WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Українська православна церква на Волині у 20-40-х рр. ХХ ст. - Реферат

Українська православна церква на Волині у 20-40-х рр. ХХ ст. - Реферат

волинського архієрея посів другий українець - Олексій (Громадський). Безпосереднім втілювачем державної політики в краї з 1928 по 1938 рр. був волинський воєвода Г.Юзевський. У другій половині 30-х рр., із зміною внутрішньополітичної ситуації в Польщі, волинська церковна політика зазнала чергової трансформації. Польсько-українське співробітництво було відкинуте владою.
Активну роль у розбудові національного православ'я відіграли українські церковно-громадські та освітньо-політичні організації Волині. Найбільший внесок у оздоровлення духовного життя краю у 20-х - на початку 30-х рр. зробила "Просвіта". На початку 30-х рр. ініціативу у дерусифікації перебрали помірковані організації. Захисниками інтересів православних волинян стали українські посли та сенатори з Української парламентської репрезентації Волині. У 1931 р. група політичних діячів Волині ініціювала створення Товариства ім. Петра Могили, яке взяло на себе головну роль у церковно-громадському житті краю. Товариство утримувало резиденцію Луцького єпископа, виступало з меморандумами щодо відновлення Луцького братства, за посередництвом Богословської секції перекладало і видавало богословську літературу й церковно-громадські часописи українською мовою.
У міжвоєнний період на Волині було закладено основи другого відродження Української церкви. Вже у другій половині 30-хрр. у 2/3 храмів краю у відправах частково чи повністю вживалась українська мова. Нею ж здійснювалось і внутрішньоєпархіальне діловодство та листування. Важливим досягненням стало викладання у школах Закону Божого українською мовою. Досягненням міжвоєнного періоду була підготовка нової генерації національно свідомого духовенства та формування основ українського єпископату. Проукраїнський курс Волинська духовна семінарія у м.Крем'янці зайняла у 1927 р., коли її ректором став о.П.Табінський. Незважаючи на обмеження в діяльності, семінарія підготувала значну кількість національно свідомих душпастирів. Вищу богословську освіту волинські священики здобували на богословському факультеті Варшавського університету. Важливим було також створення єпископського мінімуму на Волині для організації у майбутньому канонічної ієрархії Української церкви. На Луцького вікарія Полікарпа (Сікорського) та правлячого волинського архієрея з 1934 р. Олексія (Громадського) покладались надії як на ієрархів-українців, які започаткують національний єпископат. Вагомих результатів вдалось досягнути і у розвитку волинської церковної преси та перекладі й виданні богословської літератури українською мовою.
У четвертому розділі - "Оформлення автокефалії Української церкви у роки Другої світової війни" - показано становище українського православ'я на Волині 1939-1941 рр., варіативність церковного відродження на початку німецько-радянської війни, проаналізовано церковну політику нацистського режиму, організаційну структуру та доброчинно-просвітницьку діяльність Автокефальної церкви.
Радянізація краю у 1939-1941 рр. передбачала й ліквідацію здобутків національно-церковного руху міжвоєнного періоду. Для здійснення запланованих заходів радянська влада використала вцілілих єпископів Російської православної церкви. Здеморалізовані і завербовані радянськими спецслужбами єпископи стали слухняним знаряддям втілення його політики. Восени 1939 р. в краї припинили свою діяльність духовні навчальні заклади і церковно-громадські організації. Громади віруючих, духовенство і церковнослужителі були обкладені надмірними податками. Партійні та комсомольські організації розгорнули на Волині антирелігійну агітацію. Висувались вимоги передачі церковних будівель під школи, клуби, дитячі садки. Траплялись випадки виселення священиків з парафіяльних будинків. Для ліквідації матеріальної основи функціонування парафій та чернечих обителей реквізовувались церковні та монастирські землі. За розпорядженням влади ченці та черниці виселялись з монастирів, ліквідовувалось їх господарство. За менш ніж два роки на Волині було заарештовано, вивезено і розстріляно багатьох православних священиків-патріотів. Після неканонічного приєднання Волинської єпархії до Московської патріархії планувалось використати місцеве духовенство для ліквідації Української греко-католицької церкви в Галичині. В умовах антицерковної кампанії частина патріотично налаштованих священиків перебралась на Холмщину, де брала активну участь у розбудові національного православ'я.
Німецько-радянська війна істотно позначилась на релігійному житті краю. Ейфорія перших місяців німецької окупації активізувала національно-церковні процеси, у яких Волинь відіграла роль центру та плацдарму, з якого розпочалось відродження Української церкви. Існувало кілька шляхів розвитку національно-церковних процесів у краї. Спочатку церковно-громадські сили Волині виступали за створення Української церкви без Москви та Варшави. Врешті довелось її відроджувати як Адміністратуру Автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом Діонисієм (Валединським). Лише наприкінці 1941 р. владика Діонисій видав указ про створення Адміністратури та призначення адміністратором архієпископом Полікарпа (Сікорського). На початку 1942 р. Адміністратура активізувала свою діяльність. У лютому того ж року у Пинську висвячено двох єпископів-українців - Никанора (Абрамовича) та Ігоря (Губу) для відродження церкви на Великій Україні. Тоді ж Собор Автокефальної церкви у Пинську постановив прийняти духовенство УАПЦ митрополита В.Липківського до складу цієї церкви у сущому сані.
Політика нацистського режиму щодо Православної церкви краю протягом 1941-1943 рр. зазнавала змін. У перші місяці військової кампанії на Сході німці толерували національно-церковний рух, одночасно не перешкоджаючи організаційному оформленню Автономної церкви. Щоб запобігти створенню єдиної Української церкви, окупанти не допустили на захоплені території архієпископа Іларіона, якого українці бачили її потенційним главою. Фашистський режим дозволив церковне відродження у канонічній залежності від Варшавського митрополита. У 1942 р. німецька церковна політика конкретизувалася. Есесівські відділи та поліційні команди мали інструкцію про недопущення створення загальноукраїнської Автокефальної церкви. Жорсткий контроль за церковним життям Волині встановлено на початку травня 1942 р. Керівництво Райхскомісаріату Україна визнало існування Автокефальної та Автономної церков. Тоді ж німці наказали припинити церковну полеміку в пресі, а наприкінці травня райхскомісар Е.Кох заборонив нові єпископські хіротонії без дозволу влади. У наступні місяці втручання окупантів у життя церкви посилилось. Заборонено відправляти Служби Божі в храмах у будні та у
Loading...

 
 

Цікаве