WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРиторика → Історія ораторського мистецтва - Реферат

Історія ораторського мистецтва - Реферат

сумлінним у науках, вивчати взірці ораторських виступів минулого, під час виступу виявляти скромність, почуття міри, уникати у промовах повчань, настанов, зловживання займенника "ви", особливо, коли йдеться про помилки слухачів. Уданому випадку етика виступу вимагає включення оратора до тих, кого критикують - "ми не зрозуміли...".
Немає сумніву, що подібне ставлення до ораторського мистецтва свідчить про прогресивні погляди ритора і, безумовно, є вагомим внеском у розвиток теорії вітчизняного красномовства. Першою справжньою теорією російського ораторського мистецтва стала праця великого російського вченого М.В. Ломоносова "Короткий посібник з красномовства", написана у 1743 p., яка побачила світ лише у 1748 р.
За Ломоносовим, ораторові мають бути властиві п'ять основних якостей: природна обдарованість, під якою мається на увазі гнучкість мислення, його самостійність, пам'ять, володіння диханням, голосом, зовнішні дані; шанування науки красномовства, тобто вивчення законів красномовства; бажання вивчати кращі мірці красномовства минулого; обов'язкові вправи з укладання промов, бо це уможливлює готовність до імпровізованого виступу; знання інших наук, тобто велика ерудиція, освіченість.
Особливу увагу Ломоносон приділяє співвідношенню емоційного та раціонального у виступі. Є ціла глава у трактаті "Про спонукання, задоволення і змалювання упереджень", у якій він говорить, що найкращі доводи не мають такої сили, щоб "впертого схилити на свою сторону", бо люди часто діють не відповідно до розуму, а згідно з характером. У цьому випадку оратору допомагає звертання до почуттів слухачів. Виголошення промов, культура мовлення, чіткість і виразність виступу висвітлені у згаданій праці.
У період активного суспільного піднесення у 40-60 pp. XIX ст. виникають нові для Росії види ораторського мистецтва - академічного (лекторського) і судового, які увібрали в себе революційний подих епохи, перетворившись по суті у своєрідні типи політичного красномовства. Політична думка, що домагалася відкритої трибуни, знайшла її у залах гласного пореформеного суду, а особливо на університетській кафедрі.
Виразником основних принципів російського ораторського красномовства з цілковитою підставою вважається Т.М. Грановський. Він один з перших сформулював значення кафедри як загальної трибуни, виступаючи з публічними лекціями, що відіграли неабияку роль у розвитку суспільної думки в Росії у XIX ст.
Не менш вражаючим лектором академічного виду ораторського мистецтва був В.Й. Ключевський. Саме йому належить відомий афоризм: "Викладачам слово дане не для того, щоб присипляти свою думку, а щоб пробуджувати чужу". Цей вислів надзвичайно точно визначає сутність його ораторської манери. Кожна його лекція була уроком розвитку творчого мислення слухачів, яскравим святом пізнання. Ключевський досконально володів словесною наочністю. Слухачеві важливо не тільки слухати, але й "осягати" те, про що говорить оратор, розумовим поглядом.
Образність та картинність підтверджувалися глибоким аналізом і висновками. Це й становить єдність аналізу і опису, що досягається тільки великою працею, культурою мислення, різнобічною освіченістю.
Однією із реформ державного устрою Росії після скасування кріпацтва стала судова реформа. Можливість чесним і відкритим словом служити істині залучила до судової діяльності цілу плеяду фахівців, чиї імена пам'ятаємо і дотепер. Це Анатолій Федорович Коні, Федір Микифорович Плевако, Петро Сергійович Пороховщиков, Олександр Іванович Урусов та ін.
