WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Історичний поступ. Еволюція соціальних систем - Реферат

Історичний поступ. Еволюція соціальних систем - Реферат

форми їх подання, прагне здійснити продуктивне інвестування в науку, техніку, культуру чи освіту.
Інколи суспільство лише впорядковує погодженість різних елементів системи історичних дій. Це є стабілізація. Коли ж воно перетворює особливий елемент системи історичних дій чи певну їх сукупність, тоді ми маємо справу з модернізацією.
Власне історичний прогрес розпочинається тоді, коли в рух приходить вся система історичних дій, а суб'єкти соціальної взаємодії більш-менш погодженим чином залучаються до соціальної творчості.
Виходячи зі сказаного, можна стверджувати, що соціальний поступ є історичною еволюцією соціальних систем, якісною перебудовою всіх її елементів і зв'язків між ними. З чого саме розпочинається цей процес, в якій послідовності відбуватимуться зміни - залежить від даного конкретного суспільства, його внутрішніх можливостей і зовнішніх умов.
Суб'єктом системи історичних дій є суспільство. Отже, соціальна система, в контексті даного підходу, тотожна системі історичних дій. Вона структурована і поділяється на різних соціальних акторів або суб'єктів соціальної взаємодії.
Насамперед, це - класи. Вони, як уже говорилося, розмежовуються за ознакою влади, за можливостями контролювати історичність (систему знання, накопичення і культурну модель). Кожен клас прагне зруйнувати існуючу систему історичних дій, монополізувавши історичність. Конкретніше це означає, що кожен клас прагне до такого соціального порядку, який відповідає його інтересам; а саме - привласнити, взяти під тотальний контроль усю систему історичних дій.
Отже, кожен клас, будучи лише частиною цілого, прагне видати себе за все ціле. Таке постійне порушення рівноваги не є випадковою обставиною, не бажаним чи не передбачуваним моментом, а нормальним станом соціальної системи. Проте рівень порушення цієї рівноваги може бути різним: від окремих внутрішніх відмінностей між її складовими частинами до системної кризи.
Найпростішою формою кризи є неузгодженість між системою та її окремим елементом. Найскладнішою - антагонізм, розрив зв'язків між більшою частиною або навіть усіма елементами.
Екстремами соціальної кризи є застій і анархія. У першому випадку відсутня будь-яка орієнтація на можливий розвиток. У другому - суспільні зміни набувають неконтрольованого і неорганізованого вигляду.
Розрив по вісі "ціннісні орієнтації - ресурси" дає кризу раціональності, протилежне спрямовану розбіжність цілей і засобів їх досягнення.
Екстремальними точками прояву цієї кризи може бути надмірний, експресивний вербалізм, беззмістовна політико-ідеологічна риторика або заземлений прагматизм, вульгарний продуктивізм.
Розрив зв'язку "культура - суспільство" веде до кризи інтеграції: переважає надмірний культурний символізм, відірваний від реальних соціальних структур; або домінують незмінні, раз і назавжди усталені соціальні структури без будь-якої спроби зрушити їх з точки замерзання.
Кризи можуть також породжуватися розбіжністю між виробництвом і споживанням, орієнтацією і розподілом, винагородою та інтеграцією. Найбільш небезпечною є загальна криза соціальної системи, котра утримує одночасно всі вище перераховані моменти. Вона спричиняє повне зникнення системи історичних дій, заміну соціальної творчості політико-ідеологічним антагонізмом і агресивною (з метою взаємного знищення) класовою боротьбою.
Кожен із елементів системи історичних дій співвідноситься з одним із елементів економічної системи: культурна модель - з виробництвом, мобілізація - з технічною організацією праці, ієрархізація - з розподілом, потреби - із споживанням. На основі класифікації цих зв'язків створюються необхідні передумови для соціологічної типологізації всієї множини конкретних суспільств.
У загальному вигляді їх можна розташувати у двох екстремальних позиціях: абсолютно репродуктивне - абсолютно продуктивне суспільство. Але це дуже абстрактна і бідна схема. Подальша типологізація має відбуватися на основі врахування їх особливого зв'язку з тим чи іншим елементом економічної системи: виробництвом, організацією, споживанням чи розподілом.
