WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Історичний досвід демократизації - Реферат

Історичний досвід демократизації - Реферат

необхідної всебічності і повноти.
Отже, звернемося до історичного досвіду демократизації авторитарних, деспотичних і тоталітарних режимів. Постсоціалістичні країни демонструють кілька варіантів. У Польщі, наприклад, ініційованій вищим партійним керівництвом колишнього СРСР перебудові передував досить впливовий народно-демократичний рух, котрий об'єднував ліві елементи правлячої партії, робітничий протест, радикально настроєну інтелігенцію та антикомуністично орієнтовані клерикальні кола. Він перемогти не міг, оскільки соціальний рух, як правило, не перемагає, а лише справляє вплив на перебіг соціальних процесів, який є тим сильнішим, чим у більш демократичному суспільстві він має місце. Проте він підготував необхідні передумови для реальної демократизації, які й реалізувалися з початком політичного курсу на перебудову. Тому Польща й обігнала інші країни колишнього соціалістичного табору на шляху реальних економічних і соціальних реформ.
В Угорщині склалися інші, але теж досить сприятливі передумови. Перебудові тут передував розвиток ринку і ствердження духу підприємництва.
У прибалтійських країнах (Литві, Латвії, Естонії) впливовий національно-демократичний рух склався також до початку перебудови. На його основі в цих країнах сформувався інтегративний націоналізм, який протидіяв тенденціям до соціальної дезорганізації, найсильніше відчутним на початковій стадії перебудови.
Щодо Росії, України та інших республік колишнього СРСР, то перебудова тут була ініційована зверху. Для реальної демократизації тут було дуже мало передумов: відсутній ринок, політична система, правовим чином гарантовані права людини, структурованість суспільства на автономних, самосвідомих і самоорганізованих соціальних суб'єктах, демократичні традиції, вільна преса, ціннісний консенсус, громадянська злагода, розвинуте громадянське суспільство і т. д.
Природно, що демократія тут сприйняла запозичений і ритуальний характер, як не дуже вдале поєднання чужих зразків. За умов економічного зубожіння, несправедливої і неефективної приватизації, реальної влади колишньої партноменклатури, тіньової економіки, криміналізації, корумпованості і безвідповідальності правлячого класу, його внутрішньої фракційності і самоцінної гострої боротьби за владу, - демократія важко торує шлях.
Із усіх елементів демократії в цих суспільствах наявні лише такі: деяке поширення гласності, відносна автономізація засобів масової інформації; пасивний, пов'язаний із професійними інтересами і мало організований соціальний протест, номінально існуючі політичні партії, рухи тощо.
Задля справжньої демократизації цих суспільств щонайменше потрібні такі передумови: ефективна економіка; міцна, спрямована на соціальний захист найслабших верств населення правова держава; розвинута політична система, ринок, культурно-ціннісним чином стверджувальний дух підприємництва і соціополітичних ініціатив, самосвідоме громадянське суспільство, закріплені і підтримувані правовим чином основні права і свободи людини, вільна і незалежна преса та інші засоби масової інформації, організований на широкій колективній основі соціальний протест, масові соціальні рухи, зокрема, робітничий, національно-культурний та екологічний, розвинута особистість (персональний суб'єкт).
Для здійснення керованого соціального розвитку тут немає також привабливої і тому широко підтримуваної соціальної утопії, чітко визначеної культурно-ціннісним чином історичної перспективи, практики законного подання і розв'язання соціогрупових конфліктів, керівного правлячого і протестуючого пригнобленого класів.
Політична еліта України поки що не має необхідної ідеологічної та організаційної єдності; не запропонувала привабливу соціальну утопію, на грунті якої могла б відбутися ціннісна злагода і загальногромадянський консенсус. Більше того, вона надто корумпована з причин відсутності демократичного контролю за її поведінкою у попередній історичний період. Тому у представників української політичної еліти не розвинуте почуття історичної відповідальності. Вони надмірно орієнтовані на розкішне і демонстративне споживання і, разом з тим, недостатньо компетентні.
Із можливих типів політиків для соціальної мобілізації - пропагандистів; для виробничого розвитку - економістів; для демократії - політиків; для винагороди - синдикалістів в Україні більш-менш помітні лише два різновиди - політикани і пропагандисти. Це є свідченням того, що має місце лише початкова демократизація і деяка мобілізація соціальної активності на грунті нових цінностей (національної ідеї, соціальної справедливості, релігійної віри, екології). Проте і цей процес гальмується хибнимидіями груп та їх лідерів.
Довіра до національної ідеї падає через надмірну корумпованість і відверту заангажованість деяких практичних політичних функціонерів. А до релігійної віри увага послаблюється через конфесійні незгоди. Соціальна ж справедливість на основі простого розподілу мало ймовірна за умов прогресуючого зубожіння.
Ліберально-демократичні цінності, які більше відповідають ситуації промислово-розвинутих країн, поки що не знайшли значного підґрунтя у попередньому досвіді і звичаях народу.
Відсутність конструктивної мобілізації доповнюється і частково компенсується наявністю деструктивної активності зубожілих народних мас, що може загрожувати ситуативними бунтами, перманентними страйками, іншими акціями громадянської непокори.
Іншими словами: Україна нині наближається до ситуації політичного режиму з наявним лише одним позитивним елементом - ритуалістською демократією, до того ж у вигляді відвертого наслідування чужих взірців.
У випадку позитивного розвитку ситуації можливий деякий підйом соціальної активності. Найдоцільніше вона мала б бути пов'язаною з економічними перетвореннями. Проте ні соціальних, ні легітимних засад поки що для цього не створено.
У зв'язку з тим, що інтегруюча соціальна утопія в Україні теж не сформована, то деяка соціальна мобілізація, можливо, відбуватиметься на ґрунті націоналістичної чи соціалістичної ідеології та релігійної віри.
Якщо такі фактори, як демократія і мобілізація, будуть досить розвинутими (демократія із ритуалістської фази перейде в узвичаєну традицію, свідому і компетентну звичку переважної маси населення, а негативна мобілізація на ґрунті ідеологій, що протидіють і побивають одна одну, трансформується в позитивну мобілізацію на ґрунті утопії, щонайкраще - футуроутопії) і зіллються, почнуть посилювати одна одну, то наступним кроком може стати поява продуктивістської політичної ідеології, де авторитаризм держави обмежуватиметься лише сферою економіки. За цих умов, як вбачається, можливе посилення адекватної, еквівалентної винагороди, підвищення на її основі загального стандарту життя основної маси населення.
Література
1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. - М.: Прогрес, 1993.
2. Большой толковый социологический словарь. - М.: Вече-Аст, 1999. - Т. 1-2.
3. Брукан С. Плюрализм и социальные конфликты: Пер. с англ. - М.: Прогресс, 1990.
4. Грушевський М.С. Початки громадянства. - М., 1921.
5. Гавриленко І.М., Чепак В.В. Загальносоціологічна теорія. - К.: КВГІ, 1998.
6. Зиновьев А.А. Запад. Феномен западнизма. - М., 1995.
7. Гавриленко І.М. Чи потрібна державі ідеологія// Віче.- 1996. - № 4.
8. Гавриленко І.М. Ідеологічна ситуація в Україні// Віче. - 1997. - № 4.
Loading...

 
 

Цікаве