WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Концепція дисциплінарного суспільства М. Фуко - Реферат

Концепція дисциплінарного суспільства М. Фуко - Реферат

проте накидає своїм підвладним принцип обов'язкової видимості. Саме те, що підвладні на видноті, дає змогу владі, яка діє на них, мати реальний вплив. Екзамен став тим механізмом, послуговуючись яким влада ловить і заганяє підданих у механізм об'єктивації.
Раніше роль політичної церемонії полягала в забезпеченні водночас і надмірного, і регламентованого вияву влади; церемонія правила за пишне відображення могутності влади. Така церемонія більшою або меншою мірою пов'язана з тріумфом. З урочистою появою суверена завжди асоціюються певні елементи освячення, коронації, здобуття перемоги; навіть у пишних поховальних ритуалах неодмінно виявляється весь блиск демонстрованої могутності. Натомість дисципліні притаманний свій тип церемонії. Це вже не тріумф, а огляд, "парад", урочиста форма екзамену. "Підданих" тут запропоновано як "об'єкти" спостереження з боку влади.
Екзамен іще дав змогу завести індивіда в документальну царину. Екзаменаційні процедури одразу ж почала супроводити система всебічної реєстрації і нагромадження документів. "Влада писанини" стала одним з доконечних елементів дисциплінарного механізму. У багатьох аспектах вона формується згідно з традиційними методами адміністративної документації. Проте з'явилися й методи, властиві тільки їй, важливі новації, і певна частина їх пов'язана з методами ідентифікації, опису прикмет або дескрипції.
Про суспільства, за приклад яких править феодалізм, можна сказати, що індивідуалізація в них максимальна з боку суверена, котрий володарює. Що більше влади та привілеїв має людина, то виразніше позначена вона як індивід - через ритуали, мову, безсмертні перекази, образотворче мистецтво. Тривалий час пересічний індивід - із простолюду - не досягав порогу дескрипції. Адже то привілей - коли на тебе дивляться, спостерігають, переказують події твого життя. Хроніка людини, її історіографія становили частину ритуалів могутності тієї людини.
Дисциплінарні методи опустили поріг можливого опису індивіду й обернули той опис на засіб контролю та метод панування. Починаючи з XVIII ст. дитина, хворий, божевільний, засуджений стають об'єктами індивідуальних описів та біографічних оповідей. Таке описування реального життя - тепер уже аж ніяк не процедура героїзації: воно функціонує як процедура об'єктивації та прине-волення. Екзамен як водночас і ритуальна, й "наукова"^ фіксація індивідуальних відмінностей пришпилювала кожного до його власної своєрідності, на відміну від церемонії, де виявляються статути, родовитість, привілеї. Відтак, разом з іспитом дисципліна пере творюється на новий різновид влади, який зважає па індивідуальні відмінності. За дисциплінарної системи дитина індивідуалізована більше, ніж дорослий; божевільний і злочинець - більше, ніж людина здорова й незлочинна.
Нагляд. Паноптизм. Античності була притаманна цивілізація спектаклю. "Зробити доступним для великої кількості людей невелике число об'єктів": цю проблему розв'язувала архітектура храмів, театрів, цирків. Із спектаклем, що панував у громадському житті, були пов'язані й бучність свят, спалахи людських почуттів, ритуали, де лилася кров.
У суспільстві, де головні елементи - вже не громада і громадське життя, а з одного боку - окремі індивіди і з другого -держава, відносини можуть набрати тільки форми, прямо проти-лежних спектаклю: "Саме за новітніх часів під дедалі сильнішим впливом держави, що чимраз глибше втручалась в усі подробиці та відносини суспільного життя, почали зміцнюватися й удосконалюватися гарантії такого втручання, будуючи та поширюючи задля цієї величної мети споруди, які уможливлювали б нагляд одразу за великою кількістю людей"[3]. Особливо виразно принцип паноптизму проявився в архітектурі сучасних тюремних будівель.
