WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Таємна церква. Передача харизматичного авторитету - Реферат

Таємна церква. Передача харизматичного авторитету - Реферат

моделі.
За визнаннями самих юнгівских учнів, у 1930-ті, 40-і та 50-ті рр. атмосфера навколо Юнга була значною мірою пронизана духом культу особистості. Кюснахт-Цюрих став юнгіанским Байрейтом - єдиним місцем, де можна було наочно спостерігати за діями вчителя. [Згадуваний вище] семінар з аналітичної психології (1925 р.) став, скоріш за все, тим вирішальним моментом, з якого розпочалося масове преклоніння перед Юнгом. Ця подія мала багато спільних рис з першим Байрейтським фестивалем (1876 р.), після якого розпочалося поширення різноманітних артефактів "вагнерізму": журналів, нескінченних вагнеріанських громад та гуртів, пілігрімажів до Байрейта, спроб проводити аналогічні фестивалі в інших місцях Німеччині та по усьому світу і т. ін. Отже, юнгізм став подібним вагнеризму.
2. Рутинизація юнгівського культу
Вебер зазначав, що незабаром після початкової фази розвитку харизматичного авторитету (тобто того періоду, коли внесення змін в основні вірування та процедури залишається прерогативою харизматичного лідера) розпочинається процес рутинизації - в першу чергу, завдяки зусиллям учнів, які відчувають потребу створити більш перманентну структуру авторитету і більш стійку систему вірувань. В рамках юнгіанського руху цей процес всерйоз розпочався ще у середині 1930-х, а набув повного розмаху у 1948 р., коли був заснований Інститут К.Г.Юнга у Цюриху.
Вебер визначив декілька шляхів, на яких "дар благодаті" першого харизматичного лідера може передаватися іншим, однак для даного випадку релевантними можуть бути лише три з них. Перший варіант: харизматичний лідер може призначити спадкоємця, внаслідок чого харизма присвоюється кандидатові, але не обов'язково виявляється його внутрішньою ознакою; отже, такому "рукоположеному" спадкоємцю може бракувати легітимності, необхідної для збереження авторитету в межах групи. Фрейд спробував зробити це з Юнгом, однак сам Юнг ніколи не призначав спадкоємця в такий спосіб. Другий варіант: у харизматичних лідерів можуть бути кровні родичі (скажімо, дружина) або інші близькі люди, які можуть виступити в ролі спадкоємців. Вебер назвав цей різновид рутинизації "клановою харизмою" і, як уявляється, саме цим методом скористалися деякі вагнеріанці у Байрейті: після смерті Вагнера у 1883 р. вагнеріанський рух очолила спочатку його дружина Козіма, а потім влада перейшла до сина Вагнера - Зігфрида. Так само після смерті Фрейда у психоаналітичному русі основним харизматичним авторитетом стала його дочка Анна - як досить оригінальний і самостійний інноватор у галузі психоаналізу. Оскільки Юнг пережив як свою дружину Емму, так і свою головну компаньйонку Тоні Вольф, в межах юнгіанського клану після смерті самого лідера у 1961 р. не знайшлося жодного аналітика, який був би здатний посісти його місце. Таким чином, у випадку з юнгівським рухом рутинизація відбулася у такий спосіб, який виявився відмінним також і від кланової харизми.
Третій метод рутинизації часто визначається як "інституціональна харизма" або "харизма офісу". Згідно з Вебером, "ця концепція передбачає можливість ритуальної передачі харизми від одного носія іншому або створення харизми у нової особи… Відбувається дисоціація харизми: вона перестає бути унікальною ознакою окремої особи, стає об'єктивною одиницею, яка піддається передачі"8 . У випадку з інституціональною харизмою легітимність нового авторитету (тобто послідовники погоджуються йому підпорядковуватися) йде від сприйняття якостей, що набуваються завдяки інституціоналізованим ритуалам, а не завдяки внутрішнім особистісним рисам індивіда. Таким чином, у межах юнгівського руху, який мав подібні інституції та ритуали ще до моменту смерті самого Юнга, авторитет юнгіанських аналітиків, які стали спадкоємцями засновника у розсіяних по різних країнах світу осередках культу, виявляється інституціонально призначеною харизмою, легітимність якої обґрунтовується причетністю до сфабрикованої псевдохаризми самого Юнга. Розроблення цієї псевдохаризми триває за допомогою мас-медіа і публікацій представників руху (найбільш активно останній процес розпочався після смерті Юнга). Юнг - такий, яким він зображений у своїй культовій легенді (в автобіографічних "Спогадах, сновидіннях, міркуваннях") та в її численних імітаціях - перетворюється на культовий тотем, від якого юнгіанські аналітики черпають свій авторитет у русі. Причому наявність у них своєї власної харизми для цього зовсім не обов'язкова.
Замість того, щоб бути заміненим якимось одним харизматичним авторитетом, Юнг інституціональним шляхом присвоїв своє ім'я багатьом послідовникам. Це ім'я стає частиною їх нової ідентичності після закінчення навчання в юнгіанських інститутах. Таким чином, можна сказати, що справжнім спадкоємцем у даному випадку виявився його власний сфабрикований імідж, який продовжує жити у фільмах, на відеокасетах, у публікаціях, нескінченій кількості юнгіанських організацій та в актах імітації його життя, що здійснюються іншими людьми, які іменують себе юнгіанцями. Йдеться про таких індивідів, які навмисно імітують Юнга і використовують його ім'я з метою забезпечити собі соціальне визнання серед тих, хто вважає юнгівську легенду насиченою харизмою, і таким чином переносить своє захоплення від Юнга на його уповноважених представників (носіїв його імені).
Ці самі юнгіанські аналітики швидко зрозуміли, наскільки прибутковою для них може бути така інституціоналізована харизма. Вебер характеризує цю приховану економічну мотивацію бажання рутинизувати харизму як таку, що не має нічого спільного з внутрішньою харизмою послідовників чи їх так званою "потойбічністю" або альтруїстичністю: "Лише невеличкі групи учнів-ентузіастів готові служити покликанню на суто ідеалістичних засадах. Переважна більшість послідовників збираються використовувати "покликання" для довгострокового "покращення власного життя" й у матеріальному плані також. Насправді, тільки завдяки цьому рух має шанс зберегти цілісність"9 . Один з найближчих послідовників Юнга К.Майєр в одному з своїх інтерв'ю (у вересні 1970 р.) висловив незадоволення тим, як працював Інститут К.Г.Юнга у Цюриху через двадцять два роки після його створення: "Зараз увага акцентується на кількості, а не на якості. Вони збирають лушпайки з усього світу. Це дуже погано"10 . Майєрівське твердження стосовно того, що у діяльності Інституту концентрується увага на кількості, а не на якості, повністю вписується у веберівську модель рутинизації. Річ у тім, що представники керівництва навчальних центрів (тобто саме ті особи, які володіють більшою інституціонально призначеною харизмою,ніж рядові викладачі або студенти) стрижуть купони з простого збільшення кількості студентів - адже цим забезпечується постійний та надійний приплив економічних ресурсів. Окрім того, збільшуючи кількість учнів, вони розширюють сферу власного впливу та влади у межах місцевої громадськості. Отже, соціально-статусні, зокрема економічні мотиви, виступають рушійною силою тих релігійних інституцій, які функціонують в такий спосіб. В цьому плані юнгіанський рух не є винятком.
3. Юнгізм як персональна релігія
Для, у прямому смислі слова, десятків, якщо не сотень тисяч представників нашої культури Юнг та його ідеї створюють базис їх
Loading...

 
 

Цікаве