WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Біблійна археологія - Реферат

Біблійна археологія - Реферат

Наслідки будівництва Вавилонської вежі – розсіяння народів, як і минула єдність мов людства також знайшли своє підтвердження. Останнє, що раніше стверджувалося лише Священним Писанням, зараз є одним з фундаментальних положень глоттохронології – науки, що визначає на підставі ступеню відмінності різних мов час розподілу предків їх носіїв (див. відповідну таблицю мов. – мал. 7).

Глоттохронологія підтверджує й те, що Північне Міжріччя, Південний Кавказ та Південна Анатолія були прабатьківщиною семитів, хамів та яфетидів (індоєвропейців). Для доведення цієї теорії, що збігається з розповіддю про перших нащадків Ноя, залучаються також дані палеоботаніки, палеозоології та палеографії. Лінгвістична аргументація цієї теорії заснована на суворому використанні порівняльно-історичного методу та основних положень теорії мовного запозичення.

Цікавим археологічним підтвердженням належності ранніх мешканців Ханаана до хамітів, можна вважати знахідку у печері Ес-схул на горі Карміл залишків людей з яскраво виявленими негроїдними рисами.

2. ПЕРІОД ПАТРІАРХІВ

Період Патріархів найменше зафіксований у небіблійних джерелах, проте існують археологічні підтвердження можливості подій патріархальної епохи саме на початку другого тисячоріччя до Р.Х.

Так, раніше вважали легендарним повідомлення Бут. 14, 5-7, про війну із царями Ханаана – хоча б з тієї причини, що зазначені місцевості перебували далеко на схід від Йордану, та були віддаленими від усіх шляхів. 1929 р. В. Ф. Олбрайт на східному кордоні Галаада й Моава з Харраном знайшов ряд пагорбів: дослідження показали, що близько 2000 років до Р.Х. місцевість була густо заселена, й саме тут проходив шлях у Межиріччя. Крім того, сама можливість подібного походу коаліції "царів" Межиріччя у Ханаан підтверджується тим фактом, що за часів Авраама все Межиріччя представляло конгломерат семітських і каситських "царств", данниками яких і були князьки Ханаану (порівн.: Бут.14,1-10).

1924 року той самий В. Ф. Олбрайт та М. Г. Кейт знайшли археологічне підтвердження оповіданню про землі Содому й Гоморри, що "колись перед тим, як винищив Господь Содом і Гоморру... зрошувалася водою, як сад Господній, як земля Єгипетська" (Бут. 13,10). Вищезгаданими археологами були знайдені залишки п'яти оазисів, створених струмками прісної води. Неподалеку від них, на рівні 150 м вище Мертвого моря лежать залишки великої укріпленої споруди зі слідами здійснення язичницьких культів. Початок поселення – близько 2500 р. до Р. Х., а близько 1800 р. до Р.Х. – різке скорочення поселення.

В.Ф. Олбрайт також спростував сумніви щодо існування в часи Патріархів згадуваних у книзі Буття міст Сихема, Вефіля, Айя, Герара й Дофана: у цих містах знайдені безперервні культурні прошарки приблизно від XXI ст. до Р.Х. – і пізніше.

Подорож Авраама із родиною у Єгипет (Бут. 12, 10-20) була у ті часи справою цілком звичайною: це підтверджується зображенням часів XII династії (час Авраама), на ньому саме й представлені кочові семіти, що переселяються на голодні роки в Єгипет. На цьому зображенні група людей з підкреслено семітськими рисами рухається разом з ослами, навантаженими, серед іншого, дохами для плавильних горнів (див. мал. 1).

Важливість подібного зображення для біблійної археології полягає у тому, що В. Ф Олбрайт ідентифікував розглянутий період (XX - XIX ст. до Р. Х.) як час Патріархів, а його події (рух західносемітських племен уздовж "родючого півмісяця" і створення поселень у Негеві) – як підставу для відповідної традиції Книги Буття. Переселення Авраама – аморреянина (Бут. 14, 13) В.Ф Олбрайт розглядав як епізод вторгнення в Палестину напівкочових груп західносемітських скотарів із Сирії, відомих за месопотамськими документами як аммуру – тобто "західники" і названих сучасними вченими аморреями.

Печера Махпела (тобто подвійна), де були поховані Авраам і Сара, знаходиться у Хевроні: Веніамін Тудельський, що бачив її в 1163 р., повідомляв, що тоді ще зберігалися на ній написи часів Другого Храму.

