WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаСоціологія → Явище "Бандерофобії" в російській свідомості - Реферат

Явище "Бандерофобії" в російській свідомості - Реферат

не лише частині території, а всій державі). Зосереджують увагу на неминучих ексцесах будь-якої збройної боротьби, причому тільки на ексцесах однієї сторони, чеченської, вважаючи ексцеси (часто значно жорстокіші й невиправдані) з російського боку чимось прийнятним і майже законним. Саме так у Росії й досі розглядають дії військ НКВД-МҐБ у Західній Україні, численні вбивства і депортації мирного населення. Ба більше, ці дії вважаються зразком для наслідування в нинішній кавказькій війні.
Уявлення широкого російського загалу про епопею ОУН-УПА зводяться до сукупности міфологем: українсько-німецькі націоналісти, співпраця з гітлерівським режимом, звірства, патологічна русофобія. Елемент невігластва, що свідомо формувався Агітпропом, тут, безперечно, присутній. Про це свідчить той факт, що навіть, здавалося б, професійні "борці з бандерівщиною" зазвичай не можуть назвати імена діячів цього руху, крім, звісно, самого Степана Бандери, абсолютно не поінформовані щодо конкретних подій, документів і т. ін. Це фобія невідомого, а тому й ще жахливішого. Однак значна частина цього загалу, насамперед ветерани Червоної армії, принципово й не бажають знати факти, адже ці факти можуть зруйнувати звичний і зручний міф, спонукаючи до розриву з улюбленими фетишами свідомости, позбавляючи духовного комфорту сталости догм і забобон.
Цей більше ніж сумнівний у своїй основі образ "бандєровца", який має викликати страх, ненависть й огиду на рівні фізіологічних рефлексів, якнайкраще надається до нинішньої антиукраїнської пропаганди як свого роду "страшилка" для етнічних росіян у Російській Федерації та Україні і для певної частини українців Сходу й Півдня. Це полегшується тим, що в цих регіонах тлумачення історії українського національно-визвольного руху віддано на відкуп лівим та проросійським організаціям, для котрих цей рух - не лише зосередження всіх людських вад, а й явище вузько-регіональне, західне, галицьке, абсолютно чуже Донбасу, Слобожанщині, Таврії. У їх тлумаченні, як і в більшості російських публікацій (практично в усіх), бандерівці постають як майстри найвишуканіших тортур (хоча насправді саме вони часто були жертвами таких), як носії звірячих інстинктів, фахівці з усіляких знущань із росіян, євреїв та поляків. Два останні етноси навряд чи викликають щире співчуття пропагандистів, але обов'язково додаються для надання бандерівським "звірствам" більшої універсальности. Водночас усі жорстокості проти членів ОУН-УПА та мирного населення послідовно замовчуються. Бо їх визнання теж сприятиме руйнації "антибандерівського міфу". Відповідність цього абсолютно негативного образу реальности - питання поза обговоренням у російській історичній науці, не кажучи вже про публіцистику. І це незважаючи на те, що сьогодні існує можливість доступу до багатьох автентичних джерел.
Образ "бандєровца" в російській свідомості майже повністю збігається з образом галичанина, який сприймається як західний, католицький, чужий решті України тип, як спокусник "проросійського" за визначенням українського народу. Галичани абсолютно суперечать усім російським догмам щодо України, що викликає обурення й ворожість більшости російського загалу. Західні українці виявилися твердішим і непоступливішим людським матеріалом, ніж їхні східні брати, яким політичні умови не давали можливости перейти від стадії етнографічної маси до стадії нації. "Західняки" очевидно не надавалися до русифікації (насамперед ментальної), були відпорні щодо слов'янофільської та інтернаціональної пропаганди, релігійні, вміли чітко формулювати свої цілі й національні вимоги. Себто вони уособлювали всі ті риси, котрі російська свідомість так не хотіла бачити в українцях. Галичани справляли враження представників птвинутої гвпопейської нації, якої за московськими проектами не повинно бути в Україні. Рівень їх національної свідомости був із точки зору керівництва СРСР зависокий. Саме це в радянські часи викликало підозри та недовір'я до виходців із Західної України, навіть якщо то були пересічні носії компартійних поглядів. Галичанинові було практично неможливо потрапити на верхівку партійного олімпу УРСР.
Таке ставлення російської громадської думки (як правило, дуже негативне) пов'язане, серед інших причин, також із тим, що російська ментальність (і елементарна, і масова) сприймає високий рівень української національної свідомости як шовіністичну русофобію, нормою ж уважає майже повну відсутність національної свідомости. Росіяни схильні приписувати "бандєровцам" ту ворожість до себе, яку вони самі відчувають до свідомих у національному сенсі українців, і тоді теза "ми їх ненавидимо" міняється на зручнішу й психологічно виграшнішу - "вони нас ненавидять".
Тут слід звернути увагу на деякі специфічні етнопсихокомплекси росіян. Російська громадськість любить обговорювати ворожі почуття інших народів щодо росіян, проте всіляко ухиляється від обговорення й аналізу власної ворожости до інших: євреїв, татар, кавказців, українців, прибалтів, часто-густо свідомо підміняючи серйозний рівень розгляду примітивними клоунадами із запевненнями "простих людей" про свою любов до сусіда-інородця, чи зворушливою історією взаємин окремого росіянина та окремого неросіянина, що аж ніяк не знімає з порядку денного необхідности глибокого і чесного аналізу взаємин народів.
Галичани самою своєю ментальністю ображали особливий колоніальний комплекс росіян - жагу любови та вдячносте з боку підкорених народів. Росіянин на етнічних землях "інородців" не хотів і не міг почуватися тим, ким він і був -колонізатором і асимілятором, а волів почуватися носієм прогресу, цивілізації та благодійносте. І якщо на Сході, в Азії, в такій настанові ще був якийсь мінімальний сенс: "Росія справді відіграє прогресивну роль щодо Сходу. Незважаючи на всю підлість та слов'янський бруд, панування Росії відіграє цивілізаторську роль для Чорного та Каспійського морів і Центральної Азії, для башкирів і татар"4, то в Західній Україні культурний рівень пересічного росіянина (передовсім побутовий), його вихованість та поведінка аж ніяк не могли правити за взірець для корінного населення.
Щоправда, інколи деякі російські мислителі таки ж усвідомлювали, що їхні сподівання на вдячність народів, котрі хотілося б тримати під постійним контролем, цілком марні. І це усвідомлення породжувало недобрі почуття до об'єкта можливої політичної "благодійности", до тих, хто мав зухвалість претендувати на власні інтереси і своє особливе бачення історії. Найрепрезентативніше цей комплекс ображености кращих почуттів проявився у Ф. М. Достоєвського, в політичному аспекті - переконаного великодержавника і панрусиста, котрий, проте, не цурався й слов'янофільської риторики: "Не буде в Росії, і ніколи ще не було, таких ненависників, заздрісників, наклепників і навіть явних ворогів, як усі ці слов'янські племена, яктільки Росія їх визволить, а Європа погодиться визнати їх визволеними"5. У письменника йшлося про сербів, болгар, чорногорців, котрі справді були не від того, щоб скористатися російською військовою потугою для розв'язання власних національних проблем в Османській імперії. Але це зовсім не означало, що вони хочуть стати сателітами Російської
Loading...

 
 

Цікаве