WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Поняття соціального розвитку і його передумови - Реферат

Поняття соціального розвитку і його передумови - Реферат

культуру та ідеологію; аналізує їх як відносно самостійні фактори і ресурси розвитку. Разом з тим роль економіки не зневажається. Вона є необхідною передумовою розвитку, без чого останній об'єктивно неможливий. Водночас, це лише необхідна, але не достатня передумова. Отже, процвітаюча економіка без цілого ряду інших чинників сама по собі нічого не гарантує. Суспільство може бути досить багатим, але не розвиватись соціально. У ньому, у кращому випадку, будуть вдосконалюватися лише фактори економічної активності. Але будуть перебувати відносно незмінними культура, ідеологія, спосіб життя, соціальна структура, соціальні інститути - весь існуючий соціальний порядок. Це не обов'язково трагедія, можливо, навіть певна перевага. Але оскільки така ситуація теж вимагає пояснення і до того ж не є вічною чи обов'язковою абсолютно для всіх суспільств, то проблема залишається і потребує соціологічного аналізу.
Для відносного розмежування економіки і соціальної організації пропонується ввести розподіл людської діяльності на два різновиди: виробнича і соціальна праця. Перша характеризує економічну, друга - власне соціальну активність. Немає сенсу наполягати на використанні поняття "продуктивні сили", воно повністю не визначене. Але є більш коректні в соціологічному відношенні терміни, якими можна скористатися. (зокрема, продуктивність і мотивація праці). Продуктивність не лише визначається досить конкретно, але й порівняно легко вимірюється, що для соціології особливо важливо. Вона насправді залежить від розвитку людини як працівника та технічної озброєності її виробничої діяльності. Але останнє є функцією не стільки особистих здібностей трудівника, скільки технічної та соціальної організації виробництва. Отже, продуктивність праці є соціальним феноменом. На це, зокрема, вказував ще Прудон у своїй полеміці проти Маркса. Він стверджував, що додаткова вартість створюється передусім за рахунок кооперації індивідуальних трудових зусиль, а не через продовження трудового дня поза його необхідні межі. Саме цей, створений завдяки поліпшенню технічної та соціальної організації праці, додатковий продукт і привласнює капіталіст. Проте суб'єктом організації виробництва є сам капіталіст. Отже, він привласнює щось таке, що належить йому по праву. Цим самим він отримує легітимні основи на домінуючу співучасть у виробництві та розподілі, а, значить, в організації всієї життєдіяльності суспільства. У тому числі і розвитку останнього, що, по суті, перевертає тезу Маркса про народ як творця історії. Ним стає соціальна еліта або, за усталеною термінологією, панівний клас.
Визнання трудової мотивації визначальним чинником виробничого процесу знімає традиційне протиставлення форм власності та господарювання. В основу останньої покладається тепер не володіння-розпорядження, а винагорода. Отже, суб'єкти діяльності, як приватні, так і державні, можуть діяти однаково ефективно та відповідально, коли визнають винагороду достатньою, і навпаки.
З цього твердження випливає кілька висновків. Не лише можливі, але й необхідні різні форми власності, тобто змішана економіка. У цьому випадку вона буде досить різноманітною, внутрішньо структурованою, динамічною і гнучкою для того, щоб адекватно реагувати на зміни в історичній ситуації. Яку саме форму власності обрати - залежить від конкретних обставин, насамперед від критеріїв економічної доцільності та соціальної ефективності, а саме: який рівень продуктивності праці ця форма власності гарантує, яку винагороду суб'єктам економічної діяльності обіцяє, яку мотивацію трудової діяльності формує. Якихось наперед заданих переваг, з цієї точки зору, не має жодна форма власності і господарювання: державна, колективна, акціонерна, артільна та ін. Це визначається сукупністю фактів, в т. ч. конкуренцією за вищу продуктивність праці, економію матеріальних і людських ресурсів, кращу технічну і соціальну організацію трудового процесу, більшу матеріальну і соціокультурну винагороду тощо.
Позбавленим сенсу у контексті такого підходу є поняття "спосіб виробництва". Історія зовсім не рухається від одного способу виробництва до іншого, використовуючи їх як щаблі власного сходження. Розвиток, відповідно до цього, є лише особливим моментом історичного руху певного суспільства. Він зовсім не визначений наперед, не є фатальним, а залежить від сукупності конкретних обставин, які склалися. Хоча й серед них особливе значення має економічний фактор, але в цілком певному відношенні: без ефективного виробництва, незалежно від форм власності, ставити питання про розвиток взагалі безглуздо. Проте сама по собі наявність ефективного виробництва ще не визначає його фатально, незворотно чи автоматично. Бо виробнича діяльність створює лише необхідні для цього передумови, які можуть реалізуватися, чи ні, залежно від ефективності соціальної діяльності, - праці суспільства над своїми власними відносинами, структурами, інституціями, процесами. А тут в дію вступає вже історичний суб'єкт, суспільство в цілому, а не його окрема частина: клас, партія чи нація. Звичайно, більше схильними до цієї діяльності будуть ті соціальні групи, які мають відповідні передумови: вільний час, вміння його продуктивного використання, належний рівень освіти і культури, соціальну орієнтацію діяльності, здатність до самоорганізації і керівництва, історичну відповідальність, творчий порив. Але передусім вони мають контролювати не лише матеріальне, але й соціальне виробництво, тобто виробництво і використання ресурсів розвитку: науку, технологію, культуру та освіту. Це зовсім не панівний клас у марксистському розумінні цього терміну. Він не націлений на політичне панування перш за все. Бо держава не є інструментом розвитку; вона - лише конституційний гарант обраної суспільством історичної орієнтації своїх соціотворчих зусиль.
Література
1. Бжезинский Зб. Великая шахматная доска. - М.: Межд. отношения, 1998.
2. Большой толковый социологический словарь. - М.: Вече, 1999. - Т. 1, 2.
3. Войтенко В.П. Людина на зламі тисячоліть. - К.: Гіпократ, 1998.
4. Гавриленко І.М. Історичний акціоналізм як методологія аналізу історичного процесу// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1999. - № 3.
5.Гавриленко И.Н. Исторический акционализм// Константы: альманах социальных исследований. - 1999. - № 2.
6. Гавриленко І.М. Чепак В.В. Загальносоціологічна теорія: науково-методичні та інформаційні матеріали. - К.:КВГУ, 1998.
7. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективніших суспільств. - К.: Основи, 1993.
8. Головаха Є.І. Стратегія соціально-політичного розвитку України (досвід перших років незалежності та нові орієнтири). - К.: Абрис, 1992.
9. Головаха Е.И. Трансформирующееся общество. Опыт социологического мониторинга в Украине. - К.: Ин-т социологии, 1996.
10. Головаха Є.І., Паніна Н.В. Тенденції розвитку українського суспільства. - К.: Ін-т соціології, 1998.
11. Грушевський М.С. Початки громадянства. - М., 1921.
12. Кива А. Социальные революции на исходе века. (Размышления о проблемах общественного прогресса на Западе и Востоке). - М.: Наука, 1992.
Loading...

 
 

Цікаве