Коли у Петербурзі за ініціативою А.В. Луначарського відкрився Інститут Живого слова, А.Ф. Коні очолив у ньому ораторський факультет. За підрахунками друзів, А.Ф. Коні, якому в той час було майже вісімдесят років, прочитав за декілька років близько тисячі лекцій. Сам Коні писав тоді: "Я міг - і здійснив це - читати лекції У Росії, не поступаючись своїми переконаннями і здобуваючи любов слухачів". А.Ф. Коні належить авторство відомих "Порад лектору", що увібрали у себе його багатий досвід.
Сучасна епоха України визначається поглибленим інтересом до ораторського мистецтва. Перш за все політичне красномовство з початку створення незалежної держави у 90-х роках - неяскравий приклад становлення української самосвідомості. Красномовство повертається до національних традицій.
Ораторське мистецтво має свої закономірності. Це мистецтво - явище історичне. Кожна епоха закликає до трибуни свого оратора. Ось чому важко буває відповісти на запитання: "Хто був найкращим оратором?" Кожна епоха створила свій образ, позначила свій відбиток на образі оратора. Чи означає це, що немає чому вчитися у Демосфена чи Сократа? Звичайно, не означає. Читаючи промови ораторів давнини, переконуємося, що зміст їх застарів, але прийоми, якими вони користувалися, здебільшого збереглися й мають силу і в наші дні. Такі ораторські і стилістичні засоби, як риторичне запитання, риторичні оклики чи звертання, метафори, іронія тощо знаходять широке застосування у виступах сучасних ораторів.
Ораторське мистецтво є не тільки явищем історичним, але й явищем національним. У кожного народу, у будь-якої нації є свої особливості в галузі ораторського мистецтва. Скажімо, жестикуляція. Мексиканець робить, за підрахунками вчених, 180 жестів за годину, француз - 120, італієць - 80, а фін - всього один жест. Або якщо оратор затягує виступ, то чоловіки в італійській аудиторії починають вдивлятися у вічі лектору і погладжувати рукою щоку. У вітчизняній аудиторії цей жест залишається без уваги, а італійський оратор швидко закінчить свій виступ, тому що такий жест означає: "Ти говориш занадто довго, і за час твого виступу у мене вже виросла борода".
Серед закономірностей, які визначають ораторське мистецтво, існує й така: ораторське мистецтво - явище особистісне. Тут дуже важливо, хто зійшов на кафедру, хто почав говорити. Можуть заперечити,що будь-яке мистецтво є особистісним, але ораторське, як і акторське, музично-виконав-ське, не існує окремо під людини, її свідомості. Зовсім не одне й те ж слухати живу мову або читати стенограму.
Звичайно, це не означає, що зовсім не слід читати виступів ораторів минулого, що збереглися для нащадків тільки у записах; ми повинні і будемо по них вивчати основи ораторського мистецтва, тільки треба зробити відповідні висновки для себе.
Ораторське мистецтво минулого - школа сучасних ораторів. Знання законів красномовства - обов'язкова ланка у системі навчання ораторському мистецтву. Формування необхідних особистісних якостей - неодмінна умова засвоєння ораторської майстерності. Серед цих якостей чільне місце займає ідейна переконаність оратора, твердість його принципових позицій. Щоб стати гарним оратором, необхідно докласти чимало розумових, емоційних, духовних зусиль, а щоб не боятись змарнувати їх, слід постійно вдосконалювати своє вміння.
Література
1. Томан Іржі. Мистецтво говорити. - К., 1998.
2. Дейл Карнегі. Учись виступати публічно і впливати на широке коло людей. - К., 2000.
3. Культура ведення дебатів. - Харків, 1988.
4. "Історія світової культури" Л.Т.Левчук. - Київ: "Либідь", 1994 р. - ст. 168-192, всього 310 ст.
5. С.І. Радциг "Історія Давньогрецької літератури", Москва, у "Вища школа", 1999 р.;
6. М. Гаспарова, В. Борухович "Ораторське мистецтво древньої Греції", Москва, "Художня література", 1985 р.;
7. "Антична література", м. Москва, у "Освіту", 1986 р.
8. Історія красномовства. - к., 2000.
9. Українська та зарубіжна культура. Підручник. - к., 1999.
Loading...

 
 

Цікаве