Відповідно до цих критеріїв можливі такі соцієтальні типи суспільства: постпромислове, промислове, товарне та аграрне.
Для постпромислового (майбутнього) суспільства характерні наступні ознаки. Культурна модель тяжіє до виробництва, переважно як створення необхідних умов, для подальшого виробництва (виробництво науки, технології, культури і освіти). Наука посідає особливе місце, оскільки вона є основною передумовою для створення виробничих і особливо соціальних технологій. Освіта з периферії переміщується у центр суспільного життя. Значний обсяг вільного часу та його відповідне культурно-освітнє насичення стимулює інтенсивне накопичення соціотворчих потенцій людини.
Ієрархізація співвідноситься з розподілом, соціальна мобілізація ґрунтується на організаційних можливостях державних і адміністративно-управлінських органів; потреби знаходять адекватну реалізацію у споживанні, культурний символізм інтенсивно накопичує структурний та інституційний порядок. Таке суспільство здатне долати успадковані від попереднього розвитку форми відчуження: між працівником і створеним продуктом, між працею та її засобами, цілями та організацією; між індивідами та групою, між основними суб'єктами соціальної взаємодії; між людиною і природою; між людською сутністю та існуванням; між зречевленням і самоствердженням; між освітою і культурою; між сім'єю та школою; між технічною і гуманітарною культурою, між елітарною і масовою культурою, між державою і громадянським суспільством, між соціальним управлінням і общинним самоврядуванням та ін.
Значною мірою долається релігійне відчуження. У всякому разі, владна, карна, залякувальна та ін. негативні функції церкви відмирають. Самодостатня мета такого суспільства - подолання власних структурно-ціннісних та соціотворчих обмежень. У ньому стверджується принцип меритократії, коли місцеіндивіда і групи в соціальній структурі визначається заслугами, а не походженням, випадком чи іншими зовнішніми обставинами. Споживання сприяє індивідуальному та колективному розвиткові, проявляється як задоволення "розумних" потреб.
Звичайно, це - ідеальна модель, суто теоретична конструкція, яка безпосередньо не віддзеркалює певне реальне суспільство. Найближче до такої моделі знаходяться сучасні розвинені країни. Але і для них це ще досить віддалена історична перспектива.
У промисловому суспільстві диспозиція цих ознак інша. Накопичення тут визначається технічною, соціально-психологічною і владною організацією праці. Вона зречевлюється переважно у формі промислового та фінансового капіталу. Вилучення не цілком спрямовані на виробництво ресурсів розвитку з причин значної мілітаризації, існування непродуктивного військово-промислового комплексу, розкішного і демонстративного споживання.
Культурна модель прив'язана до організації праці, яка сама залежить від накопичення промислового і фінансового капіталу в державному та приватному секторі виробництва.
У промисловому суспільстві відсутній прямий і безпосередній зв'язок між окремими елементами системи історичних дій. Ціннісні орієнтації тут розчинені в масовій культурі, яка, швидше, є сферою споживання, аніж творчого самовизначення. Відчуження дещо пом'якшено, але відчувається досить гостро, особливо у сфері науки, культури та освіти, діючи як самовідчуження.
Класова структура суспільства передбачає тут опозицію та боротьбу, хоч вони і не виходять за правові межі. У постпромисловому ж суспільстві класовий конфлікт являє собою диспозицію та співробітництво. Ієрархізація пов'язана зі споживанням, а не з особистими здібностями та внеском у суспільний розвиток.
Соціальна мобілізація відбувається у формі стимуляції виробничої активності і тільки певною мірою передбачає співучасть у соціотворчих процесах. Потреби задовольняються через розподіл. Соціальна структура та інституційний порядок залежать від економіки, хоча тут немає жорсткого економічного
Loading...

 
 

Цікаве