WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Митрополит Андрей Шептицький i православ'я - Реферат

Митрополит Андрей Шептицький i православ'я - Реферат

Олексій (Алексій) Громадський, митрополит Волинський і Житомирський, екзарх Української Автономної Православної Церкви, що лишилася в юрисдикції Московської патріярхії, [16 червня 1942] у принципі згоджується з виложеною Митрополитом Андреєм ідеєю єдности Церков, тільки сумнівається щодо можливости її реалізації. Вказує на труднощі довести до співпраці Автономної Православної Церкви на Україні, яку він очолював, з Українською Автокефальною Православною Церквою митрополита Полікарпа Сікорського. Тому вважає, що "може і потрібна на землі ота різноголосниця і в релігійних сгіравах, бо красота заключається в різноманітності".13 Щодо поєднання нам треба молитися, але воно не відбудеться до скінчення віку.

Зміст цих двох листів Митрополита Андрея був також розглянений Собором Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Ґубернаторстві, що відбувся 27 травня 1942 року у Варшаві і прийняв у цій справі ухвалу. Вітаючи заклик Митрополита Андрея Шептицького про поєднання двох наших Церков в одну Церкву, Собор висловив свою готовність прийняти до своєї Православної Церкви всіх наших братів греко-католиків.14 Іншими словами пропонувалася ліквідація греко-католицької Церкви і її інкорпорація в Українську Православну Церкву. Цю ухвалу підготував архиєпископ Іларіон Огієнко, а в складі Собору брали ще участь митрополит Діонісій Валединський і архиєпископ Палладій Видибіда-Руденко. Останній вважав цю ухвалу зарізкою, яка замикала можливість дальшої дискусії.

Повищі відповіді українських православних ієрархів, супроводжені звичайними реверансами в сторону всіма ціненого і шанованого Митрополита, були по суті відмовними. Болючим для Митрополита була мовчанка єпископів Української Автокефальної Православної Церкви, що себе оформила під проводом митрополита Полікарпа Сікорського і поширювала свою діяльність на території Наддніпрянщини, в так званому Райхскомісаріяті України.

На лист Митрополита Андрея до української інтеліґенції прибуло більше відповідей, деякі позитивні, інші полемічні й з неґативним наставленням до унійних пропозицій. Друкований був тільки одвертий лист з квітня 1942 р. деяких українських православних діячів з Праги і Варшави, старих еміґрантів.15 Цей лист написаний у полемічному тоні, гостро, а часто й несправедливо, засуджуючи в історичному аспекті Унію й католицьку Церкву. Автори одвертого листа оцінюють церковну Унію як одну з найсумніших діб української минувшини, порівнюючи її хіба з добою панщини. На думку авторів цього листа всі унійні спроби, — це не з'єднання греко-католицької і православної Церкви, а тільки приєднання української православної Церкви до римо-католицької, експонентом якої усе було польське католицтво. Обороняючись від закидів, що українське православ'я має "забагато московського намулу", однак, на думку авторів, від нього буде легше позбутися, ніж греко-католицькій Церкві від впливів римо-католицьких, наприклад, запровадження целібату. Багато місця присвячено загально-традиційним догматичним суперечкам про примат Папи римського і ролю східніх патріярхів, — справи загальновідомі. Є ще одна заява, а саме, в питаннях взаємовідносин української православної Церкви з іншими Церквами компетентними є лише українські православні ієрархи.

Річ ясна, що подібний лист не міг послужити не тільки справі з'єдинення, але навіть спробам порозуміння, взаємного пізнання.

На цьому заходи в справі з'єдинення Церков й були припинені, тим більше, що в цю відважну акцію з евентуальними наслідками також скріплення українства в національній і політичній площинах вмішалася німецька окупаційна влада, забороняючи публікувати що-небудь в справі об'єднання двох українських Церков.

Такий стан речей не міг задовольнити голову греко-католицької Церкви, який, як було видио, справу єдности уважав за пріоритетну над усіма своїми заняттями, за неї він був готовий віддати своє життя. Тому і зрозумілий був його біль, коли бачив, на схилі свого життя, слабі висліди його трудів на цій ниві. Він ще раз пробував пояснити, про що йому йшлося в його унійній акції 1941—1942 років.16 Запевняв інтеліґенцію, що приєднання до католицької Церкви не є підчиненням, що можна зберігати свою автономію, своєрідну автокефалію. По-друге, не йдеться відразу про злуку в одну Церкву, а передусім про порозуміння, а злука може прийти тільки після довгих обосторонніх зусиль до єдности. Митрополит Андрей уточнює, що злука двох українських віроісповідань виглядала б скоріше як підкорення греко-католиків під владу Київського патріярха, з умовою, що Київський патріярх прийняв би Вселенську Віру, себто православ'я перших сімох Вселенських Соборів, доповнених рішеннями Вселенських Соборів від X століття до сучасних часів. Відкидаючи твердження інтеліґенції, що Римська Церква кривдила нас, Митрополит є думки, що справа з'єдинення церков від 300 літ є головним предметом дослідів наших учених і побажань наших патріотів. Він радить Панам одвертого листа лишити на боці арґументи з історії, бо при кожному примиренні треба з обох сторін сказати "забудьмо", не робити греко-католиків відповідальними за історичні факти з початку XVII, а навіть і з X століття. Митрополит Андрей ще раз підкреслює, що звертаючися до православної інтеліґенції, бажав тільки зближення і взаємного пізнання, які є передумовою також для осягнення національної єдности. Бо злука греко-католицького і українських православних віроісповідань є справа хіба дальшої майбутности.17

