WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Греко-католики, латинники і православні в Україні: проти, поруч чи разом? - Реферат

Греко-католики, латинники і православні в Україні: проти, поруч чи разом? - Реферат

5. Конфлікти

Труднощі "греко-католиків, латинників і православних" України із власною ідентифікацією, на мою думку, є головним джерелом напруження і конфліктів у міжконфесійних та міжцерковних стосунках: відсутність позитивної відповіді на питання "хто ми?" підштовхує до спроб окреслити й утвердити власну ідентичність через відрізнення себе від інших за формулою "ми - не вони", яка часто звучить ще категоричніше: "тільки ми - а не вони".

Якщо мова йде про суто міжконфесійні конфлікти, з якими найчастіше асоціюється релігійне життя України на Заході (завдяки відповідній подачі мас-медіа та "драматизації" власних "бідувань" зацікавленими сторонами), то, властиво, під це визначення підпадає лише один такий конфлікт: православно-католицький. Хоча на практиці, в своєму "чистому вигляді", він не проявляється, а має свої особливості, залежно від того стосунки яких конкретно Церков ми розглядаємо. При цьому характерною рисою взаємних звинувачень є своєрідне "зміщення акцентів".

Так Московська патріархія вважає леґалізацію УГКЦ проявом віковічної "аґресії Ватикану" та наслідком "прозелітизму" на її "канонічній території", незважаючи на те, що парафії східного обряду в Галичині й на Закарпатті ніколи не підлягали московській юрисдикції і перейшли до РПЦ лише після брутальної і далеко не-"канонічної" ліквідації унії сталінським режимом. Натомість до відновленої УГКЦ ввійшли насамперед ті та потомки тих, хто до неї належав раніше і добровільно зробив свій вибір на її користь. Та й взагалі, оперувати категоріями "канонічної території" в час, коли існує щось таке як права людини і свобода сумління, виглядає щонайменше анахронізмом. Водночас, динамічне зростання структури Римо-Католицької Церкви в Україні такої гострої реакції з боку УПЦ не викликає, а є, як не парадоксально, предметом занепокоєння переважно греко-католиків. Подібна ситуація і з наріканнями Московської патріархії на "захоплення" (а останнім часом навіть - "профанацію"!?) греко-католиками "православних" храмів у тій же Західній Україні. Тоді як статистика засвідчує, що абсолютна більшість конфліктів щодо храмів існує між греко-католиками і громадами автокефальної (а не московської) юрисдикції, або поміж самими Православними Церквами. До того ж гострота цієї проблеми поступово вщухає завдяки інтенсивному будівництву нових споруд або досягненню домовленості щодо почергового використання храмів, з чим якраз найчастіше не погоджуються представники самої УПЦ, традиційно покликаючись на "канонічні" перешкоди. В свою чергу, деякі греко-католики у конфліктах з православними, що належать до "неканонічних" юрисдикцій, часто схильні вбачати підступи всемогутніх "аґентів КҐБ" та всюдисущу "руку Москви".

Таким чином навіть побіжний аналіз перебігу й суті існуючих у релігійному житті України труднощів дозволяє констатувати, що на сучасному етапі більш "конфліктогенними" є якраз суперечки всередині окремих конфесій, а не між ними.

1. У православному середовищі - це конфлікт між "канонічною" УПЦ і Церквами з невреґульованим канонічним статусом, який фактично є протистоянням між "українською" (з акцентамим на національний чи державний вимір) і "неукраїнською" ідентичностями. Остання не обов'язково означає "антиукраїнську". (Соціологи фіксують наявність в сучасній Україні православних з "радянською" національно-політичною самосвідомістю і навіть унікальний тип "православних атеїстів".) В еклезіальній площині цей конфлікт ще й має характер одвічного конфлікту "батьків і дітей", при чому в даному випадку предметом суперечки є саме визначення того, чи Московська Церква може вважатися матірньою в стосунку до Києва, чи навпаки, і в якому "ступені споріднення" перебувають всі вони в стосунку до Константинополя? Важливою рисою міжправославного конфлікту є його тотальний характер. Його учасники не можуть змиритися із самим фактом існування паралельних структур, іменуючи їх чи то "іноземною аґентурою", чи "безблагодатним розколом" та ставлячи за остаточну мету повну ліквідацію супротивників. Ще одна, потенційно небезпечна риса протистояння в лоні українського православ'я, що він має тенденцію перерости в загальнодержавний конфлікт, на відміну від сутичок із греко-католиками, які обмежуються, як правило, майновими справами і локалізуються в західному реґіоні. Конфліктогенність міжправославних суперечок в Україні підсилюється ще й прямою участю в них різних політичних сил та владних структур (як українських, так і закордонних).

