WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Греко-католики, латинники і православні в Україні: проти, поруч чи разом? - Реферат

Греко-католики, латинники і православні в Україні: проти, поруч чи разом? - Реферат

Реферат на тему:

Греко-католики, латинники і православні в Україні: проти, поруч чи разом?

Перед тим як приступити до викладу самої теми, я хотів бо коротко зупинитися на термінології. Від того, наскільки точно і коректно ми будемо вживати ті чи інші поняття й категорії, залежатиме і об'єктивність представленої картини, і адекватність її сприйняття, і предметність подальшої дискусії. Дехто з вас, можливо, звернув увагу на той факт, що в програмі конґресу* замість звичного на Заході "католики, православні та уніати" з'явилися "греко-католики, латинники і православні". Для людини, мало знайомої з особливостями історії християнства та нюансами актуальних міжконфесійних стосунків в Україні, така переміна може видатися несуттєвою. Для мене ж вона є дуже симптоматичною, бо, по-перше, засвідчує щире прагнення організаторів бути максимально обачними у формулюваннях, щоб якнайточніше окреслити тематику нашої зустрічі; а по-друге, вказує на наявність серйозної проблеми ідентифікації та самоідентифікації церковних спільнот, яка, на моє глибоке переконання, є ключовою для розуміння складної релігійної ситуації в Україні.

Не вдаючись до богословського, еклезіологічного чи історичного аналізу термінів "православний" і "католицький", які від початків християнства були радше взаємодоповнюючими, аніж розділяючими катеґоріями, відразу зауважу, що вживатиму їх у сучасному конфесійному трактуванні, яке, на думку багатьох авторитетних дослідників, остаточно утвердилося аж на початку XX століття. Однак, територія України вже від часів її християнізації була одним із теренів, де поєднувалися і суперничали між собою впливи Сходу і Заходу, де відмінності між різними християнськими традиціями часто набирали форми тривалого й гострого протистояння або ж спонукали до вироблення планів та спроб церковного поєднання. Всі ці історичні, геополітичні, етнокультурні та інші особливості (детальний аналіз яких міг би бути предметом окремої розмови) суттєво впливали на розвиток церковного життя в Україні впродовж минулих віків і проявляються в сучасному розмаїтті християнських Церков та інших релігійних вірувань, а також у складних стосунках між ними.

1. Історичний контекст

Спадщина християнства є, без сумніву, домiнантною в українськiй релiгiйнiй традицiї і має більш ніж тисячолітню задокументовану історію. Ідентичність та історична доля Христової Церкви в Україні зумовлені запровадженням у 988 р. князем Володимиром Великим християнства в його східному (візантійсько-слов'янському) обряді як державної релігії Київської Русі та утворенням єдиної єрархічної структури для всіх східних слов'ян - Київської митрополії. З тих пір дар віри розвивався в українських землях в руслі візантійської традицієї, органічно поєднаної з кирило-методіївською спадщиною та автохтонними духовно-культурними здобутками. Разом з тим, на час Хрещення Русі ще не існувало того розходження між християнським Cходом і Заходом, яке відбулося після 1054 р. і яке називають великим церковним розколом. Будучи складовою частиною Константинопольського патріархату й щедро черпаючи з богословських, літургійних, канонічних і духовних джерел візантійського Сходу, Руська Церква перебувала в сопричасній єдності з латинським Заходом. Навіть після розколу Київська митрополія й надалі була відкритою до взаємин із західними сусідами і рідко входила в прямі суперечки між Константинополем і Римом.

Щоправда, у практиці релігійного життя протистояння між християнським Сходом і Заходом на українських землях було відчутним вже від початків християнізації, а особливо воно далося взнаки після втрати державної незалежності земель колишньої Київської Русі і переходу більшої частини її території під панування сусідніх держав (Угорщини, Литви і Польщі), де більшість правлячої еліти складали римо-католики, а вірні східного обряду зазнавали дискримінації. При сприянні властей поряд із давніми єпископствами Київської митрополії з XIV ст. виникають паралельні єрархічні структури латинників, які поширюють свій вплив за рахунок окатоличення і полонізації частини місцевого населення.

З огляду на особливості геополітичного становища та історичного розвитку руська єрархія досить часто ініціювала або активно підтримувала зусилля, спрямовані на відновлення вселенської християнської єдності. Посланці з Русі брали участь у соборах Західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці (1418); позитивно була сприйнята в українських і білоруських землях Флорентійська унія (1439), одним із творців якої був київський митрополит Ісидор. Проте зерна християнської згоди так і не змогли дати бажаних сходів на тодішньому ґрунті політичних протистоянь і релігійних упереджень.

Несприйняття Флорентійської унії у поєднанні з іншими церковно-культурними і державно-політичними чинниками стало причиною виокремленя з давньої Київської митрополії Московської Церкви, яка 1448 р. проголосила свою автокефалію, а в 1589 р., скориставшись занепадом грецького православ'я під турецьким пануванням, здобула статус патріархату, що подкріпило претензії московських світських правителів на політичне панування на теренах давньої Київської держави та домагання провідної ролі "Третього Риму" у вселенському християнстві.

