WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Етнічні та регіональні релігії - Реферат

Етнічні та регіональні релігії - Реферат

Найвідомішими продовжувачами ідей Конфуція були Мен-цзи (IV—III ст. до н. е.) та Сюнь-цзи (III ст. до н. е.).

У Х ст. виникло неоконфуціанство, ідеї якого справили вплив на релігійні системи Кореї та Японії.

У сучасному Китаї і досі пошановують деякі положення конфуціанства.

Даосизм. Засновником даосизму вважається напівлегендарний Лао-цзи. Основний текст даосизму — "Дао де цзин" ("Книга про шлях та доброчесність").

Дао — природний шлях речей, тобто той, за яким речі народжуються, існують і помирають, доля, закон буття. Це — всеосяжний закон, який сам є творцем Всесвіту.

У даосизмі більше уваги приділялося внутрішньому життю людини. Даоси вважали: щоб осягнути людське життя, слід осягнути життя небесне, а для цього треба пізнати Дао.

Релігійний даосизм виник у середині ІІ ст. н. е. за активної участі Чжан Даоліна. Самого Лао-цзи було визнано богом і в такий спосіб виникає пантеон, у центрі якого були Шан Ді (Яшмовий володар), сам Лао-цзи та першолюдина — Пань-гу.

У даосизмі існують п'ять заповідей: 1) не вбивати, 2) не пити вина, 3) не брехати, 4) не чинити перелюби, 5) не красти; десять чеснот: виконання синівського обов'язку, вірність вищим за тебе, любов, терпіння, утримування від злих вчинків, самопожертва, розведення тварин і висаджування дерев, прокладання доріг і риття колодязів, читання священних книг і дотримання ритуалу.

На створення цього кодексу вплинули як буддизм, так і конфуціанство.

В історії даосизму були часи державного визнання та підтримки. Так, у VII ст. танський імператор Гао Цзун проголосив Лао-цзи "великим божественним імператором", звелів зводити даоські храми та вивчати "Дао де цзин". Але такі періоди були нетривалими, здебільшого даоси зазнавали сильного ідеологічного тиску з боку конфуціанства.

Синтоїзм. Традиційна релігія японців, яка нині співіснує в Японії з буддизмом, конфуціанством та християнством. Син-то (букв. — шлях богів) бере початок у VI—VIII ст. н. е.

У центрі культу — Аматерасу, сонячна богиня, ім'я якої означає "та, що освітлює небо", від неї починали свій родовід японські імператори. Важливою особливістю синтоїзму є специфічний культ предків (камі), яких треба вшановувати не тільки з поваги та вдячності, а й через побоювання, щоб вони не наробили лиха нащадкам.

Також існує культ "чистоти" як фізичної, так і духовної. З цим культом пов'язані обряди очищення.

Тривале співіснування синтоїзму передусім із буддизмом привело до розподілу функцій цих релігій у житті японського суспільства. Домашні обряди, а також ті, що пов'язані зі шлюбом і народженням дитини, — це сфера синтоїзму, а поховальний культ — буддизму.

6. Релігійна міфологія східних слов'ян є складовою частиною індоєвропейської культури. Порівнюючи міфи, що належать цим культурам, В. В. Іванов, Ю. М. Канигін, М. В. Попович, М. І. Толстой, В. М. Топоров знайшли притаманні обом мотиви космогонічного агону — змагання, космогонічної жертви (офіри), "золотої середини". Наприклад, у сказанні "Про сім планет" є сюжет про космогонічний агон Бога і Сатанаїла, в якому боротьба двох сил веде до відокремлення закінчення "-їл" від імені Сатанаїла і приєднання його до імені поводиря небесного воїнства Міхи, котрий з того часу набув ім'я Михаїла. Існує також міф про двобій Бога Грози та Змія. Окремі епізоди цього міфу реконструйовані на базі східнослов'янських текстів, відображають основну модель стосунків між головними богами слов'янського пантеону — Перуном і Велесом. Східнослов'янська "жертовна космогонія" передбачає, що божество, яке вмирає та відроджується, виступає як своєрідний "козел відпущення" всієї спільноти, адже уособлює все "зле", "старе", що існує в соціумі та природі. Стародавній слов'янин, на думку О. Котляревського, у щоденному русі сонця вбачав ціле життя живої істоти, подобу своєї особистості: сонце народжувалось, швидко "дорослішало", набирало сил, потім поступово старішало і нарешті — вмирало. "Смерть" божества означає й смерть старого стану, за яким неминуче настає відродження в оновленому вигляді. Мотив "золотої середини" у східних слов'ян зображається в сюжетах про "камінь у фундаменті світобудови", "златоковаля як деміурга всесвіту", "всесвіт як ремісничий виріб".

