WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Пострадянська деінституціоналізація і становлення нових соціальних інститутів в українському суспільстві - Реферат

Пострадянська деінституціоналізація і становлення нових соціальних інститутів в українському суспільстві - Реферат

створила ситуацію корумпованості всіх цінностей і нормативних
систем суспільства на різних рівнях (включно з особистісним) - не менш
серйозну й небезпечну, ніж широко обговорювана корумпованість його
економічних і політичних систем" [19, с.512]. В Україні віддзеркаленням
цього феномена у масовій свідомості було стійке уявлення про те, що серед
інших соціальних груп провідна роль у розбудові нової держави належить
мафії[11,12].
Зрештою, в посткомуністичному світі лише у пострадянських державах
(за винятком країн Балтії) у всіх генерацій громадян майже цілкомбув
відсутній соціальний досвід життя за умов політичної демократії й ринкової
економіки. Тому збереження соціальної інтеграції і стабільності в Польщі,
Угорщині, Чехії та інших країнах "пізньої комунізації" має інші, ніж у Росії
та Україні, інституціональні засади, які вможливили для них здійснення у
стислі терміни "шокової терапії" і досягти позитивних соціально-еконо-
мічних результатів у той час, коли економіка пострадянських держав при
скорено руйнувалася, а в політичному житті бурхливо розвивалися ре
ставраційні процеси. Проте українське суспільство навіть за таких умов
спромоглось уникнути загрози "другого пришестя" комуністичного месії та агресивних соціальних конфліктів. Пояснити це, на наш погляд, можна, прийнявши гіпотезу про специфіку інституціональних процесів, сутність якої полягає у таких ключових положеннях:
1) системоутворюючі інститути радянського суспільства, втративши
легальність внаслідок перебудови й розвалу СРСР, не втратили традиційної легітимності - згоди людей із соціальними правилами,
грунтованими на ідеології державного патерналізму, збереженні дер-
жавної власності на великі підприємства, соціалістичних пільг для
населення і привілеїв для правлячої еліти, незмінності позицій дер
жавного сектора у соціальній сфері - освіті, охороні здоров'я, науці,
художній культурі, управлінні конфесійними і міжетнічними відносинами;
2) нелегальні (тіньові) інститути радянського суспільства - тіньовий
ринок ("ліве" виробництво і спекуляція за умов дефіциту), блат і
корупція, організована злочинність, подвійна мораль (прірва між
публічною й приватною моральними позиціями) - трансформува
лися в легальні інститути "перехідного суспільства", але не дістали
належної легітимності внаслідок масового сприйняття їх як "уза-
коненого беззаконня"; звідси й відмова людей жити за формально
легалізованими, але "тіньовими" по суті правилами і визнавати нові установи як засадову інституціональну інфраструктуру суспільства; 3) відчуваючи аномічну деморалізованість, недовіру і незадоволеність своїм становищем у суспільстві, більшість громадян України перебуває у стані амбівалентності стосовно інституціональних утворень, легальність чи легітимність яких не забезпечені правом або мораллю; така амбівалентність виявляється у масовій згоді жити в такому ін-ституціональному просторі, де легальність забезпечується самим фактом узаконеного існування нових інститутів, а легітимність - збереженням мімікрованих колишніх інститутів, що зберігають традиційну регулятивну функцію і спираються на збережені елементи соціальної інфраструктури, колишні соціальні позиції і рольові на-станови.
З огляду на зазначене можна сформулювати гіпотезу про те, що лише в
разі подвійної інституціоналізації забезпечується вельми своєрідна
"інституціональна гіперповноціннгсть" українського суспільства, грунтована на згоді людей жити в такому інституціональному просторі, де водночас діють і старі, і нові інститути, що забезпечують своїм суперечливим співіснуванням наявність усіх необхідних для со-ціальної інтеграції й стабільності атрибутів інституціональності.
Розглянемо, як ці абстрактні положення реалізуються в соціальнії!-практиці. Почнемо з прикладів, що ілюструють феномен подвійної інсти-туціоналізації. Як відомо, в радянському суспільстві інститути охорони здоров'я й освіти грунтувалися на державному регулюванні з необхідними атрибутами легальності та легітимності. У тіньовому інституціональному просторі існували форми нелегальної лікарської практики і репетиторства. За нових соціальних умов державні інститути безплатної медицини й освіти існують як легальні й такі, що майже цілковито відновлюють радянську інфраструктуру. Збереглися не лише установи, а й робочі місця, статусні позиції й ролі, що конституюють відповідні інститути. Водночас легалізовано приватні клініки й навчальні заклади, що в ідеалі мали конкурувати з державними і підвищувати якість освіти й охорони здоров'я. Але за умов тотальної корумпованості приватна медицина паразитує на державній ін-фраструктурі, і здебільшого одні й ті самі медичні працівники виконують паралельно дві ролі: малооплачуваних і по-своєму безкорисливих держав-них службовців і фахівців, котрі надають дорогі приватні послуги за рахунок зниження якості безплатної медичної допомоги. У двох ролях виступають і шкільні вчителі, які в державних школах, з одного боку, за мізерну зарплатню забезпечують можливість здобуття безплатної освіти у державній школі, а з іншого - суцільно обкладають батьків даниною, поєднуючи це зі змогою отримання дітьми високих оцінок.
Парадокс подвійної інституціоналізації полягає в тому, що в ролі хворих і батьків учнів більшість громадян України приймають таку інституціо-нальну систему як неминуче лихо, а точніше як менше лихо, котре залишає, принаймні, можливість маневру в суперечливому інституціональному просторі. Подвійні ролі - народних обранців й активних учасників підприємницької діяльності - виконують депутати всіх рівнів, адже владні й комерційні інститути утворили те, що, скориставшись терміном Р.Інглехарта, можна назвати "симбіотичнимвзаємозв'язком" [20]. У такому парному взаємозв'язку перебувають майже все інституціональні утворення, забезпечуючи громадянам України змогу в кожному інституціональному секторі відчувати подвійне інституціональне навантаження і знаходити необхідні для соціальної злагоди атрибути легальності й легітимності.
Не обмежуючи обгрунтування висунутої гіпотези ілюстративним мате-ріалом, ми пов'язуємо його з двома критеріями, здатними підтвердити або спростувати припущення стосовно подвійної інституціоналізації. Перший критерій - відповідність характеру інституціональних процесів станові масової свідомості в Україні. Це означає, що подвійність інституціональних правил має відбиватися в переважному психоамбівалентному ставленні людей до інституціональних засад громадського життя. Феномен масової амбівалентності в українському суспільстві ми описували раніше [21 ]. А тут наголосимо, що він залишається незмінним упродовж усього періоду мо-ніторингових спостережень до теперішнього часу. Одним із найзагальніших проявів амбівалентного ставлення до інституціональних засад (колишніх або нових) суспільства є подвійність у ставленні до різних суспільних систем, у назві яких відбито принципову інституціональну опозицію: капіта-лізм-соціалізм. Розглянемо в цьому зв'язку розподіл відповідей громадян України на питання про ставлення до альтернативних політичних сил (див. табл. 4).
Таблиця 4
Розподіл відповідей громадян України на запитання
"Політичні сили тепер поділяються
Loading...

 
 

Цікаве