WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Лвквідація українських монастирів рід час хрущовської антицерковної компанії. - Реферат

Лвквідація українських монастирів рід час хрущовської антицерковної компанії. - Реферат

Ліквідація українських монастирів під час хрущовської антицерковної кампаніїПеріоду, коли при владі в СРСР був М. Хрущов, нелегко дати якусь однозначну оцінку. Поряд з курсом на лібералізацію суспільно-політичного життя в Радянському Союзі простежувалося переслідування митців, які не були заангажовані стереотипами соцреалізму. З одного боку, розгортався процес десталінізації, а з іншого - формувався новий культ особи тощо.
Суперечливою сторінкою його діяльності була розпочата наприкінці 50-х років антицерковна кампанія. На ХХІ з'їзді КПРС у доповіді "Контрольні цифри розвитку народного господарства на 1959-1965 роки" М.Хрущов заявив, що для переходу до комунізму необхідна не лише потужна матеріально-технічна база, але й належний рівень свідомості всіх громадян соціалістичного суспільства. При цьому вказувалося, що висока релігійність радянських людей не має соціальних коренів, а зумовлюється незадовільною антирелігійною пропагандою, пасивністю партії в цьому питанні та надмірними свободами, наданими державою релігійним конфесіям [1, 537]. Владою було розпочато потужний наступ на церкву.
Нормативно-правову базу цього наступу склали, передусім, такі документи, як постанова ЦК КПРС "Про доповідну записку відділу пропаганди та агітації ЦК КПРС "Про недоліки науково-атеїстичної пропаганди" (жовтень 1958 р.), постанова Ради Міністрів СРСР "Про монастирі в СРСР" (жовтень 1958 р.), постанова Ради Міністрів СРСР "Про податкове обкладання прибутків підприємств єпархіальних управлінь, а також прибутків монастирів" (жовтень 1958 р.), постанова Президії ЦК КПРС "Про заходи щодо припинення паломництва до так званих "святих місць" (листопад 1959 р.) та ін.
Насамперед, наступ спрямовувався на обмеження "матеріальної бази" церкви. Згідно з новими постановами уряду, православна церква за виробництво свічок замість 5 мільйонів карбованців у рік почала сплачувати державі 100 мільйонів. Крім того, було встановлено підвищені ставки податку із земельних ділянок, які перебували в користуванні у монастирів, зменшено їхні площі, відмінено пільги по податку з будівель і земельній ренті, заборонено використання найманої праці в монастирях. З метою зменшення прибутків церкви підвищено ставки податку з прибутків на церковнослужителів, релігійним об'єднанням і духовенству заборонено проводити спеціальні збори коштів у молитовних приміщеннях чи іншим шляхом на цілі, які не були пов'язані з культовими відправами. Заборонялася також благочинна діяльність церкви, що сприяла зростанню престижу і популярності її та духовенства в очах населення. Ліквідовано пільги людям, які допомагали при богослужіннях - регентам, хористам, органістам та ін. [12, 91].
Новий закон про релігійні культи значно ускладнював можливості реєстрації чи відкриття нових парафій або громад і водночас спрощував процедуру їх закриття. Розпочалася широка кампанія по вилученню у релігійних об'єднань будівель культового призначення. Так, якщо в 1958 р. в Україні закрили 64 церкви, або в 6,4 рази більше, ніж попереднього року, то в 1960 р. їх уже було 747, а це в 12,1 рази більше, ніж у 1958 р. [1, 676].
У цей час було переглянуто юридичну базу, на якій ґрунтувалося життя церковних общин. На підставі невідповідності законодавству про культи внесено ряд важливих змін у положення "Про управління РПЦ" та нормативно-правову базу діяльності протестантських об'єднань. Згідно з цими доповненнями та поправками, церковні виконавчі органи були позбавлені права юридичної особи; не могли створювати центральні каси для збирання добровільних пожертвувань віруючих; встановлювати будь-які примусові збори; володіти культовим майном або отримувати його за договором, купувати або орендувати приміщення для молитовних зборів; укладати договори або угоди. Приміщення та інше майно передавалися у користування віруючим. Священики ж за правовим статусом прирівнювалися до найманих робітників, які обслуговували церковну общину за відповідним договором. У цьому відношенні вони нічим не відрізнялися від хористів, котрі співали в церковному хорі, або церковного сторожа [7, 112].