Натомість єпископат Київської митрополії наприкінці ХVI ст., прагнучи вивести Церкву з глибокої внутрішньої кризи й реаґуючи на доволі аґресивний виклик протестантської Реформації та посттридентського католицизму у Польсько-Литовській державі, прийняв синодальне рішення перейти під юрисдикцію Римського престолу, забезпечивши при цьому збереження традиційної східної обрядовості та власної церковної й етно-культурної самобутності.

Таку модель церковної єдності, утверджену на соборі 1596 р. в Бересті, від якого й починається інституційне існування з'єднаної з Римом (Унійної або інакше Греко-Католицької) Церкви в Україні, підтримали далеко не всі єрархи та вірні Київської митрополії, частина яких була незадоволена римською візією унї та наполягала на дотриманні канонічної приналежності до Константинопольського патріархату. Вони домоглася висвяченя паралельної єрархії (1620) та її офіційного визнання владою Речі Посполитої (1632), що призвело до конфесійного поділу Руської Церкви на дві юрисдикції.

Впродовж наступних століть між прихильниками й опонентами Берестейської унії велася і триває аж до сьогоднішніх днів гостра полеміка. Релігійне протистояння стало формою прояву інших соціально-економічних, етно-культурних та державно-політичних конфліктів, внаслідок яких у 1654 р. центральна і східна частина України перейшла під "високу руку єдиновірного московського правителя". Невдовзі й православна Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархатові (1686). З тих пір російська державна і церковна влада докладала всіх зусиль, щоб викорінити будь які особливості української православної традиції, уніфікувати церковне життя вірних, а саму Церкву перетворити в знаряддя русифікації українців.

Ще з більшою наполегливістю і послідовністю ці імперативи державно-церковної політики Росії проявлялися в ставленні до унійної Церкви. Кожного разу, як царська імперія поширювали свою владу на суміжні українські землі, це тягло за собою репресії супроти "уніатів" та їх насильницьке "навернення" на одержавлене російське православ'я (1772, 1795, 1839, 1876). Тісна пов'язаність Російської Православної Церкви з імперською владою та з великоросійськими національними інтересами викликала незадоволення та стала причиною зародження "українофільської" течії в середовищі самого православного духовенства й мирян України наприкінці XIX ст. Після революції 1917 р. виникає організований рух за автокефалію українського православ'я, проте спроби її проголошення у 20-х і 40-х рр. натрапили на рішучий спротив Московської патріархії та репресії (уже радянської) влади.

Натомість у західній частині України, яка залишалась у складі Речі Посполитої, при сприянні політичних властей з'єднана із Римом Церква поступово до початку ХVIII ст. охопила практично усіх вірних східного обряду. Всупереч намаганням польської світської та церковної еліти перетворити унію в місток до повної латинізації, вона стала найголовнішим чинником збереження культурно-релігійної самобутності українського населення. З переходом західноукраїнських земель до складу Австрійської держави греко-католицька єрархія (а саме так стали офіційно іменувати колишніх уніатів з волі габсбурзьких правителів) здобула всебічну підтримку і покровительство цісарського уряду. Власті спричинилися до організаційного оформлення церковно-адміністративних структур греко-католиків (у 1771 р. узаконено самостійність Мукачівської єпархії на Закарпатті, у 1807 р. відновлено Галицьку митрополію).

Просвітницькі реформи Марії-Терезії та Йосифа II відкрили українській молоді доступ до освіти, у тому числі й рідною мовою, юридично урівняли греко-католиків з вірними латинського обряду та забезпечили мінімальний матеріальний добробут душпастирів. Це сприяло тісній інтеґрації Греко-Католицької Церкви в державно-політичні структури й суспільне життя та активній участі духовенства в українському національному русі.

На порозі ХХ ст. Греко-Католицька Церква в Галичині удостоїлася визначної постаті митрополита Андрея Шептицького (1901-1944). Його духовне правління припало на тривожні часи бушування двох світових воєн та семиразової зміни політичних режимів (австрійського, російського, знову австрійського, українського, польського, радянського, нацистського і ще раз радянського). Однак наполеглива душпастирська праця, турбота про освіту і культуру, захист національних і соціальних прав народу, харитативна діяльність, екуменічні зусилля зробили Шептицького беззаперечним провідником і моральним авторитетом української спільноти, а саму Церкву - широко розгалуженою та впливовою суспільною інституцією Західної України.

2. Тоталітарна спадщина

Бiльш безпосереднiм чинником, що впливає на розвиток релiгiйного життя в сучасній Українi, є трагедiя двадцятого столiття - епохи терору та насилля. За приблизними оцiнками, в Українi двадцятого столiття насильницькою смертю загинуло близько 17 мiльйонiв людей. І особливо трагічним є те, що ці жертви були породжені не лише війнами та конфліктами, а й химерними ідеями перебудови світу. Оскiльки в Радянському Союзi про це дикунство назагал не можна було говорити публiчно чи навiть у приватних розмовах, ця трагедiя залишилась невiдображеною в суспiльнiй свiдомостi, смертi залишились неоплаканими, насильство та кривди непрощеними, а психологiчнi та духовнi рани незцiленими. Глибокі травми наклали свій невблаганний відбиток як на тих, кого переслідували, так і тих, хто переслідував. Принижена гідність, розтоптана честь, спотворена мораль, деформована свідомість - ось визничальні риси "нової людини", homo sovieticus, - типу, який пержив саму систему, що породила його.

Loading...

 
 

Цікаве