WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Філософія середньовіччя - Курсова робота

Філософія середньовіччя - Курсова робота

Філософія середньовіччяПлан
1. Формування середньовічної філософської парадигми.
2. Християнсько-середньовічна патристика.
3. Середньовічна схоластика. Реалізм і номіналізм.
4. Філософія Фоми Аквінського.
1. Феодальний спосіб життя, який був панівним в Європейському Середньовіччі, на відміну від античності (орієнтованої на предметно-речове бачення світу), формував бачення реальності "за образом і подобою", в цьому плані людина феодального суспільства постає "духовною людиною", тобто такою, що усвідомлює себе насамперед "одухотвореною"(такою, що має духу), а не просто тілесною (чи природною) істотою. Адже навіть власність феодала становить передусім (і безпосередньо) люди, або як тоді було тоді висловлюватися, - "душі".
Безпосереднім виявом особистого людського характеру соціальних відносин феодальної доби і виступає духовність. Не заперечуючи реальності речового світу суспільства свідомість середньовіччя тлумачить її як "зовнішню видимість" більш фундаментальної реальності - духовного світу. Тому ключ до розв'язання всіх, у тому числі і суто "земних" проблем середньовічна людина шукала у сфері духу.
На цьому "ґрунті" і починає формуватися нова (середньовічна) філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовне ідеальне тлумачення реальності. Оскільки найдосконалішим втіленням мислиться Бог, то теологія (богослов'я) підносить за цих умов на рівень "найголовнішого" знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі "загадки буття". Звертаючись до духовності як до вищого віднині критерію реальності, нова християнсько - середньовічна думка проголошує "неістотними", тільки тілесні характеристики людського індивіда, які раніше (в античності) оцінювались, як найзначніші. "Нема різниці поміж юдеєм та геллеєм", "нема чоловічої статі або ж жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі" . Подібні твердження заперечують традиційні критерії оцінки індивідів, утверджують натомість духовні критерії. Ці твердження ніби задають "ключ" для нового прочитання книг Старого Заповіту.
Згідно з міркуванням, що їх знаходимо насамперед у посланнях Апостола Павла, іудеї, які (за Старим Заповітом)спершу були "обраним народом", неправильно зрозуміли божу "благу звістку", тлумачили її як закон, "букву", а не як дух. Тому юдеї, мовляв і втратили свою "обраність", тому і тому і знадобилися і Новий Заповіт і новий обраний народ - християни "які не знають ні юдея, а ні геллея", тобто обраність яких визначається їхньою духовною, а не "тілесною" (кровноспорідненою, етнічною і т.п.) спільністю. Саме тому християни і стали служителями Нового Заповіту, його духу, адже буква вбиває, а дух оживляє.
Легко зрозуміти, що в межах античної тілесно-речової цілісності буття індивід розглядав свою включеність в ціле, яке щось саме собою зрозуміле. "Громадянин старогрецького міста, - писав О.Лосєв, - досить обмеженого за розмірами (але ототожнюваного з космосом взагалі) і тому цілком охоплюваного "зором", наочного даного, відчувають свій органічний зв'язок з цілим, з державою" людина, індивід постають тут соціальною "політичною" істотою, істотою природно-тілесного, "політичною твариною" (Арістотель).
Інша справа - середньовіччя. Узи, що включають індивіда у "справжні" (священні) спільноти (такою є насамперед церква), мають винятково духовний характер. Все ж "земне", "світське" - держава та інші інституції - набувають характеристик "справжнього існування" лише отримуючи санкцію "божественного буття" - благословення церкви.
Для середньовічної суспільної свідомості світ набуває характеристик певним чином "двоїстого" буття. Перш за все - це "справжній" (божественний, духовний, небесний, благий) і несправжній (тваринний, плотський, земний, гріховний) світ, оскільки сама людина, будучи "твариною" (створеною Богом) істотою, належала до цього (хай ілюзорного) світу. Оскільки ж світи ці з самого початку тлумачились як принципово "непорівнянні" (реальність була притаманна виключно духовному "божественному буттю", що ж до "земного світу", то він власне взагалі не існує. Адже створений він Богом з ..."ніщо"), то необхідність його співставлення породжувала нераціональні, а то й над раціональні містико-ірраціоналістичні способи і шляхи їх "контактів".
Ірраціоналістична "несумісність" земного і божественного світів досягає чи не крайніх меж у так званому "апофатичному" (негативному) богослов'ї, що почало створюватися вже на ранніх етапах становлення середньовічної християнської теологізованої філософії представниками так званої Александіріївської школи. Будь-яка спроба "позитивного пізнання" божественного буття, міркує в зв'язку зі сказаним Климент Олександрійський, наштовхується на межі мислитель них і мовних можливостей людини, оскільки, мовляв, Бог безмежний і безмірний, виходить за рамки будь-якої форми. Мова ж може визначити тільки те що має межі, форму і т.д. В наслідок цього, родить висновок Климент, єдино "позитивною" позицією в осягненні Бога може бути лише спроба його осягнення не в тому, що він є, а в тому, що він не є. Божественна природа, міркує в тому ж дусі Григорій Богослов, є ніби якесь море сутності, невизначене і нескінчене, сягаючи за межі будь - якого поняття про час і природу. Якщо наш розум спробує створити хай мало визначений образ Божий, споглядаючи його не в ньому самому, а в тому, що його оточує, то цей образ вислизає від нас, перш ніж ми спробуємо його схопити, осягаючи вищі здатності нашого розуму, як блискавка, що засліплює очі.
Помітним у християнській теології є гуманістичне її спрямування, зокрема вчені про первородну гріховність людини і шляхи її подолання ("спасіння"). Таке "спасіння" неможливе шляхом прямого втручання Бога у справи земного людства. "Спасіння" можливе лише через посередника, який "чудесним способом" поєднує в собі непримиримі протилежності: небесного (божественного) і земного (людського). Таким чином посередником виступає Христос - "Син Божий і людський", який є однією з іпостасей божественної триєдності (Трійці) і водночас живою людиною, що живе і страждає людський життям і людськими болями і вмирає мученицькою смертю на хресті.
Інакше кажучи, щоб "спасти" людство, Бог сам має стати людиною, не полишаючи ні на хвилину свого божественного єства. Він може повернути людині втрачене (внаслідок гріхопадіння) безсмертя, лише пройшовши через власну смерть "смертю смерть подолав". Таким чином у христологічній тематиці "покутування" і "спасіння" крізь теологічний зміст проходить гуманістична теза : "спасіння" людини не просто "дарується", його здобувається людськими стражданнями, людським життям і смертю.
Отже підсумовуючи сказане, можна зробити такі висновки.
Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (V-XIVст.), якщо антична філософія за своєю суттю буде комсоцентрична
Loading...

 
 

Цікаве