WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Явище "Бандерофобії" в російській свідомості - Реферат

Явище "Бандерофобії" в російській свідомості - Реферат

імперії. Вони вважали за краще керуватися у своїй політиці власними уподобаннями; часто це вимагало від південних слов'ян орієтуватися не на Петербург, а на Відень чи ерлін, що знову ж таки викликало образу й розчарування російської громадськости, котра за всієї своєї романтичности в політичному сенсі була надзвичайно корисливою і за кожний акт "геополітичного альтруїзму" у вигляді чергового визволення" вимагала розрахунку. Зовсім іншою була ситуація Західної України 40-50-х років, коли перспектива радянського "визволення" У галичан, які вже встигли ознайомитися з цією системою і цією культурою 1939 року, викликала жах і відчай.
У ставленні російської громадськости до українського національно-визвольного руху можна завважити певну культурно-психологічну особливість, котру визначив той-таки Достоєвський, який сказав, що люди завжди ненавидять тих, кому вони зробили зле. Адже російській свідомості, над котрою тяжіють (згадаймо точку зору В. Возгріна) старовинні племенні комплекси поділу світу на систему "свій -чужий", а відповідно й моралі на мораль для своїх і чужих, невимовно важко визнати тих, хто був об'єктивно проти Росії, проти її військ і при цьому мав рацію, а дії його були етично справедливі та історично виправдані. Для російської свідомости той, хто був проти "священної держави", як вона визначена в останньому варіанті гімну Російської Федерації, не може бути виправданим, хоч би якими мотивами він керувався, хоч які б об'єктивні обставини свідчили на його користь. Зрештою, визнати історичну справедливість українського національно-визвольного руху 40 - 50-х років на західних землях означає необхідність (логічну й моральну) засудити самих себе.
І тут постає питання про російську вину. Відомо, як тяжко розв'язувала питання національної вини німецька свідомість по Другій світовій війні. Вона його розв'язала, внаслідок чого німецька земля більше не є джерелом агресії.
У Росії навіть постановка питання про російську вину сприймається як русофобія і національна зрада. Значною мірою ситуація складалася історично. Коли після 1917 року, засуджуючи тюрму народів, Російську імперію, довелося сказати про численні злочини проти них, то виявилося, що російський народ жодного відношення до цих гріхів не має - у всьому винний царизм (щоправда, більшовики не додумалися сказати, що саме російський народ більше за всіх постраждав від самодержавства). Коли після 1991 р. довелося сказати про нищення неросійських народів, депортації, утиски, русифікацію, то з'ясувалося, що російський народ знову не може відповідати - у всьому винні комуністи, від яких більше за всіх, звичайно ж, постраждали росіяни. І навіть коли постало питання про відповідальність за першу чеченську війну 1994 - 1996 рр., було заявлено, що в усьому винні єльцинські демократи.
Така гротесковість ситуації здивувала й деяких російських інтелектуалів: "Тезу про "державотворчі функції" російського народу сьогодні прийнято практично всіма політичними течіями і, зокрема, утверджується всім пафосом маніфесту, що розглядається*, який одначе приписує всі біди Росії згубному впливові абстрактних руйнівників, названих більшовиками.
* "Манифест демократов-государственников" - спроба окремих російських політиків та громадських діячів обєднати демократію з російським шовінізмом. - Авт.
Але, скажіть заради Бога, хіба не повинен "державотворчий народ" хоча б якось відповідати перед самим собою за ту державу, котру він "утворює"?6.
У російській свідомості існує своєрідний страх перед каяттям, перед визначенням своєї вини, що взагалі-то дивно для народу, котрий вважає себе o християнським. Натомість дуже розвинений рефлекс звинувачення інших, які дуже рідко сприймаються як рівні з росіянами у своїх почуттях, переживаннях і стражданнях. Над усе це проявилося в останніх виступах Олександра Солженіцина, де глибоке співчуття і співпереживання з росіянами поєднуються з абсолютно глухою байдужістю до внутрішнього духовного світу неросіян, до їхнього болю, що сприймається письменником як щось за визначенням несуттєве і не гідне уваги. Ідея Ф. М. Достоєвського "про всесвітню чуйність" росіян на цьому тлі все більше справляє враження звичайної пропагандистської ідеологеми, покликаної приховати принциповий російський етноцентризм, що й пов'язаний з нездатністю до каяття, особливо перед "чужими".
Нам здається, що саме це мав на увазі російський філософ культури Георгій Федотов: "Чому Росія - християнська Росія забула про покаяння? Я кажу про покаяння національне, звичайно. Чи було коли-небудь християнське покоління, християнський народ, котрий перед лицем історичних катастроф не вбачав у них караючої руки, не зводив би порахунки із власним сумлінням?.. А в православній Росії не знайшлося пророчого звинувачувального голосу, котрий показав би нашу вину в нашій загибелі. Ця нечутливість національної совісти сама собою є найсильнішим симптомом хвороби". І далі: ".. .той сказ, та одержимість люті, що сьогодні спрямовані на розбудову класового і безбожного інтернаціоналізму, завтра будуть спрямовані на створення національної і православної Росії. Який жах!"7.
Цю тему продовжує і наш сучасник, який ототожнює себе з російською культурою і долею: "Нездатність усвідомити власну поразку і зробити з неї необхідні висновки дається взнаки у незжитій заздрісній ненависті до сусідів, котра якщо й міняється на щось, то хіба тільки на глухе роздратування і лють до самих себе, але ніяк не на (природне, здавалося б, у цій ситуації) почуття національного каяття. Складається враження, що, не усвідомивши по-справжньому власну вину, національну причетність до огидних історичних діянь, ми вже стурбовані найбільше тим, як би свого гіпотетичного "комплексу вини" позбутися...
...Не може бути визнане терпимим моральне становище країни, сусіди якої найбільш за все стурбовані тим, як би опинитися від неї подалі: абсолютно очевидно, що справа тут не у віроломстві сусідів, а в чомусь внутрішньому, своєму"8.
Російський "міф бандєровщини" нічого не розповідає про це героїчне явище української історії, але дуже багато може розповісти про специфічні національні хвороби російської свідомости.
' Д. Донцов. "Еще о русском либерализме" // Украинская жизнь. 1912. № 10. С. 84.
2 Див. /. В. Лосєв. Галицький міф у сучасному російському "українознавстві" // Культурологічні студії. Збірник наукових праць Університету "Києво-Могилянська академія". Випуск II. Київ, 1999.
3 Возгрин В. Беру свои слова обратно // Голос Крьіма. № 23. 13 июня 1997. * Маркс К., Знгельс Ф. Собрание сочинений. II изд. Т. 27. С. 241.
5 Достоевский Ф. Одно совсем особое словцо о славянах,которое мне давно хотелось сказать // ПСС. В ЗО т. Л.: Наука. Л. О. 1984. Т. 26. С. 78.
6 Туманив Б. В мировое сообщество со своим пулеметом // Новое время. 1997. № 42. С. 11.
7 Федотов Г. О национальном покаянии // Федотов Г. Судьба й грехи России:
избранньїе статьи по философии русской истории й культурьі. В 4 т. С-П., 1991. Т. 2. С. 47-48.
8 Малахов В. Идентичность, диалог, ответственность: о философии нашего общения // Дружба народов. 1998. № 11. С. 162-163.
Loading...

 
 

Цікаве