Різні соціальні і юридичні звичаї, що зустрічаються в патріархальних оповіданнях, можуть бути зіставлені із широким колом соціально-юридичних звичаїв, що зустрічаються як у другому, так й у першому тисячоріччі, показуючи, що ці оповідання вірогідно відбивають давні традиції Близького Сходу II тис. до Р.Х. Практика всиновлення домоправителем – спадкоємця (Єлієзер – (Бут. 15,2-3) відбита в документах з Нузи. У них згадується й про практику вибору безплідною дружиною чоловіку наложниці, яка повинна була народити спадкоємця (порівн.: Бут. 16, 3). Ось як це було зафіксовано в шлюбному договорі родини Тегаптилі (XVI ст. до Р.Х.): "Якщо у дружини будуть діти, чоловік не має права брати другу дружину. Якщо ж у неї дітей не буде, вона сама нехай обере чоловіку рабиню, а дітей, народжених від цього шлюбу, виховає, як своїх власних".

Присвоєння Рахіллю терафимів свого батька (Бут. 31,19), пояснюється іншою традицією того часу: зять, що володів терафимом тестя, користувався однаковим правом з його синами на спадщину: таким чином претензії до Якова Лавана, а тим більше його синів, ставали необґрунтованими.

Історія рівноправного становища синів Якова, як народжених від дружин, так і від наложниць, так само знаходить своє пояснення в Законах Хаммурапі, де зазначено: "Якщо чоловіку його дружина народила синів і його рабиня народила йому синів і батько при житті своєму сказав синам, яких йому народила рабиня: "Мої сини", і він їх зарахував до синів дружини, то після того, як він помре, сини дружини, й сини рабині повинні порівну розділити майно у будинку їхнього батька".

Підтвердження історії про патріарха Йосифа даними єгиптології почалося з часу зародження цієї науки.

Основною думкою дослідників XIX ст., таких як проф. Д.І. Введенський, проф. В. Шпигельберг, було те, що вся історія про Йосифа носить яскраво виражений єгипетський характер, історично достовірна й містить відомості про епоху, про яку наступним поколінням було відомо так мало, що вони не могли бути її укладачами. Акцентування цієї думки було викликано відомими у XIX ст. так званими міфологічними гіпотезами. Відповідно до думки Вінклера, історія Йосифа – епічний твір епохи Суддів, у якому патріарх Яків – втілення місячного бога, а патріарх Йосиф – сонячного. Відповідно до ж гіпотези Фельтера – патріарх Яків – насправді бог Хеб, а Йосиф – Осіріс. Відповідно тлумачилися й інші персонажі цього твору.

Особливо важливим аргументом на користь історичності оповідання про патріарха Йосифа є те, що всі події відбувалися під час так званого гіксоського панування в Єгипті, коли тільки лише й було можливим подібне піднесення прибульця-азіата.

Незважаючи на те, що єгиптяни давно перебували в тісних стосунках з жителями Азії, ставилися вони до них і з презирством і з побоюванням – оскільки знали їхні звички. Гераклеопольський цар у повчанні своєму синові Мерікару (XXII ст. до Р.Х.) говорить наступне: "Дивися, убитий прикордонний стовп для азіатів... Там знаходяться поселення, сповнені вони кращими людьми з усієї землі до меж її, щоб відбивати азіатів". "Підлий азіат, погане місце, у якому він живе – бідно воно водою, важкодоступні через безліч дерев, шляхи важкі через гори". "Охороняй Дельту. Наповнена сторона її водою аж до солоних озер. Дивися, там центр кочівників". Підозріле відношення до азіатів виявилося небезпідставним: вони все-таки захопили Єгипет. Про цю трагічну сторінку у своїй історії єгиптяни особливо не розповідали: до XIX ст. про гіксосів знали лише за цитованим Йосифом Флавієм єгипетському жерцю Манефону (кін. IV – поч. III ст. до Р.Х.). Причому відомості ці були напівфантастичними: за Манефоном, це прокажені, вигнані з Єгипту, що заснували згодом Єрусалим. Однак етимологія імені "гіксоси", що наводиться Манефоном близька до істини: він їх називає царями-пастухами, і дійсно на скарабеях вони йменуються "хека хасут" – "царі іноземних країн". Таке найменування є ще в "Розповіді про Синухете". На згаданому зображенні з Бені-Хасана ватажок азіатів у супровідному написі названий "хека хасут". Судячи з контексту згадувань про "хека хасут" на скарабеях – це звичайний термін для позначення сиро-палестинських ватажків. Для нас ці давньоєгипетські повідомлення про племінних лідерів Сиро-Палестини цікаві ще й тим, що у двох випадках – у текстах амарнського архіву (бл. 1350 р. до Р.Х.) і в текстах-прокльонах (бл. 2000 р. до Р.Х.) місцеві князьки мають ім'я Іов (Iyyob), що ще раз нагадує про історичну вірогідність біблійних оповідань.

Loading...

 
 

Цікаве