю.
Які наслідки революції? На думку П. Сорокіна, вона не принесе нічого нікому. Матеріальні потреби будуть задовольнятися ще гірше, з причин спаду виробництва і неминучої економічної кризи. Політичні свободи не можуть зрости, бо викликаний революцією хаос потребує в кінцевому рахунку наведення порядку, навіть вкрай репресивними методами. До влади прийде найбільш агресивна і жорстока політична еліта. Отже, міра соціальної справедливості зменшиться. Занепад громадської моралі, знищення найбільш здорової частини чоловічого населення тільки погіршить можливості задоволення сексуальних потреб, особливо продовження роду. Знищення зречевлених форм суспільного багатства не збільшує і можливості для задоволення потягу до власності. Ймовірно, що спочатку вона сприйме зовні колективну форму, а по суті буде елітною. Зруйновані продуктивні і культурні сили позбавляють (окрім групи безпосередньої влади) шансів на шукані засоби суспільного самовиразу, самоствердження і соціального просування. Тільки у випадку повного фізичного знищення колишніх панівних кіл звільняються соціальні ніші, які можуть посісти вихідці із нижчих прошарків. Але їх некомпетентність надовго перекриває шлях дійсному соціальному розвиткові, а значить - припиняє вирішення тих проблем, задля розв'язання яких революція розпочиналася. Отже, загальне число соціальних груп, які беруть участь у революційних діях, досить значне; вони різноманітні, але їх поєднує загальна риса - наявність незадоволених потреб, а також принципова неможливість задовольнити їх звичайним шляхом. Революція не тільки не наближує, а суттєво віддаляє цей час. Звідси логічний висновок - революція є соціальною патологією, якій слід будь-що запобігти. Соціологія, як один із провідних превентивних інструментів попередження революції, має розробити відповідні методологічні і методичні принципи і засади дослідження.
У контексті сучасного функціоналізму пропонуються наступні підходи. Основним предметом соціологічного дослідження вважається соціальний конфлікт. Саме він є джерелом соціальної напруги і показником змін у ціннісних орієнтаціях, котрі кладуться в основу суспільної згоди. Причини конфлікту - будь-які суперечності в соціальній організації: між структурою і функцією, особою і статусом, ціннісними орієнтаціями і нормами, домаганнями і контролем і т. д. Деструктивні наслідки конфлікту залежать від його інтенсивності, яка визначається мірою їх накладання. Особливо несприятливі накладання конфліктів матеріального становища, влади і престижу. Синтетичним показником його є інтенсивність соціальної мобільності: її слабкість є свідченням потенційної конфліктності суспільства. Соціальна мобільність є одним з найпродуктивніших засобів запобігання та розв'язання конфліктів. У матеріальній сфері це потребує збільшення рівня справедливої винагороди; у політичній - правової регуляції рівності шансів (держава тут - головний гарант і арбітр); у сфері завоювання престижу - зростання можливостей самовиразу (демократичний контроль над засобами масової інформації та соціальних комунікацій у цілому). Впливають також пом'якшувальні механізми: раціоналізація індивідуальної та колективної поведінки (здатності особи та групи до попереднього підрахунку витрат і здобутків, у т. ч. і в умовах насильницьких революційних дій), директивне втручання держави та інших соціальних інституцій у потенційно небезпечні конфлікти, зменшення соціально-психологічної напруги. Тут особливо вагомі свобода слова, демонстрацій і мітингів, організація свят. Народні гуляння і карнавали тлумачаться як засоби "випускання пари". Це - інверсія ролей (бідні панують, пригнічені володарюють, невідомі стають популярними).
Колективні конфлікти посідають окреме місце: вони могутні, об'єктивні, тривалі. Вважається, що їх деперсоналізація і об'єктивізація (переростання групової психології в ідеологію чи утопію) посилює конфлікт. Це робиться інтелектуальним авангардом суспільства, отож, його дії заслуговують на особливу увагу. У цілому ж виникнення, становлення і розв'язання конфліктів залежить від стану панівної еліти, яка обирає рішення, спрямовує їх виконання, об'єктивує настрої, бере на себе відповідальність, провокує і мобілізує.
Особливе значення має розв'язання центрального владного конфлікту: суперечності між вертикальною і горизонтальною стратифікацією суспільства. У демократичних політичних режимах він розв'язується за рахунок використання компенсаторних механізмів: соціальної мобільності, організованого протесту, адекватної соціалізації, справедливого права і незалежного судочинства, еквівалентної винагороди та ін. Але коли конфліктує сама вертикальна структура (піраміда влади), тоді суперечності загострюються, конфлікт переростає в ідеологічну боротьбу. Для підсилення своєї могутності владні угрупування закликають широкі верстви населення. Якщо горизонтальна структура (розподіл груп за економічним становищем) має вигляд справедливої стратифікації, то залучення громадського суспільства у владний конфлікт досить обережне. Коли розподіл людей відбувається за класовою ознакою (значне накопичення переваг чи дефіцитів), суспільство активно включається у боротьбу, а ворогуючі угрупування орієнтовані вести її до переможного кінця. Це вже передреволюційна ситуація. Чим більші структурно-функційні, ціннісно-нормативні, владно-контрольні розбіжності, вища сегментація культури (наявність неузгоджених субкультур) і нижче соціальна мобільність, слабше легітимність і примусова здатність влади, тим вірогідніше, що конфлікт переросте у насильницьку революційну боротьбу.
У марксизмі соціальна система розглядається інакше, аніж у функціоналізмі: не як поліструктурна, а як біструктурна. Співвідношення між структурними елементами соціальної системи постають як дихотомічні (двополюсні): вона розколена навпіл - відносини між протилежностями мають напружений, опозиційний, антагоністичний характер. Це буття і свідомість, базис і надбудова, матеріальне і духовне. Кожен з опозиційних елементів також розщеплений. У першу чергу це стосується матеріального виробництва, яке постає суперечливою єдністю продуктивних сил і виробничих відносин. На суб'єктно-груповому рівні це персоніфікується у класових антагоністах (рабів і рабовласників, феодалів і
Loading...

 
 

Цікаве