Аналізуючи діяльність Митрополита Андея Шептицького відносно православ'я, особливо його унійну спробу під час другої світової війни, з перспективи пів століття можна не тільки дати об'єктивну оцінку преважливої релігійно-церковної проблематики, але й в ній знайти науку ддя деяких процесів в сучасній Україні.

Добрий знавець суспільно-політичних процесів XX століття, як також автор доброї монографії про Митрополита Андрея Шептицького, сам беручи участь як греко-католик в обороні переслідуваних православних в Польщі, як також у зближенні двох традиційних українських віроісповідань, ось так схарактеризував трактований аспект праці Шептицького: "На практиці з великих унійних плянів митрополита вийшло дуже мало, чи властиво нічого. Серед росіян тільки дуже нечисленні пристали до католицтва... Католицьких прозелітів у Московщині було дуже мало, а в Україні, де Митрополит теж побував у 1917 р., мабуть ще менше, хоч особисто митрополит Шептицький втішався там великою і загальною пошаною".18 З цією оцінкою, яка узгляднює тільки прагматичний бік справи, не можна погодитись. Коротко приглянемось, як розвивалась діяльність Митрополита в ділянці з'єдинення Церков — православної з католицькою.

У початку йшлося про приєднання до Апостольської столиці усього Сходу, від Збруча по Камчатку, включаючи крім Росії увесь Сибір. Приступаючи до реалізації цього універсального пляну, маючи дозвіл і підтримку Папи Пія X, Митрополит творив екзархати на території Російської імперії в часі першої світової війни; цю ж саму тактику повторює на території Совєтського Союзу під час другої світової війи. Очевидно, що обидві спроби залишилися в стадії народження, обстави-ни не дали їм можливости розвинутися. На думку українських дослідників (С. Баран, В. Дорошенко) ці задуми були понад сили і спроможності кадрів, якими диспонував Митрополит, а воєнні обставини зі своїми позарелігійними турботами їм не сприяли. Ба що більше, обидва повищі дослідники вважають, що спроба включити в унійну справу також Росію, в деякій мірі шкодила навіть зближенню обох українських Церков. Мабуть і сам Митрополит переконався в цьому, тому в останній фазі своїх унійних спроб в 1941-1942 роках обмежився тільки до України. А щоб заохотити ще більше своїх співвітчизників, він тісно пов'язав церковну єдність з такою потрібною на той час загально-національною і політичною єдністю. Реалізацію унійної справи в Україні уявляв собі Митрополит шляхом покликання в Києві українського патріярхату, який мав визнати примат Папи, але був би цілком самостійний, своєрідна українська автокефалія, зберігаючи дотеперішні обрядні звичаї Православної Церкви. Іншими словами повторювався проєкт єдности Церков, який триста років тому пропонував другий великий український митрополит Петро Могила.19

Довголітня практика у змаганні за церковну єдність привела Митрополита до устійнення шляхів для осягнення бажаної мети. Тоді коли в початках Митрополит хотів привести до Унії з Римом увесь "Схід" — українців, білорусів і росіян, здійснити навернення "нез'єднаних" — так називалося православних — в лоно правдивої Церкви, яка одинока веде до спасіння, так з часом місце навернення заступлено поняттям злуки або релігійної єдности греко-католиків з українськими православними. А наколи реалізація і цієї єдности знаходила перешкоди, тоді унійні заходи обмежено до екуменічної дії — припинення неприязні, помирення між віроісповіданнями, взаємне наближення і взаємне самопізнання. Сама злука мала б наступити багато пізніше, коли ці перші етапи будуть зреалізовані. Іншими словами, до єдности може дійти щойно після довшої підготовки, а найважніша запорука її живучости, щоб бажання до єдности було з двох сторін.

I ще одна заввага на основі дотеперішніх спроб з'єдинення. Воно може наступити, коли обидві сторони будуть рівнорядними і добре зорганізованими. У 1941 р. Українська Православна Церква знаходилась на початку свого відродження, без досвідчених церковних кадрів і практики міжконфесійного спілкування. Тому вона й не могла приступати до важливої проби, започаткованої головою добре зорганізованої Церкви. Якщо Великому Митрополитові не вдалося зреалізувати мрію свого життя, то проведена ним підготовка стала цінною спадщиною, яка послужить в майбутньому до змагання за повне здійснення заповіту Христа "щоб всі були одно, як Ти Отче в Мені, і я в Тобі". Тому його труд не пішов намарно, він може послужити дороговказом і для застанови над розв'язанням не менш складних відносин між двома традиційними українськими віроісповіданнями в сучасній Україні.

Loading...

 
 

Цікаве