Дослідники давньослов'янської релігійної міфології підкреслюють існування чотирьох рівнів міфології східних слов'ян. Перший з них характеризується найбільш абстрактними божественними функціями богів. До цього рівня належать Перун і Велес, а також Сварог, Дажбог, Мокоша, Яровіт. До другого рівня належать божества, що уособлюють сезонні господарські цикли та втілюють цілісність замкнених соціальних угруповань, — Род і Чур. Третій рівень становлять персоніфіковані космоетичні поняття, до яких належать Доля, Лихо, Правда, Кривда тощо. Четвертий рівень — це різні групи неіндивідуалізованих істот — домовики, русалки, віли тощо. Окрема група складається з героїв міфологізованої історії східних слов'ян — Кий, Щек, Хорив, Либідь.

На думку М. С. Грушевського, ясними і веселими очима дивилися східні слов'яни на світ божий, вони не знали темних суворих богів, що важать на щастя людини, понад усе славили й шанували світло і тепло світове, що дає себе знати в сонце, теплі, в буйній рослинності, в усім житті природи. У "Велесовій книзі" про ієрархію богів східних слов'ян сказано суперечливо: "Якщо ж трапиться якийсь блудень, що хотів би порахувати богів, поділити в небі, то вигнаний буде з роду, бо не мали богів, лише Вишень і Сварог і інші суть множеством, бо бог є єдин і множествен" (Велесова книга, фрагмент 30, стор. 111).

Не було у східних слов'ян осібних храмів, касти жерців, щоб тим богам служити. Кожний сам справляв жертву або молитву богам за себе і свою сім'ю. Молилися десь в тихім місці, над водою, де людина найживіше відчуває подих тої таємничої сили, що оживляє природу, ідоли богів були рідкі, мабуть, по більших тільки містах. До нас досягли слова молитви того часу: "Господи, ти давав нам страву, дай нам її й тепер подостатку".

Про життя людське слов'яни вірили, що воно не кінчиться зі смертю: померлі живуть далі, можуть з'являтися між людьми, тому треба добрим, сутим похороном заслужити собі ласку покійника, щоб не докучав і не шкодив по смерті. Ховаючи покійника, разом з ним клали різні домашні речі, убивали домашню худобу, а часто траплялося, що й жінка-вдова убивала себе на могилі чоловіка. Є підтвердження археологів про цей звичай, яке знайдено в могилах ІХ—Х ст. В одних сторонах ховали небіжчика, закопуючи в могилі, в інших палили і засипали землею або, спаливши на іншому місці, складали потім недогарки в горнець і насипали над ним могилу. Разом з небіжчиком засипали чи палили різне добро його. На могилі справляли поминки — пили, гуляли, часом різні гри справляли (це звалось "тризною"), після того досипали могилу. Небіжчикам ставили їжу на могилі або при щоденнім обіді залишали їм страву. Життя людини за гробом уявлялося як продовження його життя на землі. "Голосіння" та "сміх" — це дві іпостасі смерті в розумінні давніх слов'ян: "голосіння" означає початковий ступінь умирання, а "сміх" — кінцевий його етап, що є початком відродження. Через метафору "їжі", що є чуттєво розгорнутим принципом "множинної одиничності", реалізується також уже згадувана нами тенденція східних слов'ян до своєрідного політеїстичного розуміння Єдиного: "світ" може бути репрезентований як космічний "бенкет", до якого залучено всіх космогонічних персонажів, а також периферійні сфери світобудови.

Література

  1. Гараджа В. И. Религиеведение. — М., 1995.

  2. Історія і теорія релігії і вільнодумства. — К., 1996.

  3. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство: Підручник. — К., 1997.

  4. Лубський В. І. Релігієзнавство. — К., 1997.

  5. МеньА. История религии: В 2-х кн. — М., 1997.

  6. Основы религиоведения. — М., 1998.

  7. Радугин А. А. Введение в религиоведение. — М., 1996.

  8. История религии. — Ростов н/Д, 1996.

  9. Религиозные традиции мира: В 2-х т. / Пер. с англ. — М., 1996.

  10. Релігієзнавство / За ред. М. Ф. Рибачука. — К., 1997.

  11. Релігієзнавство / За ред. С. А. Бублика. — К., 1998.

  12. Релігієзнавчий словник. — К., 1996.

  13. Самыгин С. И., Нечипуренко В. М., Полонская И. Н. Религиоведение: социология и психология. — Ростов н/Д, 1996.

  14. Тихонравов Ю. В. Религии мира. — М., 1996.

  15. Угринович Д. М. Введение в религиоведение. — М., 1985.

Loading...

 
 

Цікаве