WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Демократичні засади соціотворчого процесу - Реферат

Демократичні засади соціотворчого процесу - Реферат

необхідність і потребу постійних змін. Окрім усього іншого, ще й тому, що перерозподіл влади вже сам по собі є досить важливою зміною, котра негайно відбивається у всіх інших сферах життя, викликаючи адекватні зрушення. Суспільству з регулярним демократичним перерозподілом влади органічно властива історичність, рух, націленість на перспективу.
Суспільства із нерозподіленою владою, навпаки, тяжіють до уніфікації, закостеніння, а в кінцевому результаті - до тоталітаризму. Зміни тут відбуваються лише в одному напрямі - експансія вже наявної влади на все новий соціальний простір, підпорядкування своєму впливові та контролю все нових прошарків населення. Іншими словами, це є внутрішня політична колонізація.
Складовими демократії є вільний вибір, регулярність (чітко встановлений інтервал або термін перевиборів), право вибору підлеглими. Але це не є наперед визначений привілей, що випливає із їхнього якогось особливого становища (бідні, знедолені), функції (основна продуктивна сила чи щось інше) або призначення (історична місія).
За такими показниками легко встановити відсутність демократії. Так, її немає, коли відсутній вільний вибір, скажімо, результати виборів відомі наперед, бо немає дійсної альтернативи. Демократії немає і тоді, коли значна частина суспільства позбавлена права голосу. На жаль, немає її й тоді, коли наданим правом голосу значна частина суспільства не бажає скористатися. Це свідчить про соціальну апатію і байдужість, котра викликана відсутністю будь-якої колективної перспективи і зневірою в можливість справжнього контролю над владою.
Немає справжньої демократії і за умов, коли пропоновані політичні альтернативи (партії, програми, персоналії, проекти майбутнього) в дійсності не такі. Фактично, тут спостерігається політична гра близьких за позиціями політичних сил, які зайняті лише внутрішнім перерозподілом влади. Такі політичні сили діятимуть не на користь історичності, а, скоріше, проти неї.
Демократія відсутня також за умов значної соціальної дезорганізації. І тут доречно заперечити марксизму, з позицій якого порядок є завжди в інтересах панівного класу, а безпорядок - передумова революції. Часто саме панівні групи зацікавлені в безпорядку і пов'язаному з ним легітимному застосуванні насильства. Тут, звичайно, різні фракції панівного класу мають різні наміри. До безпорядку, насильницького пригнічення соціальної активності, авторитарного перевороту, як правило, прагнуть ті прошарки панівного класу, котрі монопольно контролюють силові механізми держави, але не користуються належним престижем і впливом. Здебільшого це не є найбільш заможні фракції панівного класу.
Відсутність особистих ресурсів вони прагнуть компенсувати посиленням контролю над державними запасами і соціальними нагромадженнями. Звідси, до речі, випливає ще одна важлива деталь: демократія неможлива без сильної автономної держави. До того ж вона має бути відносно незалежною у своїх діях не лише від панівного класу, але й від основної маси народу. Інакше є загроза охлократії або соціального хаосу, а найчастіше - того й другого.
Вільний вибір, регулярність виборів і верховенство більшості є іншою формою подання (виразу) основних принципів демократії: наявності основних прав людини, політичного громадянства (замість станової ієрархії) і представництва. Без їх сукупної реалізації не можна говорити про повну демократію.
Проте реалізація кожного з них окремо ще не гарантує демократичного процесу. Народовладдя, наприклад, легко може переродитися в охлократію, владу бунтівного натовпу або народну диктатуру. Коли народ виступає переважно як етнос, то його політична диктатура постає як народно-національна. Коли народ виступає переважно як клас (скажімо, пролетаріат та його спільники), тоді диктатура буде народно-класовою.
Політичне громадянство є необхідною передумовою громадянського суспільства. В його основі лежить рівність громадянських прав, що передбачає певний рівень самоврядування, суверенності громадянського суспільства від політичної системи і держави; його здатність вершити власні справи і регулювати внутрішні стосунки без безпосереднього втручання останніх. Це водночас і обмежує владний деспотизм держави, без чого демократія неможлива, і гарантує контроль над політичними партіями з боку їх соціальної бази, без чого вони (політичні партії) легко перетворюються у звичайні бюрократичні організації, які працюють самі на себе.
Теоретична і практична проблема тут полягає в тому, щоб весь демократичний механізм постійно перебував у динамічній рівновазі, тобто кожний з його елементів не набував більшої ваги, аніж тієї, котра безумовно необхідна для створення і утримання владної противаги. Якщо, наприклад, громадянське суспільство поглинає державу і політичну систему, то таке суспільство перетворюється на самоврядувальну общину. Остання більш схильна до стабілізації, самоізоляції і автаркії, аніж до розвитку. Оскільки основний центр впливу тут концентрується на пасивній більшості, а не на неспокійному і рухливому авангарді, котрий ініціює зміни.
За умов, коли соціальна база повністю керує діями партії, остання стає швидше групою тиску і лобі, аніж власне політичною структурою. Занадто підконтрольна держава (з боку політичної системи або громадянського суспільства) була б нездатна до примусового підтримання соціального порядку, здійснення соціальних нагромаджень, особливо вилучень та продуктивного інвестування. Адже інвестування в науку, культуру, техніку і освіту не обіцяє швидкої і безпосередньої користі, отже, не задовольняє безпосередніх колективних потреб.
Продуктивне інвестування реалізує потребу суспільства у розвитку, що не завжди діє як спонукальний чинник колективної поведінки. З цього боку держава не може бути органом виразу безпосередніх потреб і настроїв народу. Стаючи таким органом, вона не набуває, а втрачає власне демократичний характер. Із силового гаранта обраної історичної перспективи така держава перетворюється на орган силової підтримки масового споживання, механічного самовідтворення, самоцільної стабільності, в кінцевому результаті - застою.
Коли ж держава поглинає політичну систему (представницькі політичні партії), громадянське суспільство насильницькипозбавляє громадян їх основних прав і свобод, то вона стає авторитарною, деспотичною, тоталітарною. Отже, демократія, в цьому аспекті, є рівновагою між основними складниками політичного процесу: державою, політичною системою, громадянським суспільством, правами і свободами особистості.
Демократія забезпечується складним суперечливим процесом їх (основних складників) незалежності і взаємозалежності, де основного значення набувають не принципи (за їх відсутності демократії просто немає), а пропорції, величини, масштаб. Як ракова пухлина є результатом надмірного розростання деяких нормальних клітин, так і антидемократичні процеси та їх інституційні ознаки є результатам надмірного розростання якогось одного конкретного елемента демократичної системи.
У цьому зв'язку правомірно виникає питання про основний центр, системотворчий елемент демократії. Якщо вона є насамперед рівновагою політичних сил, структур і персоналій, то таким системотворчим елементом має бути найбільш здатний до врівноважування компонент. Такою структурою є, на нашу думку, політична система. Складовими політичної системи є сукупність взаємодіючих політичних
Loading...

 
 

Цікаве