WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Соціально-політичні реалії кінця XX століття - Реферат

Соціально-політичні реалії кінця XX століття - Реферат

"холодної" та "психологічної" воєн. Для всіх країн та народів відкрилися новіможливості розв'язання численних глобальних проблем, що стоять перед людською цивілізацією.
Другою особливістю сучасної міжнародної ситуації став драматичний та швидкоплинний розпад соціалістичної системи. Широкий демократичний рух у країнах Східної Європи, який розпочався восени 1989 року і в основі якого лежав протест проти нав'язаної їм сталінізмом тоталітарної командно-адміністративної моделі "казарменного соціалізму", протягом кількох місяців змів існуючі режими. Це призвело до ліквідації Ради Економічної Взаємодопомоги та Організації Варшавського Договору. Лише кілька держав залишилися на позиціях побудови соціалістичного суспільства (Китай, Куба, Північна Корея, В'єтнам). Але особливо серйозні міжнародні геополітичні і воєнні наслідки стоять за розпадом Радянського Союзу - однієї з двох наддержав, що володіють величезним ракетно-ядерним потенціалом. На його місці утворилося 15 незалежних держав, 11 з яких об'єднались у грудні 1991 року в Співдружність Незалежних Держав. Це, по суті, конфедерація нових незалежних держав. Таким чином, розпад СРСР привів до зникнення двополюсного світу. На зміну старому світовому порядку прийшли нові політичні реалії. Сьогодні зберігається соціально-класова неоднорідність (гетерогенність) світу і в той же час посилюється тенденція до нівелювання економічного і політичного розвитку країн світового співтовариства на основі створення в них соціального ринкового господарства. У світі утверджується багатополюсність, поліцентризм, регіональна і субрегіональна інтеграція. Стрімкими економічними темпами розвивається Японія, яка вже сьогодні інколи характеризується як фінансова супердержава. Відбуваються інтеграційні процеси в Європі, яка в недалекому майбутньому може стати новою супердержавою. На європейському континенті розклад сил суттєво змінився з об'єднанням у 1990 році Німецької держави: в центрі Європи з'явився 80-міль-йонний гігант з потужним економічним і науково-технічним потенціалом. Нові економічно сильні держави заявили про себе в Південне-Східній Азії - Південна Корея, Тайвань, Сингапур, Таїланд. Набирає сили Китай, не можна скидати з рахунку і сильний економічний та воєнний потенціал Росії. Можливо, невдовзі змусять заговорити про себе й інші держави або регіо-нальні об'єднання держав.
Таким чином, стан сучасної міжнародної ситуації свідчить, що світ переживає перехідний етап від повоєнного міжнародного порядку до нового світового впорядкування, коли місце конфронтації, політики сили й жорсткого протиборства держав з різним суспільним устроєм заступає їхнє партнерство та співробітництво. Вперше виникла можливість утвердити мирний період в історії людства.
Сучасні країни світу. В зв'язку з економічним і соціальним становищем у суспільстві розрізняють традиційні (доіндустріальні), індустріальні і постіндустріальні країни. Як ми вже зазначали, для сучасного світу характерний неоднаковий рівень економічного, політичного, соціального й культурного розвитку. Так, західноєвропейські країни пройшли через етап модернізації (індустріалізація, науково-технічна революція) в порівняно сприятливих умовах, хоч і не без внутрішніх потрясінь. Для більшості інших країн, які втягуються в процес модернізації під впливом зовнішніх чинників, цей шлях, як правило, болісніший і важчий. Більшість країн світу ще далекі від завершення цього процесу, в багатьох із них (країни Азії та Африки) він зачепив лише незначну частину населення. Розрив між найбільш розвинутими і "недорозвинутими" країнами поглиблюється, оскільки в умовах технологічної революції перші "втікають" уперед швидше, аніж встигають модернізуватися другі.
На нижчій сходинці перебувають країни з доіндустріальним виробництвом. Вони дістали назву "традиційні суспільства". До традиційних країн відноситься більшість держав "третього світу". Це такі країни, як Гвіана, Гвінея, Малі, Сенегал та ін. У них переважає первинна сфера економічної діяльності - сільське господарство, де зайнята переважна більшість населення. Тут збереглися "допотопні" форми організації виробництва з початками суспільного розподілу праці. Про відсталість тутешнього виробництва говорить такий приклад. Один африканський житель, що зайнятий ручною працею, виробляє продовольства для двох чоловік, хоч сучасні технічні можливості дають змогу сільськогосподарському робітникові прогодувати близько 50 чоловік. Стану виробництва в цих країнах відповідає і традиційна структура населення. В середині 70-х років тут почав наростати процес утвердження релігії як вирішального фактора суспільного життя.
Близько 40 країн входять до групи так званих "найменш розвинутих" держав. За класифікацією ООН до них відносяться країни, в яких: 1) доход на душу населення менший ніж 100 доларів на рік; 2) частка освічених людей в населенні менша ніж 20 відсотків; 3) питома вага промисловості в національному доході не перевищує 10 відсотків.
Звичайно, кожна з цих країн має свої причини крайньої відсталості, але їх усе більше об'єднує і ряд загальних рис. По-перше, в цих країнах населення росте більш високими темпами, ніж національний доход. По-друге, всі вони практично не мають промисловості й тому повністю залежать від сільського господарства, в якому зайнято близько 70 відсотків населення. По-третє, країни цієї групи є експортерами одного-двох видів традиційних сировинних товарів, переважно кави, какао, ціни на які мають на світовому ринку стійку тенденцію до падіння. Все це робить найменш розвинуті країни зонами абсолютної і поки що безпросвітної бідності.
На якісно вищій сходинці перебувають країни з різноманітним індустріальним виробництвом. До них можна віднести більшість держав Європи, в тому числі й Україну. Великі промислові комплекси (металургійні, хімічні, машинобудівні та ін.) складають їхню технологічну базу. Індустріальна цивілізація - це цивілізація екстенсивного типу, якій притаманний розвиток виробництва задля виробництва. Мета індустріальної цивілізації - матеріальне збагачення, яке досягається завоюваннями, приму-сом, насильством, нехай то буде природа, етноси чи духовні цінності. Людина в індустріальній цивілізації - всього лиш "гвинтик", елемент виробничого процесу. В складі всього населення більш високу питому вагу мають міські жителі у порівнянні з сільськими. В промисловості та інших галузях господарства робітники поділяються на основні групи, які виконують різні види праці й умовно називаються "синіми комірцями" (індустріальні робітники), "сірими комірцями" (рядові службовці) і "білими комірцями" (інженерно-технічний чи науковий персонал).
До індустріальних країн приєдналася й частина країн, що розвиваються. Десь із середини 70-х років різкий ривок у своєму науково-технічному та економічному розвитку зробили Гонконг, Сингапур, Тайвань і Південна Корея, їх стали називати "новими індустріальними державами" або "азіатськими
Loading...

 
 

Цікаве