WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Інтеграція родинних традицій, свят і обрядів у форми культурогенної життєдіяльності сучасної сім’ї - Реферат

Інтеграція родинних традицій, свят і обрядів у форми культурогенної життєдіяльності сучасної сім’ї - Реферат

рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. Після всіх цих церемоній дівчина і хлопець вважалися зарученими і вже не мали права відмовлятися від шлюбу.
Вінчання, як весільний обряд, формувалося поступово. Ще у XVII ст. церковне освячення шлюбу не мало чинності і тому часто відбувалося до весілля. Повінчані ж до самого весілля жили нарізно. Лише у 1744 р. був виданий указ, згідно з яким молоді повинні були жити після вінчання сукупно, не чекаючи весілля. Відтоді вінчання, як правило, проводили в один день з весіллям.
На вінчання молоді, зазвичай, відправлялися нарізно. Перед тим вони просили у батьків благословіння, і ті благословляли їх хлібом, бажаючи "ніколи не знати нужди та жити у мирі". Під час вінчання весільна мати тримала на плечах у молодого свічку та калачі, а весільний батько - свічку на плечах молодої. Власне весілля починали із запросин, що включали урочисте виряджання дочки та сина на село у супроводі дружок та бояр. Найдраматичнішим весільним обрядом є розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою, що символізувало перехід дівчини у заміжній стан, певною мірою - у підлегле становище. Потім збирали наречену у дім молодого і перевозили посаг. У домі молодого відбувався урочистий посад молодих, що набував значення їх обрядового з'єднання, внаслідок чого їх зв'язували чимбарем. Весілля закінчувалося у понеділок [5].
За нових соціально-економічних і культурних умов змінюється і весільна обрядність, хоча її основа залишається традиційною. Власне весілля відбувається нині у скороченому вигляді, зберігаючи, однак, основні традиційні обрядові дії: запросини гостей, зустріч молодих, гостина, ділення короваю, обдаровування наречених, символічна посвята дівчини у жіноцтво.
Поховальна та поминальна обрядність також була однією із форм родинних традицій. Смерть людини завжди сприймалася як велике горе і, разом з тим, як звичайна необхідність. За звичаєм померлих обмивали й обряджали у нове вбрання: літніх - у одяг переважно темних кольорів; молодих дівчат - у спідниці синього, зеленого і жовтого кольорів, які в народі вважалися "жалобними". Певною своєрідністю відзначалося поховання неодружених дівчат та хлопців, у якому використовувалась деяка весільне вбрання. Дівчат, наприклад, наряджали у весільне вбрання, на руку ліпили перстень із воску, до правої руки прив'язували весільний рушник, розплітали волосся. Як хлопець, так і дівчина мали весільні головні убори, хлопцеві до пояса пов'язували червону хустку. Померлих дівчат і хлопців за традицією називали "князем" і "княгинею" і обирали їм пару з числа живих. Обрані деякий час відігравали роль нареченого (нареченої), а потім і вдівця (удовиці). У день похорону родичі чи знайомі небіжчика прощалися з ним, ніби просячи у нього пробачення. Після поховання влаштовували поминки - ритуальну гостину з обов'язковим вживанням ритуальних страв. Запалюючи свічки, виголошували "вічну пам'ять", а потім гасили. У першу після похорону ніч годилося не спати. Поминали покійника також через дев'ять днів (дев'ятини), сорок (сороковини) і через рік (роковини). Щорічно за тиждень після Великодня відбувалися громадські колективні поминки (панахиди, гробки). Люди цілими сім'ями збиралися на цвинтарі, впорядковували могилки і влаштовували пригощання. Цей звичай зберігся й дотепер.
Таким чином, проаналізувавши розвиток дозвілля через сімейні та родинні традиції, звичаї, свята та обряди, можна зробити такі висновки:
- форми та методи дозвілля застосовуються за певними етапами відповідно до віку індивіда: немовля, дитинство, юність, повноліття, середній вік, зрілий вік;