Крім того цей конфлікт, при його цілеспрямованій ескалації, може набрати форми протистояння міжнаціонального (між українцями і т.зв. "російськомовним населенням" в самій Україні) та міждержавного (з Росією, для якої "захист співвітчизників у ближньому зарубіжжі" є одним із основних пріоритетів зовнішньополітичної доктрини та інструментом відновлення своїх впливів на пострадянському просторі). Наростання міжправославного конфлікту в Україні таїть в собі небезпеку каталізації процесів відособлення у вселенському православ'ї у випадку визнання Константинополем української автокефалії, чи у випадку встановлення стосунків з "неканонічними" юрисдикціями в Україні Помісних Автокефальних Церков, незадоволених претензіями Москви на домінуючу роль, чи навіть у випадку консолідації навколо Києва своєрідного "неканонічного Інтернаціоналу".

2. Внутрішній конфлікт у католицькому середовищі не має такого гострого й драматичного прояву, а носить радше характер "стратегічної конкуренції" двох помісних Церков з різними обрядовими традиціями. Але це протистояння має вже свою кількасотлітню "традицію", несучи в собі увесь тягар українсько-польських історичних порахунків та взаємних звинувачень у "націоналізмі". Принагідно зауважимо, що міждержавні стосунки України й Польщі, контакти між світськими інтелектуалами та взаємини на рівні масового "народного бізнесу" напевно ще ніколи в минулому не були такими жвавими і дружніми, на відміну від прохолоди у міжцерковних стосунках, а то й прямих сутичок, як, наприклад, навколо греко-католицької катедри у Перемишлі. Ще однією болісною точкою у взаєминах між греко- і римо-католиками є рецедиви колишньої praestantia ritus latini (принаймні так це виглядає у рецепції греко-католиків), як, наприклад, зволікання Ватикану із визнанням патріаршого устрою, перешкоди у поширенні юрисдикційних структур УГКЦ на східні терени України, обмеження щодо душпастирської праці одружених священиків у діаспорі тощо. Приводом для підозр і недовіри служить краще матеріальне та фінансове забезпечення латинського клиру, а також обмеженість безпосередніх контактів та конкретної співпраці.

Певне напруження спричинює і своєрідна зміна історичних ролей обидвох Католицьких Церков у зв'язку зі зміною католицької еклезіології після Другого Ватиканського собору, демографічними процесами в Україні та її державною незалежністю. Латинники тепер є не лише релігійною меншиною, але й меншиною серед українських католиків. Вони мусять або освоїтися ще й з цією роллю, або ж спрямувати свої зусилля на те, щоб знову стати "більшістю". Остання перспектива є ще однією підставою для побоювань з боку греко-католиків. Самі ж греко-католики стоять перед нелегким викликом, щоб не використати свій статус "більш чисельної та традиційної Церкви" для "історичного реваншу", а спрямувати його на подолання історичних непорозумінь і налагодження спільної праці.

Таким чином, глобальна лінія релігійних конфліктів в Україні пролягає не стільки в площині конфесійній чи навіть юрисдикційній, як радше в протистоянні між тими, хто акцентує на історичних, еклезіальних, культурних, національних та інших особливостях українського християнства і тими, хто оперує "універсалістськими" категоріями, орієнтуєчись на позаукраїнські еклезіальні авторитети та неукраїнські національно-політичні чинники.

6. Перспективи

Хоча ми чуємо здебільшого про конфлікти, є і чинники, які свідчать про поступове зменшення напруги та дають шанси на покращення взаємин. Цьому сприяють і демократичний (попри всі посттоталітарні вади) державний устрій України, і мирне (незважаючи на часом аґресивну риторику і "побутову ксенофобію") співжиття між різними націями і поступове утвердження духовної місії усіх християнських Церков в українському суспільстві. На превеликий жаль не можна сказати, що це пом'якшення ситуації є результатом свідомої й цілеспрямованої діяльності самих Церков задля примирення і порозуміння. Досягнутий компроміс є поки що не так результатом дії християнського імперативу любові, як наслідком взаємних поступок і узгодження інтересів окремих Церков під тиском зовнішніх факторів. Так, зацікавлення у внутрішній стабільності виявляє державна влада. Українське суспільство, часто перейняте проблемами фізичного виживання, просто стомилося від тривалого внутрішнього протистояння. Світова християнська спільнота, стурбована релігійними непорозуміннями в Україні, прагне залучити українські Церкви до міжнародних екуменічних процесів. Існуючий паритет є не так рівновагою сил, як радше паритетом спільної слабкості Церков перед викликом посттоталітарної розрухи й злиденності, лицемірного споживацтва та великої спраги за духовними ідеалами, глобальної секуляризації та популярної мас-культури (чи радше безкультур'я), глибокої деморалізації та аґресивного "місіонерства" новітніх сект і парарелігійних рухів. Тому усвідомлення усіх цих та багатьох інших викликів і готовність дати на них християнську відповідь, осмислення власної церковної ідентичності й віднайдення спільної християнської сутності це не лише далека перспектива, це вимога сьогодення. Це шлях, яким християнство в Україні мусить іти, якщо воно хоче мати майбутнє.

Loading...

 
 

Цікаве