У 1962 р. влада впровадила квитанційний облік релігійних обрядів. Це, з одного боку, давало можливість пильно слідкувати за прибутками священнослужителів, а з другого, - оскільки, що в квитанціях вказувалися детальні відомості про тих, хто здійснював релігійний обряд (чи хрещення, чи вінчання, чи якийсь інший), то до органів влади, таким чином, поступала інформація про осіб, які залишалися активними віруючими. Таким чином, посилювалася "індивідуальна" робота з такими особами.
Велика увага приділялася проблемі звуження сфери впливу духовних осіб на суспільне оточення. Для цього було заборонено залучати до церковного життя підлітків, а саме навчати їх релігії, проводити для них спеціальні церковні служби, включати їх у церковні хори, використовувати при проведенні служб, для читання релігійних віршів і т. п. Значною мірою було скорочено видання релігійної літератури та зменшено тираж релігійних періодичних видань [12, 89-90]. Релігійним центрам, об'єднанням, служителям культу заборонялося організовувати спеціальні дитячі, юнацькі і жіночі молитовні зібрання та засідання, а також гуртки і групи для вивчення релігії; організовувати паломництва, здійснювати інші акції, які б могли підвищити релігійне почуття і збільшити "марновірства та забобони" [11, 50].
Усебічно гальмувався розвиток системи церковної освіти, що призводило до слабкої підготовки священнослужителів і порівняно малої їх чисельності [1, 537]. На середину 50-х років в Україні діяло три духовні семінарії: відкриті в 1945 р. Луцька та Одеська, а також Київська, яка розпочала свою діяльність у 1947 р. Вищих духовних навчальних закладів в Україні не було. Семінаріям надавалося право приймати щороку в перші класи по сорок семінаристів. Однак у зв'язку з високим відсотком відсіву випускали вони значно меншу кількість священиків, аніж могли потенційно. Так, на 1958 р., за весь період свого існування вони могли випустити 1440 чоловік, однак фактично випускали лише 446 [5, 298]. Тут свою роль відіграли як перепони з боку влади, так і високі вимоги, які ставилися до семінаристів. Але навіть така ситуація не задовольняла керівництво держави, протягом антицерковної кампанії в Україні було закрито дві духовні семінарії - у Луцьку та Києві.
Єдиною функцією церкви, яка розглядалася державою як корисна, була її зовнішня діяльність. Скорочуючи прибутки церкви і збільшуючи свій авторитет на світовій арені, влада змушувала духовні центри витрачати власні гроші на зміцнення міжнародних зв'язків. За кошти церкви організовувалися закордонні поїздки, утримувалися іноземні релігійні делегації, видавалися для закордону книги, альбоми, листівки тощо [12, 91].
З іншого боку, наступ на церкву супроводжувався посиленням атеїстичної пропаганди і розповсюдженням через лекції, кінофільми, публікації в газетах і журналах атеїстичних знань. У шкільні програми вносилися доповнення, які передбачали критикурелігійних догматів, засудження діяльності церкви та духовенства тощо. Особлива увага приділялася впровадженню елементів світської обрядовості в процес реєстрації одруження, народження, поховання.
У цілому наступ на церкву, який радянська влада розпочала проти церков та релігії, носив фронтальний характер. Ударам і обмеженням піддавалися практично всі прояви релігійності. При цьому особливу увагу органів влади в Україні привертали монастирі. Це пояснювалося тим, що із 63 православних чернечих обителей, що існували на початку 1958 р. в СРСР, 40 перебували в
Loading...

 
 

Цікаве