WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Греко-католики, латинники і православні в Україні: проти, поруч чи разом? - Реферат

Греко-католики, латинники і православні в Україні: проти, поруч чи разом? - Реферат

Обидві католицькі Церкви є Церквами sui juris, перебувають у повній і видимій єдності з Римським Апостольським престолом, але мають окремішню єрархічну структуру, літургійне життя, канонічний порядок, історично-культурні особливості тощо.

З 1996 р. у Львові відновлено першу (і єдину досі) громаду Вірменської Католицької Церкви, яка перед Другою світовою війною мала тут осідок свого архиєпископа.

В релігійному спектрі України вагома частка належить протестантським Церквам і церковним спільнотам (5952 громади, що складає 26,1 % від загальної кількості) та іншим релігійним віруванням, зокрема, нетрадиційним та новітнім релігійним рухам (48 деномінацій, 1083 громади), кількість і чисельність яких динамічно зростає, але ця тема виходить за рамки нашої дискусії.

4. Ідентичність

Проблема ідентичності, як не парадоксально, найбільш гостро заторкує ті Церкви, які згідно з офіційною термінологією є "традиційними" (три православних юрисдикції і греко-католики) або "історичними" (римо-католики) в Україні, тобто нашу "тріаду": греко-католиків, латинників і православних. Ця проблема має три основних взаємопов'язаних і взаємозумовлених виміри: державний, національний та еклезіальний. При чому труднощі з церковною тотожністю (хоч і мають свою власну природу), все ж, на мою думку, детермінуються суспільною невизначеністю, характерними рисами якої є тривала відсутність традиції самостійного державного існування, еклектичність державно-політичного та соціально-економічного устрою, недовершеність процесів націотворення, історично-культурні й реґіональні відмінності, слабкий розвиток громадянських інститутів, правова незахищеність, духовне спустошення, деморалізація та інші "плоди" тоталітарного (і ще давнішого) минулого. Гострота проблеми ідентифікації пояснюється не стільки якоюсь "винятковістю" чи "відсталістю" України, а кардинальністю змін, що відбулися в суспільстві та вимагають адекватної реакції від Церков, десятиліттями відсунутих на марґінес суспільного життя або насильно вирваних з нього.

У православному середовищі ці труднощі із самоідентифікацією є відчутними чи не найбільше. Насамперед тому, що тут вони мають інституційний прояв: розкол на кілька ворогуючих між собою юрисдикцій. Усвідомлюючи всю складність і суперечливість процесів, що призвели до поділів в українському православ'ї, все ж спробуємо виділити головні вектори становлення кожної з існуючих сьогодні юрисдикцій.

1. Утворення УАПЦ було насамперед наслідком внутрішньої кризи в лоні РПЦ. Пряма заанґажованість останньої в реалізації асиміляторської політики імперської Росії та Радянського Союзу (національно-культурної русифікації українців і зросійщення української православної традиції), тісна співпраця з атеїстичним тоталітарним режимом спонукали частину православної єрархії, духовенства і вірних (переважно у Західній Україні) відмежуватися від цієї "спадщини" та узгіднити свою церковну ідентичність зі збереженою (чи пробудженою) українською національною самосвідомістю. З огляду на те, що становлення української автокефалії відбувалося на хвилі потужного піднесення стихійного національного руху, її ідеологія початково мала популістський характер ("козацьке православ'я") та виразну "анти-" спрямованість (анти-католицьку, анти-польську, анти-радянську, анти-російську). Лідери та активісти УАПЦ схильні були також говорити про її "відродження", покликаючись на прецеденти 20-х і початку 40-х рр. XX ст., хоча перші сучасні громади УАПЦ появилися в Галичині, де перед Другою світовою війною було буквально кілька православних парафій. Переживши ряд "об'єднань" і внутрішніх розколів, у теперішній діяльності УАПЦ дедалі більше відчуваються тенденції до глибшого осмислення й утвердження національно-історичних та еклезіально-канонічних підстав автокефалії.

2. Еволюція керівництва Українського екзархату в особі митрополита Філарета і його прибічників у бік "канонічної" автономії та автокефалії, подальший розрив з РПЦ та проголошення Київського патріархату також були наслідком кризи пострадянського православ'я, але відбувалися за принципом "запозичених лозунґів". Філіппіки на адресу "уніатів" і "розкольників" поступово змінювалися національно-патріотичною фразеологією та закликами до об'єднання всіх християн і Церков візантійсько-української традиції навколо самопроголошеного патріархату. Виразною домінантою самого утворення та подальшого розвитку УПЦ КП була й залишається ідея "служіння" такої "єдиної національної" Церкви новій Українській державі та тісна практична взаємодія з державною владою.

