WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Пострадянська деінституціоналізація і становлення нових соціальних інститутів в українському суспільстві - Реферат

Пострадянська деінституціоналізація і становлення нових соціальних інститутів в українському суспільстві - Реферат

"кінця історії", автор якої, втім, невдовзі мусив істотно відкоригувати свої прогнози стосовно долі Кліо, чутки про смерть якої виявилися дещо передчасними [10]. І пов'язане це з тим, що досвід посткомуністичних держав виявився не відбитком глобальної ци-вілізаційної тенденції, а лише одним з унікальних історичних феноменів, поясненню якого на прикладі українського суспільства саме й присвячено цю роботу, де емпіричну базу аналізу проблеми пострадянської інститу-ціоналізації становлять результати багаторічного соціологічного моніто-рингу (1992-2001 років) динаміки українського суспільства, здійснюваного Інститутом соціології НАН України [11].
У своєму аналізі досліджуваної проблеми ми виходимо з фундамен-тального для соціологічної науки положення, згідно з яким соціальна ін-теграція, соціальний порядок і саме існування соціуму неможливі без наяв-ності в ньому засадових соціальних інститутів у політичній, економічній і соціальній сферах. Причому навіть якщо ці інститути формально консти-туйовані - існують відповідні установи і закони - загальна незгода жити за цими законами і недовіра інституціональним установам неминуче призводить до руйнації існуючого соціального порядку, критичного рівня соціальної нестабільності, соціально-політичної конфронтації, розвалу економіки, соціальних заворушень і нового "інституціонального перевороту". Так, принаймні, випливає з класичних соціологічних теорій соціальних змін і соціальних революцій. Розглянемо в цьому аспекті ситуацію в українському суспільстві після розвалу СРСР й утворення нової держави, в якій після проголошення незалежності у 1991 році сталися вельми специфічні зміни в усіх секторах інституціонального простору.
Гіпотези щодо характеру пострадянської деінституціоналізації
Емпіричний факт руйнації інституціональних засад радянського су-спільства внаслідок розвалу СРСР та політичних, економічних і соціально-культурних змін, які супроводжували цей процес, навряд чи можна запе-речувати в межах сучасних соціологічних підходів до вивчення феномена інституціональності. Досить сказати про феномен розвалу наддержави, про кінець панування комуністичної ідеології і знищення інституту однопар-тійності, про ліквідацію монополії інституту державної власності, про зник-нення одіозних тоталітарних інститутів у царині духовного життя - цен-зури, атеїстичного виховання тощо. Важко назвати бодай один соціальний інститут, який би цілком або частково не зруйнувався внаслідок пострадянських перетворень. Принципові зміни не заторкнули хіба що інститут сім'ї. У такій ситуації неминуче виникає загроза суцільної дестабілізації соціального життя, тотальної дезінтегрованості й соціального хаосу, оскільки інституціональні засади соціального порядку було остаточно зруйновано. Утім, для низки пострадянських держав (і передусім для України) така радикальна деінституціоналізація не обернулась ані соціальним хаосом ("bella omnium contra omnes"), ані драматичною соціальною нестабільністю, пов'язаною з агресивним внутрішньополітичним конфліктом.
Т Т То стосується України, то тут не спостерігалося навіть традиційного в таких випадках різкого загострення соціально-класових і міжетнічних відносин. Більше того, багаторічні спостереження за рівнем соціально-класової й етнічної толерантності в українському суспільстві засвідчують, що в Україні не спрацював соціальний механізм, притаманний для кризових держав і суспільств: погіршення соціально-економічної ситуації і соціального самопочуття населення не призвело до кількісного зростання проявів соціальної нетерпимості й дискримінації людей за етнічною ознакою [12]. Тим самим Україна, на наш погляд, продемонструвала багато в чому пер-спективний для всього людського співтовариства механізм підтримки со-ціальної стабільності за умов соціально-економічної кризи, що постійно заглиблюється. Наголосимо також, що навіть потужний соціальний сплеск протестної активності, зумовленої "касетним скандалом", до якого було залучено всю політичну й інтелектуальну еліту України, не спричинив суттєвої дестабілізації соціально-економічної ситуації, яка почала поступово поліпшуватися саме в останні два роки, що позначилося й на певному поліпшенні соціального самопочуття населення [13].
Пояснити такі соціальні феномени з точки зору інституціональної теорії можна за допомогою двох гіпотетичних припущень:
1) деінституціоналізація була суто демонстративною й не заторкнула
глибинних засад інституціонального порядку, внаслідок чого колишні
інститути зберегли свою регулятивну функцію за нових соціальних умов;
2) становлення нових соціальних інститутів відбувалося такими само
швидкими темпами, що й руйнація колишніх, і нові інститути спромоглися
виконати компенсаторну інтегруючу й стабілізуючу функцію.
Перша гіпотеза більше скидається на соціологічну фантастику, аніж на соціальну реальність. Хоч, ясна річ, у розвитку нових соціальних інститутів можна відзначити окремі елементи "інституціональної мімікрії" (коли, ска-жімо, інститут державної власності почасти відтворюється в акціонерній системі приватизації, інститут президентської влади багато в чому відтворює колишню систему однопартійного управління, а інститут партійних привілеїв переростає в систему привілеїв для демократично обраної влади), але ці ознаки інституціонального переродження не є вирішальними в оцінці того, чи зберегли колишні інститути здатність регулювати соціальні відносини й соціальну поведінку. Вирішальним аргументом тут слугує неспростовний факт руйнації колишніх соціальних інститутів "згори" - законодавчим шляхом, із наступною докорінною реорганізацією інституціо-нальних установ. Та хоч яким економічно неефективним був процес приватизації державної власності в перші роки його здійснення, він грунтувався на легальному базисі, що внеможливлює державну монополію на власність у сфері виробництва і торгівлі. Й хоч яким близьким за духом інститут виконавчої влади у пострадянських державах був радянській партійній монополії, його законодавче визначені повноваження й самий спосіб функціонування (на основі демократичних виборів) принципово відріз-няються від інституту однопартійної влади. Таким чином, можна впевнено стверджувати, що колишні соціальні інститути, які забезпечували певну соціальну стабільність та інтегрованість суспільства, внаслідок посткому-ністичної трансформації втратили принаймні два з трьох інституціональ-них атрибутів - легальність й організаційну інфраструктуру. А отже, гіпотеза про ймовірне збереження колишніх інститутів за нових соціальних умов навряд чи є конкурентоспроможною в поясненні чинників соціальної стабільності в українському суспільстві часів пострадянської трансформації.
У подальшомуаналізі ми виходитимемо з того, що соціальні інститути можуть мати різний статус у суспільстві за критеріями легальності й легі-тимності і відповідно справляти різний вплив на процеси соціальної інте-грації й формування соціального порядку. Це положення доволі чітко сфор-мулював В.Баклі: "Якщо ми маємо намір уживати термін "інституція", це означає, що нам треба бути готовими відрізняти '^легалізовані" від "легіти-мізованих" інституцій і "легітимізовані" від "нелегітимізованих" інституцій; соціальну владу від легітимізованого керівництва й утилітарне або примусове
Loading...

 
 

Цікаве