- середовище дозвілля: рідний дім (хата) як мікросередовище, вулиця, корчма, заклади дозвілля як макросередовище;
- аспекти впливу дозвілля на індивіда: психологічний розвиток, екологічне, трудове, моральне, патріотичне, культурно-дозвіллєве та комунікативне виховання.
Рішучі кроки до утворення реальної незалежності України відкривають шлях до зрушень на терені загальнолюдської моралі й гуманістичних ідеалів. Якщо ці тенденції візьмуть гору, можна чекати відчутних зрушень у збереженні та відтворенні народних традицій, підвищенні авторитету національної культури. Ці сподівання вже набувають законодавчої бази. Так, після багатолітнього панування войовничої безбожності у 1990 р. постановою Верховної Ради України офіційними святами проголошено Різдво, Великдень і Трійця. Ця акція вливається у загальний рух за відродження національної самосвідомості, мови, культури.
У наш атомний, урбанізований вік люди також не відмовляються від елементів містицизму та надання багатьом традиціям, обрядам і звичаям особливої святості, насамперед, від їх поцінування та додержання. У багатьох випадках важливого значення набувають родинні реліквії, мистецькі вироби, навіть суто побутові предмети.
За результатами соціологічного дослідження[1], понад 80% опитаних представників українських родин намагаються оберігати й передавати від покоління до поколінняікони, якими благословляли їх до шлюбу їхні батьки, рушники, що були своєрідними оберегами сімейного затишку, весільний одяг. Сьогодні до цього долучається сорочечка немовляти, волоссячко з перших пострижин тощо.
Незважаючи на стрімке входження України в європейський і світовий ринок, який забезпечує людей весільним одягом останньої моди, українські дівчата не відмовляються приміряти мамине і навіть бабусине весільне вбрання. У Вижницькому районі Чернівецької області постійно проводяться конкурси молодої сім'ї, які організовує районна соціальна служба сім'ї і молоді спільно з працівниками культури. Щоб не бути під час такого дійства осоромленими, молодята повинні знати свій родовід і родовід свого "судженого" чи "судженої", улюблені пісні батьків, інших старших членів родини, їхні професії, уподобання. Особливо цінується на таких конкурсах знання родинних традицій, збережений родинний весільний одяг, своєрідна естетика його одягання, кулінарні сімейні знання й уміння, гостре дотепне слово, гарно виголошений тост, вдало виконана пісня, танок тощо. Звичайно, до такого конкурсу за тиждень чи місяць підготуватися неможливо. Для цього діти, юнаки та дівчата мають проживати у відповідній сімейній аурі.
Тож, національна традиція, її трансформація в сьогоденні і майбутньому стає важливим чинником поступу нашої педагогіки. Неважко помітити, що і в світовій педагогіці ця думка знаходить усе більше своїх прихильників. Людство прямує до зближення інтересів, до взаємодії в розвитку й виживанні, і водночас жоден народ не бажає втратити найліпших якостей і прикмет своєї самобутності, неповторності.
Глибоке вивчення цієї проблеми в історико-педагогічній площині засвідчує, що там, де ігнорувалися, знищувалися, нівелювалися традиції народу, там збіднювався його дух, занепадала культура, процвітали обскурантизм, свавілля, грубість і жорстокість. Інтеграція родинно-сімейних традицій, звичаїв і обрядів детермінується конкретними умовами та потребами людей у забезпеченні спадкоємності поколінь, передачі соціального і духовного досвіду молодим поколінням. Традиції, звичаї і обряди - це та наша спільна історія, яка живить і єднає нас. І ми сьогодні з усією відповідальністю маємо ставитися до формування високого національного ідеалу, гуманістичного за своїм спрямуванням і змістом, розмаїтого й багатого на форми та способи його вираження.
Література
БАБЕНКО Н. Б. Інтеграція родинних традицій, свят і обрядів у форми культурогенної життєдіяльності сучасної сім'ї // Український соціум. - 2005. - № 1 (6). - C.73-83
www.politik.org.ua
Loading...

 
 

Цікаве