WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Софійний характер київського християнства - Курсова робота

Софійний характер київського християнства - Курсова робота

демонструючи торжество духу над тілом і тим самим сприяли вироб^-ленню прагнення широких мас хоча б деякою мірою стримувати неконтрольовані розумом і сумлінням імпульси життя.
Іпостасна природа Софії обумовлює її визначення як богині. Вона являє собою ідею вічної жіночості, яку греки поважали в образах Афродіти і Деметри, а східні релігії обожнювали як їзиду, Кібелу, їштар. В слов'янській міфології вона відобразилась в культах Лади і Мокоші. Саме ця утаємнена богиня давала назву першим християнським храмам Київської Русі, її також дуже часто зображували на іконах як жіноче божество з піднятими крилами за спиною, що символізувало єдність з божественним світом. Цікаво, що на рушниках для весільних обрядів у Київській Русі богиня Мокош зображувалася з піднятими до неба руками, немовби символізуючи свій взаємозв'язок з верховним божеством. Оранта Київська, яку деякі дослідники асоціюють з Богоматір'ю, має ту саму поставу (підняті догори руки) і несе охоронний зміст "непорушної стіни", тобто виконує функцію язичницького оберегу. Саме ці функції виконували в старослов'янських будівлях різні архітектурні прикраси, серед яких, за свідченням Б. Рибакова, "жіночі фігури з піднятими догори руками на місці кілька даху відомі з глибокої давнини".
Завдяки софіологічній спрямованості київського християнства, характерурелігійності в Київській Русі набув значного поширення культ Богородиці, який не мав такого розповсюдження у візантійському право-слав'ї. З вшануванням Богородиці пов'язувалася впевненість у її охоронних функціях по відношенню до держави, міста, окремої людини. Врешті-решт, ідея "покрова Богородиці" реалізувалася у виникненні свята Покрова (14 жовтня). Таким чином, в київському варіанті християнства був абсолютизований язичницький культ жіночого божества, богині-землі, богині-матері і через софіологічний підхід виправдовувалась наявність у духовному житті всіх інших язичницьких народних звичаїв, що тривалий час реалізувалися у фольклорі, замовляннях, ворожінні тощо.
Саме софійна традиція в київському християнстві, спрямована на принципове "багатоголосся", спростовує месіанську версію візантійського, а в подальшому імперського ґатунку щодо бідності й убогості язичницьких уявлень і вірувань києво-русів. Митрополит Іларіон, наприклад, за допомогою алегоричного тлумачення старозаповітних і новозаповітних текстів реабілітує язичництво, звеличує стару язичницьку Русь, проголошує язичницькі народи істинними нащадками вчення Христа. Він з радістю підкреслює, що ще Ігор і Святослав "господарювали не в бідній і невідомій країні, а в руській, яка відома в усіх кінцях землі". "Поганські" вірування являли собою складні динамічні системи в духовному житті Київської Русі, вони не були чимось застиглим, а еволюціонували у бік монотеїстичної релігійності, що простежується в пізньому ЯЗИЧНИЦТВІ.
Не має під собою підстав, з точки зору софійної методології київського християнства, і положення про те, що християнство, як світоглядна система, залишилося чужим для простого люду і було сприйняте лише в середовищі князівсько-аристократичної верхівки. Навіть була сформована теза щодо своєрідного "двовір'я" Київської Русі: християнство начебто стало вірою верхів, які готові до сприйняття більш високих культурних цінностей, а язичництво - низів, що зарекомендували себе як темну силу, ворожу духовному прогресові і непіддатливу справжній освіті. Прихильники цієї точки зору посилаються на те, що релігійна реформа князя Володимира не обходилася без ексцесів, на ремствування церковних ієрархів щодо недо-статньої ревності пастви, яка віддає перевагу "бісовським ігрищам і розвагам", на спорадичні антихристиянські акції. Проте це аж ніяк не може спотворити загальну картину поширення християнства.
Між язичництвом і християнством, на думку теоретиків київського християнства, незважаючи на формальну розбіжність, існує і спорідненість. Історія людства, всіх верств населення розглядається митрополитом Іларіоном як пошуки втраченого в результаті гріхопадіння "образу Божого", як наближення до Благодаті. На дохристиянських етапах розвитку історії, як твердить Іларіон, всі люди, незалежно від свого соціального статусу, орієнтують власну діяльність на "єстьво", на матеріальні інтереси. Одухотво-рюватися душа занепалої людини починає тільки після заміни Закону Благодаттю. З появою Благодаті змінює своє космічно-міфологічне значення і Софія. Вона набуває духовно-історичного аспекту розвитку і виводить усіх людей з "духовного сну", тобто забезпечує можливість прийняття нової віри всіма верствами народу свідомо.
Отже, сентенції щодо "двовір'я" верхів і низів з точки зору вищерозглянутих засад київського християнства нічого не варті. Історичний розвиток християнства на теренах східної слов'янщини підтвердив це дещо наївно-апологетичне твердження тим, що в межах колишньої Російської імперії на далеких околицях язичницькі звичаї проіснували до початку XX ст., що, однак, не перешкодило їй називати свій народ православним.
Разом з тим, розглядаючи феномен "двовір'я", аж ніяк не можна вбачати в язичництві якусь "істинно народну", мало не прогресивнішу, ніж християнство, світоглядну систему, що начебто відображала "патріархально-щасливий" етап розвитку України-Руси. З цього приводу В. Шаян (1908-1974 рр.) вважає, що "втрата самої віри - власної, нашої прастарої віри, виплеканої тисячами літ прапредками для наших предків, поглибила ... духовне загнуздання нації", а "розвиток християнізму в Україні є не тільки від'ємний, але нищівний".
Враховуючи таку негативну можливість, ідеологи київського християнства саме й звернули увагу на софійну традицію в християнстві, що дозволяло полі-варіантно-плюралістично перенести здобутки східної і західної течій у власну язичницьку культуру, а не насаджувати монотонно-однорідну чужу релігійну систему. Тому феномен "двовір'я", на який звертають увагу більшість дослідників змісту релігійності Київської Русі, можна розглядати як толерантну зустріч кількох культур, що породила таке явище в духовному житті києво-русів, як християнсько-язичницький синкретизм. Завдячуючи цьому, старі міфологічні уявлення були не розгромлені, а протягом кількох століть після запровадження християнства відчутно впливали на розвиток вітчизняної культури. В результаті, не-зважаючи на ортодоксальні домагання візантійського православ'я і поступове відживання старої, міфологічної релігійності, в київському християнстві складався специфічний релігійно-світоглядний ідеал, що був далекий від своїх прототипів.
Двовір'я, релііійно-світоглядний синкретизм закріплювалися в Київській Русі "зверху донизу", охоплюючи практично всі соціальні верстви. Князівсько-боярське середовище, ремісники і торговий люд, вільні землероби і холопи, зтикаючись з християнством, насамперед ставали, гадаємо, двовірами і лише потім еволюціонували у бік "духовного
Loading...

 
 

Цікаве