WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Історичний досвід демократизації - Реферат

Історичний досвід демократизації - Реферат

тут проявлялось у прагненні відлучити від державної діяльності релігійний клір, конфесійну групу, віруючих. А це вже є порушенням прав людини.
У суто соціологічному плані тут відбулося змішування двох різних сторін соціальної взаємодії: відносин між державою і церквою як соціальними інститутами, і відносин між віруючими та атеїстами як соціальними групами. При цьому атеїсти вважалися втіленням розуму і раціональності, а віруючі - ірраціональності. Відповідно, і сама релігія тлумачилася як теоретична помилка, обман, навіть шахрайство.
Такий підхід був властивий, зокрема, філософам епохи просвітництва і втілився у їх знаменитій тезі: релігія виникла там і тоді, де перший шахрай зустрів першого дурня.
Політична секуляризація церкви несе в собі ідею сакралізації держави. Остання фактично прагне посісти місце церкви. Подібна реконверсія відбулася із більшовицьким політичним рухом, який у певній мірі можна розглядати як спадкоємця європейського республіканізму: звертання до досвіду французької буржуазної революції були дуже поширеними, а атеїзм став державною політикою.
Церква і віруючі розглядалися за цих умов як щось другорядне, периферійне, випадкове, нерозумне, потенційно злочинне, як пережиток минулого, з котрим треба боротися всіма доступними засобами. А держава, партія, вожді - несли на собі відбиток сакрального, божественного, святого, хоч така псевдорелігійна аура почасти формувалася штучно, на основі ідеологічного маніпулювання колективною свідомістю.
В основі певного антидемократизму республіканців лежить цілком реальний і часто підтверджуваний практикою політичної боротьби острах перед тиранією більшості, котра в своїй основі є некомпетентною, нерозумною і позбавленою історичної відповідальності. Зречевлення такого надмірного і політично непродуктивного тиску на еліту вони вбачали у популістських урядах, які повністю підпорядковані і зорієнтовані на громадську думку і масовий тиск, а також у революційному терорі і - як наслідок - політичній диктатурі. Отже, основне своє завдання вони вбачали в тому, щоб не допустити народ, особливо його найпролетаризованіші прошарки, до безпосереднього управління державою.
Справа широкої громадськості, з даної точки зору, полягає в тому, щоб вільно висловити свою політичну волю і політичні преференції. Тобто визначити партію влади шляхом підтримки її програми і загальних орієнтацій діяльності. Безпосереднє ж державне керівництво має здійснювати освічена і спеціально навчена еліта - компетентна, досвідчена і відповідальна.
З цією метою відкривалися або пристосовувалися вже існуючі вищі навчальні заклади, завданням яких було формування політичної еліти вищого ґатунку (Кембріджський університет і коледж в Англії; Ів Лік Коледж, а нині вища політична школа ім. Кеннеді у США, ряд так званих "вищих шкіл" у Франції).
Концепція обмеженого народовладдя особливо широко розповсюджена в Англії. Її соціальну базу складає традиційна англійська аристократія, котра уціліла під час революції та громадянської війни. І втілюється в політичній діяльності партії торі (консерватори). Певного поширення вона набула у США, особливо одразу після громадянської війни. Практично втілюється вона переважно у політичній діяльності республіканців. Прибічниками такої ж політичної поведінки залишаються праві партії у Франції.
Відвертим прихильником подібного розуміння демократії (поєднання масового демократичного контролю і відносно автономних державних дій політичної еліти) в суто теоретичному плані був відомий американський економіст і соціолог Дж. Шумпетер. Він не вірив у здатність широкої маси до безпосереднього державного керівництва. Її функція, вважав він, полягає лише в тому, щоб визначитися щодо політичних партій і персоналій за умов конкурентного політичного ринку (Див.: Шумпетер Дж. Капіталізм, соціалізм і демократія. - Париж, 1970. - С. 406-430).
Тут політичні лідери і партії, з одного боку, і широкий електорат - з іншого, є учасниками обмінного процесу. Перші пропонують, другі - обирають. Після виборів торг завершується; політична еліта отримує право надалі розпоряджатися ресурсами, отриманими внаслідок виборів (легітимно наданою владою) відповідно до власного розуміння.
Таке тлумачення демократії має певний сенс, проте й утримує в собі певні загрози її переродження. Звичайно, народна маса ніколи не буває настільки компетентною, освіченою, організованою, одностайною, щоб здійснювати безпосереднє політичне керівництво. Це буває тільки під час революційних криз за умов тимчасового беззаконня, коли політичні сили діють за принципами політичної доцільності, революційної совісті, ідеологічних переконань.
Разом з тим, делегування влади на міжвиборний термін утримує в собі можливість зловживання нею, незаконного чи недоцільного її використання. У той же час управління державою - це особлива професія і компетенція, а не лише покликання чи щасливий випадок. Відсутність підготовлених належним чином професіоналів може дорого коштувати суспільству.
Виходом із цієї суперечності, на нашу думку, є наявність представницької політичної системи (легально діючої організованої сукупності політичних партій, профспілок і громадських організацій). Вона є тим посередником, котрий пов'язує структуровану у соціальні групи народну масу з професійними державними функціонерами. Діючи в межах партій, профспілок і громадських організацій, персоналії та угрупування є досить підготовленими професіоналами, щоб здійснювати компетентний контроль за повсякденними справами і діями державницьких і адміністративних структур.
У той же час вони, будучи залежними від своєї соціальної бази, досить чутливо реагують на будь-які зміни у настроях електорату, переводячи такі настрої у певні політичні акції. Таким чином, тут долається недолік певної некомпетентності народної маси і загроза аристократичного чи олігархічного переродження державних структур.
Слід відзначити, що в обох названих випадках залишається осторонь проблема окремої конкретної людини. Адже демократія, якщо вона не гарантує особистогоблагополуччя, втрачає свою доцільність, соціальну корисність і привабливість. Тому всі демократично мислячі вчені і демократично настроєні політики ніколи не відривали права людини від загальнодемократичного процесу.
Цей принцип залишається фундаментом демократії, хоча в ньому теж містяться свої суперечності. Декларація прав і свобод людини передбачає особисту і колективно організовану діяльність по їх реалізації. Цьому можуть бути як зовнішні перепони, так і внутрішні обмеження. У першому випадку - відсутність адекватних ресурсів діяння; у другому - відсутність суб'єктивної готовності до дії. Остання, до речі, на думку багатьох зарубіжних дослідників, є основною загрозою демократії у сучасних промислово розвинених країнах, схильних до надмірного індивідуалістично орієнтованого споживача.
Надмірна організація соціальних суб'єктів у контексті реалізації їх основних прав і свобод потенційно може перерости в ту ж саму тиранію більшості, про яку вже йшлося. Демократія унеможливлюється, коли соціальні суб'єкти значно переважають політичні суб'єкти, починають височіти над ними, беруть їх під надто жорсткий контроль. Без сильної та відносно незалежної у своїх діях держави демократія перероджується у соціократію, в народно-популістську диктатуру. Така держава стає підконтрольною вулиці.
Разом із втратою автономії вона губить і здатність бути гарантом соціотворчого
Loading...

 
 

Цікаве