Практика покарань. Особливо виразно перехід від традиційного типу володарювання до дисциплінарного простежується у зміні практики покарань. У традиційному суспільстві покарання мало характер помсти. Правосуддя переслідує саме тіло злочинця. Усяке більш-менш тяжке покарання містило в собі певну частку тортур, що становили техніку диференційованого та регламентованого виробництва страждань.
Тортури також були складовою ритуалу. Це складник каральної літургії, що відповідав двом вимогам. Для жертви тортури мають бути помітні: вони призначені - чи то рубцем, що залишають на тілі, чи то пишнотою, яка їх супроводить, ганьбити того, хто виявився жертвою; тортури малюють навколо, а ще краще - на самому тілі засудженого знаки, які не повинні стертися, принаймні в людській пам'яті. Для правосуддя, яке засуджує до тортур, тортури мають бути разючі, і кожен повинен їх розуміти як своєрідний тріумф правосуддя: нехай злочинець лементує і стогне під ударами,- ганьби тут немає, навпаки, у величі власної сили постає сам церемоніал правосуддя. Звідси, напевне, й ті тортури, що їх завдають після смерті: тіло спалюють, попіл розвіюють за вітром, трупи тягнуть по бруківці, виставляють уздовж шляхів.
Каральний церемоніал має не тільки судовий, а й очевидний військовий характер. Монарше правосуддя постає як збройне правосуддя. Меч, що карає злочинця,- той самий меч, що побиває ворогів. Навколо тортур громадиться цілий військовий апарат: кінна сторожа, лучники, жандарми, солдати. Звичайно ж, ідеться про те, щоб перешкодити спробі втечі або опору; окрім того, треба ще нагадати, що кожен злочин - це немов повстання проти закону, а злочинець - ворог монархові. У ритуалі покарання монарх виступає одночасно як голова правосуддя і головнокомандувач; а сама прилюдна страта стає не просто актом правосуддя, а перетворюється на демонстрацію сили, акт військової перемоги над воро-гом-злочинцем.
У Франції, як і в більшості європейських країн - за прикметним винятком Англії,- уся процедура розгляду кримінальних справ залишалась у таємниці: тобто була захована не тільки від громадськості, а й від самого звинуваченого. Процес відбувався без нього або принаймні так, щоб він нічого не знав про звинувачення, свідчення й докази. Натомість суд мав право одержуватианонімні доноси, приховувати від звинуваченого суть справи, ставити йому підступні запитання, удаватись до інсинуацій.
Ситуація докорінно змінюється наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Таврування було скасовано в Англії 1834 р., у Франції -1832 р.; велику кару щодо зрадників з 1820 р. Англія уже не зважувалася застосовувати в повному обсязі. Тільки батіг іще залишався в окремих карних системах (Росії, Англії, Пруссії). За кілька десятиріч відійшло в минуле катоване, розчленоване, покалічене тіло із символічним тавром на плечі чи обличчі, виставлене живцем або мертве. Скасування тортур означає кінець видовища, до того ж це була відмова карати тіло. Ефективність покарання стали вимірювати його неминучістю, а не очевидною інтенсивністю.
Змінилось уявлення про ганебність: у покаранні-спектаклі ганьба, якої завдавали катованому, завжди оберталася на співчуття до нього чи його славу, вона неодмінно свідчила про ганебність узаконеного насильства. Відтепер саме засудження має позначати злочинця безперечно негативним тавром,- звідси й прилюдність судових дебатів та оголошення вироку. Правосуддя дистанціюється від покарання, доручивши його відповідному органу, а сама процедура покарання тримається під покровом таємниці.
Якщо раніше покарання мало характер помсти, то відтепер воно прагне виправити, наставити, "зцілити"; у покаранні замість суворого спокутування провини виступає моральна поправа. Нового змісту набуває тюремне ув'язнення. В'язниця перетворюється на вичерпний дисциплінарний апарат, вона максимально інтенсифікує всі процедури, які можна знайти в інших дисциплінарних установах - муштру, іспит, нагляд.
Новий сенс здобуває карна праця, її користь відтепер полягає не в одержаному прибутку, а у відтворенні владних відносин, певної форми економічної залежності, схеми індивідуальної покори та її припасування до виробничого апарату. Виконана праця дозво-ляла кількісно

 
 

Цікаве

Загрузка...