WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Українська православна церква на Волині у 20-40-х рр. ХХ ст. - Реферат

Українська православна церква на Волині у 20-40-х рр. ХХ ст. - Реферат

Раді міністрів СРСР по Волинській області, м.Луцьк, 1945-1969"). Циркуляри, директивні вказівки, листування уповноваженого з київським та московським керівництвом, інформаційні звіти про проведену роботу розкривають механізм утвердження на Волині тоталітарної системи, нищення Автокефальної церкви, репресії проти духовенства, нівеляцію українською православ'я у краї, використання для цього контрольованої режимом Російської православної церкви. Окремі документи, що стосуються українського національно-церковного руху у міжвоєнний період зберігаються у фондах Володимир-Волинської "Просвіти" (Ф.390 "Володимир-Волинське повітове Товариство "Просвіта". 1919-1933"),секретаріату посольського клубу у Луцьку (Ф.410 "Секретаріат Українського посольського клубу в Луцьку. 1922-1923") та адвоката Григорія Степури (Ф.522 "Адвокат Григорій Степура в Луцьку. 1922-1929").
Значний масив документів з історії Української церкви на Волині зберігається в Державному архіві Рівненської області. Джерела міжвоєнного періоду представлено фондами місцевого повітового староства (Ф.30 "Рівненське повітове староство. 1919-1939") та філії Волинського українського об'єднання у Рівному (Ф.479 "Волинське українське об'єднання. м. Рівне. 1930-1938"). Серед документів староства важливими є розпорядження про викладання Закону Божого у школах, а у фонді ВУО зберігаються листи і скарги парафіян у справі розмосковлення богослужінь, заміни русифікованих священиків національно свідомими душпастирями, матеріали про церковну діяльність посла до Сейму С.Скрипника. Процес радянізації Західної України у 1939-1940 рр. розкривають документи тимчасових органів радянської влади у Рівному (Ф. Р-106 "Тимчасове управління м. Рівне. 1939-1940"). Унікальними є документи, що стосуються діяльності Автокефальної церкви у період німецько-радянської війни. Вони сконцентровані у двох фондах - окружної "Просвіти" (Ф.Р-69 "Окружна "Просвіта" в м. Рівне. 1942-1943") та Рівненського церковного управління Автокефальної церкви (Ф.Р-281 "Рівненське церковне управління. 1941-1943"). Документи фондів розкривають національно-виховну працю автокефального духовенства, його участь у просвітянській роботі. Стан українського православ'я на Рівненщині віддзеркалюють також документи фонду уповноваженого у справах РПЦ (Ф.Р-204 "Уповноважений Ради у справах Російської православної церкви при Раді міністрів СРСР по Рівненській області. 1944-1964").
Ряд справ, що характеризують національно-церковний рух на Волині у міжвоєнний період, зберігається у Державному архіві Тернопільської області. На сьогодні у фонді Волинської духовної консисторії міститься лише частина документації цього єпархіального уряду (Ф.148 "Волинська православна духовна консисторія. м. Крем'янець. Місіонерсько-законовчительський комітет. 1918-1939").
Доповнюють джерельну базу документи й матеріали, опубліковані у збірниках та як додатки до окремих досліджень. Найвагомішими з них є збірники: "Правовое положение Святой Автокефальной православной церкви в Польше" (Варшава, 1931), "Правда о религии в России" (М., 1942), "Патриарх Сергий и его духовное наследство" (М., 1947) та ін. Незважаючи на ідеологічну заангажованість вони є цінним джерелом з історії церковного життя Волині. Велику кількість документів з даної проблематики опубліковано у збірнику "Мартирологія українських церков" (Т.1, Торонто, 1987), а також подано як додатки у дослідженнях М.Сивіцького, В.Косика, І.Біласа, Ю.Волошина та ін.
Багатою на церковну полеміку, аналітичні статі та факти є тогочасна преса, в тому числі журнали "На варті", "Воскресное чтение", "За соборність", "Церква і нарід", "Шлях", газети "Українська нива та "Волинське слово". В роки німецько-радянської війни інформацію на церковну тематику друкували газети "Український голос" (м. Луцьк) і "Волинь" (м. Рівне).
У післявоєнний період у "Літописі Волині" (Канада) вихідці з Волині опублікували значну кількість спогадів про українське православ'я краю 20-40-х рр.
У другому розділі - "Суспільно-політичні передумови утвердження українського православ'я" - дано короткий огляд історичного шляху Православної церкви в Україні протягом Х-ХХ ст., показано набуття нею національних ознак, боротьбу за самоуправління, участь у державотворчих процесах.
Оскільки Україна прийняла східний варіант християнства, київським князям доводилося враховувати той факт, що співпраця держави і церкви на Сході мала свої особливості. Візантійська імперія вважала кожен народ, який прийняв православ'я з Константинополя, політично залежним. Приклад Болгарії та Болгарського патріархату красномовно це підтверджує. Окремі дослідники вважають, що, охрестивши Україну-Русь у 988 р., Володимир Великий, щоб унезалежнити себе, взяв єпископів та духовенство з Болгарії. Лише за Ярослава Мудрого під тиском політичних обставин у Києві було прийнято митрополита грека, а Вселенський патріарх підвищив Київську церкву до рівня митрополії. Призначувані з Царгорода, митрополити відстоювали інтереси Візантійської імперії. Незнання ними мови, звичаїв українського народу зменшували вагу церкви в духовному та національному розвиткові України. Тому за князя Ярослава виник перший прецедент обрання місцевими єпископами згідно 28 правила Четвертого вселенського собору митрополитом Іларіона. Це обрання відбулося під безпосереднім контролем київського князя і свідчило про намір ширшого залучення церкви до національного державобудівництва. Друга спроба посадити на Київському митрополичому престолі місцевого кандидата була зроблена за Ізяслава Мстиславовича. Подальшому розвиткові національно-церковних процесів перешкодили князівські усобиці й падіння держави.
Політичний занепад Києва спонукав київського митрополита шукати володаря з відповідною політичною та фінансовою підтримкою, тож у 1299 р. митрополит Максим Грек переїхав до Володимира-на-Клязьмі, а його наступник Петро - вже до Москви. За умов бездержавного буття українського народу однією з форм збереження народу була Православна церква. Занепад Галицько-Волинської та Литовсько-Руської держав, у якій український елемент зберігав свою релігійну та національну ідентичність, негативно позначився на долі українського народу. Поступове захоплення українських земель Польщею супроводжувалось наступом на Православну церкву, особливо після підписання Люблінської унії 1569 р. Церква з її чіткою ієрархічною структурою та впливовою ідеологією, що вже набула українських рис, залишалась єдиною формою організованого життя українського суспільства, яка забезпечувала захист національних та культурних інтересів. Зовнішній тиск та внутрішні проблеми Київської митрополії змушували ієрархію,
Loading...

 
 

Цікаве