WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Історичний досвід демократизації - Реферат

Історичний досвід демократизації - Реферат

процесу та обраної суспільством культурно-ціннісної орієнтації історичних дій. Занадто ж міцна прив'язаність індивіда до гарантованого йому права на особисте щастя загрожує зануренням у повсякденність, матеріальне та культурне споживацтво.
І в цьому випадку вихід із суперечності передбачається створенням та нормальним функціонуванням політичної системи. З одного боку, вона залучає індивіда до громадського життя, перетворює побутову особу на діяльного та відповідального громадянина. З іншого - проводить межу щодо стихійної політичної активності, організує та інституціалізує її, переводить агресивний активізм міжгрупової взаємодії в організовану і контрольовану взаємодію політичних суб'єктів. Тому ще раз варто підкреслити, що історичний шлях до демократії пролягав через формування адекватної політичної системи: партій, профспілок і громадських організацій.
Безумовно, політична система не позбавлена власних вад, обмеженостей і недоліків. Без відповідної соціосуб'єктної структурованості суспільства нормальне функціонування політичної системи неможливе. Ні соціальні групи, ні їх представницькі органи не можуть визначитись щодо інтересів, форми і способу їх подання.
Історичний шлях демократизації будь-якого суспільства передбачає його соціосуб'єктну структуралізацію: соціальних груп щодо своїх корінних інтересів; політичних партій, профспілок і громадських організацій щодо своєї соціальної бази.
Політичні партії, профспілки і громадські організації є різновидом соціальних організацій. Отже, вони підпорядковані основним законам функціонування даної соціальної структури, в тому числі механізмам її переродження і деформації. Вони можуть неадекватно, а то й помилково, визначити свою мету, не узгодити її з ресурсами діяння, що може призвести до непродуктивного, неефективного функціонування. Можуть бути також розтринькані, або ненакопичені наявні ресурси діяння, як фінансово-матеріальні, так і людські.
Найважливішим ресурсом діяння цих структур є колективне схвалення і підтримка; його втрата призводить до їх банкрутства (наявність чи відсутність даного ресурсу перевіряється під час виборів, а кількісно визначається обсягом поданих на їх підтримку голосів).
Партія, профспілка чи громадська організація може втратити контроль над внутрішнім та зовнішнім середовищем. У першому випадку втрачається та міра організованості, дисципліни і координації, котра необхідна задля колективної цілеспрямованої дії. У другому - втрачає здатність чинити опір деструктивним діям: надмірному тискові і контролю з боку власної соціальної бази, примусовим діям з боку держави, інших політичних суб'єктів.
Втрата автономності діяння тотожна банкрутству політичної, професійної або культурно-ідеологічної організації. Водночас вона втрачає свою основну функцію - належним чином представити і захистити інтереси своєї соціальної бази. Тоді вона стає нездатною до обмеження влади держави, без чого демократія неможлива. Втрачається і здатність до налагодження продуктивних взаємовідносин між громадянським суспільством, політичною системою та інституційними органами, без котрих демократія теж не діє.
Політична система, а з нею і весь демократичний порядок, порушується і в тому випадку, коли одна з партій, профспілок чи громадських організацій набуває надмірної могутності. Вона поглинає всі інші компоненти демократичного устрою, торуючи шлях до тоталітаризму. Замість представництва інтересів розгалуженої політичної системи тоді виникає однопартійність. Замість обмеження влади демократичним контролем починає діяти принцип всеосяжного одержавлення суспільства, де самоврядувальне громадянське суспільство поступається місцем однорідній масі, яка повністю залежить від політичної влади.
Представництво інтересів має особливе значення як взагалі, так і стосовно до нашого власного історичного досвіду. Перш за все йдеться про представництво інтересів таких великих соціальних груп, як класи, етноси, конфесійні спільноти. Тут утримуються дві можливості розвитку, які реалізувалися у попередній історії. Умовно їх можна назвати "східний" і "західний" варіанти.
Обидва вони відрізняються певним тлумаченням феномену класу, етносу чи конфесії та сукупністю дій, які цим тлумаченням передбачаються. Якщо, наприклад, клас розглядається виключно як об'єкт прогресуючої експлуатації та гноблення, тобто виключно як пролетарі (відчужені, ізольовані, пригнічені тощо), то насильницьке знищення існуючого соціального порядку визнається незворотним принципом колективної дії. Із усіх можливих прав і свобод монополізується лише право на деструкцію, руйнування. Клас та його спільники уявляються як щось однорідне, що уособлюється в єдиній партії і (або) єдиній профспілці. Подібне може статися і у випадку з нацією або конфесійною групою (одна нація - одна партія - один фюрер; одна релігія - одна теократія).
Ліворадикальний підхід до розуміння класу має, крім іншого, ще й ту ваду, що визначає робітничий клас з підкресленням негативних якостей - у розумінні відсутності: багатства, влади і престижу водночас. А його класового супротивника - виключно позитивних, через наявність багатства, влади і престижу. Випливає висновок про те, що антагонізм і боротьба на взаємне знищення між ними є єдино можливим принципом їх соціальної взаємодії. Подібне тлумачення переважає і в ідеології більшості інших радикальних політичних рухів; у них завжди стверджується принцип одностайності: один клас (внутрішньо не розчленований), одна нація, одна релігійна віра, одна стать, один вік тощо. І відповідно пояснюється як об'єкт позбавлення, панування,експлуатації, насильства, відчуження і т. п.
Такий підхід практично заперечує демократію: в антагоністичному силовому протистоянні вона або непотрібна, або обмежена (у межах "свого" класу, "свого" етносу і т. п.).
Дійсна ж демократія, як узаконена форма політичної боротьби, розпочинається з визнання принципу співучасті усіх соціальних і політичних акторів. Тільки на його основі можлива демократична взаємодія як "гра за правилами", де відбувається обмін робочої кваліфікації на грошову винагороду, соціальних вимог на політичні поступки, демократичного тиску на державні реформи та ін. А в основі боротьби лежить визнання всієї сукупності прав і свобод: людини, класу, етносу, релігійної групи, тощо, громадянства, представництва інтересів, співучасті останніх у справах громадянського суспільства.
Соціалістичний революціонаризм і соціалістичний реформізм відображають існування двох відносно автономних груп у середині робітничого класу: пролетарів і кваліфікованих робітників. Пролетарі саме тому заперечують усталений соціальний порядок, що їм особливо нічого вкласти в його відтворення і подальшу еволюцію. Отож, вони не дуже сподіваються на відповідну винагороду, орієнтуючись більше на силові механізми держави. Основне питання соціальної революції тлумачиться ними як питання про владу, її захоплення і встановлення диктатури класу (партії, апарату, вождя).
Кваліфіковані робітники можуть вкласти у відтворення і подальший розвиток існуючого соціального порядку свій професійний досвід, кваліфікацію, знання, компетенцію. Тому вони є прихильниками демократичної взаємодії та обмінних еквівалентних соціальних процесів. На ґрунті першого руху виріс соціалістичний тоталітаризм. На ґрунті другого - виробнича демократія (формується переважно в Англії і США); політичне представництво інтересів через партії і профспілки (французький
Loading...

 
 

Цікаве