3. Збереження підпорядкування УПЦ Московському патріархатові, неясність її автономного статусу, гострий осуд "сепаратистів" і "розкольників", хоч і обґрунтовувались та далі арґументуються необхідністю дотримання канонічного порядку, збереження "чистоти віри і єдності Церкви", а також врахування різнонаціонального складу її духовенства й вірних, на практиці часто сприймаються як острах перед будь-якими змінами взагалі. За своєрідним "консерватизмом" єрархії УПЦ й усього Московського патріархату та успадкованою з радянських часів риторикою проглядаються серйозні труднощі (чи небажання) визнати як доконану реальність нові обставини національно-державного й релігійного життя в Україні. Для Церкви, яка впродовж століть вважала себе духовною опорою іншого народу, була інтеґральною частиною владних структур іншої держави та не допускала й думки, що в межах цієї держави (тобто її "канонічної території") інші Церкви можуть мати рівний з нею статус, зробити таке визнання є справді нелегкою справою. Принаймні до тих пір, поки єрархія Української Православної Церкви сама не дасть відповіді (насамперед самій собі та своїм вірним), що означає кожне слово в її назві.

Специфіка становища Римо-Католицької Церкви в Україні полягає в тому, що колись приналежність до латинського обряду ототожнювалась із польською (на Закарпатті - з угорською) національністю. У радянські часи кількість римо-католиків суттєво скоротилася внаслідок депортації польського населення, репресій супроти клиру та природної асиміляції. Після проголошення незалежності України її вірними є українські громадяни, які здебільшого походять зі змішаних родин та розмовляють українською або російською мовою. Водночас значна частина духовенства є польского походження або й громадянами Польщі. У зв'язку з цим перед єрархією РКЦ в Україні постають дві альтернативи: а) полонізації (чи, в окремих випадках, ре-полонізації), б) "українізації" (тобто, інкультурації). Якщо перший шлях (полонізації через латинізацію) відомий з історії (відомі і його трагічні наслідки), то другий існує радше на рівні інтуїтивного шукання, не маючи ані теоретичного осмислення, ані бодай виразної артикуляції. Ще одна трудність для самоототожнення українських римо-католиків полягає в тому, що у минулому вони належали до пануючої державної Церкви, тепер же вони змушені пристосовуватись до ролі релігійної меншини.

Здавалось би українські греко-католики мали б мати найбільше проблем з власною ідентичністю, бо ще 15 років тому ця Церква в СРСР була офіційно "неіснуючою", а для багатьох і сьогодні її існування є "помилкою історії", "невдалим експерементом" або головною перешкодою до "торжества світового екуменізму". Тобто проблематичним як у зовнішньому сприйнятті, так і у внутрішній самоідентифікації є насамперед її еклезіальний характер. Концепції унії як проміжного щабля до переходу на "досконаліший і достойніший" латинський обряд чи як моделі поширення папської юрисдикції на "нез'єднаний Схід" не витримали випробування часом і тепер однозначно засуджуються, як католиками й православними, так і самими "уніатами"(принаймні на офіційному рівні). Натомість таке випробування (не лише часом, але й постійними утисками, заборонами і "возз'єднаннями") впродовж більш як чотирьох століть перейшла сама Церква, зберігаючи як засадничі риси своєї тотожності етос східного християнства, юрисдикційну єдність із Римським престолом і євхаристійну спільність з латинниками.

Починаючи з середини XIX ст. греко-католицьке духовенство в Галичині було тісно пов'язане з українським національним рухом та змаганнями за українську державність, що відбилося на складних взаєминах із римо-католиками та послужило підставою для репресій з боку радянської влади. Рух греко-католиків за леґалізацію був складовою частиною протистояння тоталітарному режимові та процесів демократизації і національного відродження наприкінці 80-х рр., тому для її духовенства і вірних не було і немає труднощів з національно-державною ідентифікацією. Водночас високий моральний авторитет УГКЦ як найбільшої в світі репресованої Церкви і найбільшої структури опору комуністичному режимові, яка вистояла у підпіллі та спричинилася до краху самого режиму, сприяв відновленню духовних почувань і залученню до активного церковного життя багатьох людей, віддалених від релігії атеїстичною пропаґандою та утисками свободи сумління. Проте в сучасних умовах надмірне перенаголошення національно-політичних справ частиною духовенства та мирянських активістів (комплекс "борця") у поєднанні з недостатньою богословською та екуменічною формацією підриває цей величезний кредит довір'я до Церкви, відволікає її від духовної місії, підживлює ксенофобійні настрої в стосунку до інших. Проявом цього є не лише конфлікти з православними та непорозуміння з латинниками, а й складні взаємини галицьких греко-католиків із єпархіями, що походять з Ужгородської унії 1646 р., які історично не належали до Галицької митрополії і тепер не підлягають юрисдикції глави УГКЦ.

Досить поважні розходження щодо міри співвідношення між східною традицією і католицькою приналежністю, між вселенськістю і помісністю, між національно-політичною заанґажованістю і суспільно-духовним служінням, лояльністю до держави і залежністю від "закордонних центрів управління" (за офіційною пострадянською термінологією), а також щодо перспектив християнського примирення та екуменічного діалогу в Україні й світі, існують і в самій УГКЦ, відображенням яких є не лише давня літургійно-обрядова полеміка та поділ клиру і пастви на "восточників" і "західників" чи на "вихідців з підпілля", "перехідців з православ'я" та "прибульців з діаспори", але й дискусія щодо нової назви Церкви (пропонуються такі варіанти: Київська Католицька Церква, Українська Православно-Католицька Церква, Українська Католицька Церква; є й чимало прихильників збереження існуючої назви).

Loading...

 
 

Цікаве