WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Релігієзнавство як наука. Історичний розвиток релігієзнавства - Реферат

Релігієзнавство як наука. Історичний розвиток релігієзнавства - Реферат

3.1. Перші міркування про природу й сутність релігії ми знаходимо ще в давньогрецьких філософів. Саме вони сформували нову для греків релігійну орієнтацію — монотеїзм — і з цих позицій піддали критиці традиційні релігійні уявлення.

Засновник елейської школи Ксенофан з Колофона (570—бл. 478 до н. е.) звернув увагу на антропоморфізм, властивий міфологічним релігійним віруванням. На думку філософа, люди схильні творити собі богів за власними образом і подобою, тоді як справжній всеєдиний Бог ні тілом, ні розумом не схожий на смертних. Демокріт (460—бл. 360 до н. е.) уважав численних грецьких богів або персоніфікаціями природних явищ, або похідними тих образів, які людина бачить у своїх мареннях. Демокріт першим указав на психологічні корені релігії — жах і здивування людини. Наприкінці V ст. до н. е. представники школи софістів намагалися пояснити виникнення релігії природними причинами: у такий спосіб, на їхню думку, суспільство "освячує" ті риси та способи поведінки людей, які вважає найбільш корисними для себе. Платон (427—347 до н. е.) твердив, що порядок, який панує у світі, свідчить про наявність вищого божественного розуму. Арістотель сформулював теорію, згідно з якою уявлення про бога походить зі споглядання краси зоряного неба та космічного порядку.

На противагу грецьким філософам римські письменники мало цікавилися сутністю релігії, в їхніх творах релігієзнавчу тематику репрезентовано здебільшого численними описами. Наприклад, Ціцерон у творі "Про богів" змальовує сучасні йому вірування і ритуали жителів метрополії, Таціт описує релігійні звичаї германців, Плутарх подає цікаві відомості про єгипетську міфологію та зороастризм. Загальний "теоретичний" настрій висловив Варрон — справи людські, уважав він, важливіші за справи божі, а існування священних інститутів має бути соціально й політично виправданим.

Середньовіччя — період швидкого поширення християнства в Європі, яке супроводжувалося витискуванням і нищенням традиційних язичницьких вірувань і культів. Ставлення християн до представників інших релігій визначалося концепцією, згідно з якою політеїзм виникає внаслідок гріхопадіння людини. Особливе місце серед письменників цієї доби належить скандинавському історикові Сноррі Стурлусону (1179—1241), який записав і частково систематизував ісландські героїчні пісні-саги. Його праця "Молодша Едда" — донині лишається унікальним джерелом знань про міфологію північних європейців дохристиянської доби.

Основним змістом доби Відродження було піднесення європейської культури на основі засвоєння античних культурних цінностей. Пов'язану з цим ідеологічну колізію, — елліністичне язичництво треба було якось виправдати в очах християнства, — італійський гуманіст Дж. Боккаччо вирішував алегоризацією античної міфології (свого часу метод алегоричної екзегези застосували стоїки, аби показати, що міфи — лише образний вираз їхніх філософських ідей). Ті самі причини спонукали Еразма Роттердамського виголосити, що людину наділено здатністю безпосереднього осягнення божественної істини, а відтак стародавні мислителі не поступаються середньовічним богословам.

Великі географічні відкриття сприяли ознайомленню європейців з незнаними доти формами релігійного життя різних народів.

Величезна кількість нових знань про нехристиянські культури потребувала теоретичного осмислення. З огляду на це філософи XVII—XVIII ст. створили різноманітні еволюційні схеми розвитку релігій, де вищий щабель посідало християнство як релігія найбільш досконала чи така, що найбільше відповідає природі людини. Стадіальні схеми розвитку релігії були запропоновані Юмом, Віко, Вольтером. Кульмінацією просвітницького раціоналізму була творчість І. Канта. Згідно з його вченням усі релігії є ступенями усвідомлення людством морального ідеалу, який знайшов свій найповніший вияв у житті та діяльності Христа. Теоретичним виразом цього морального ідеалу є сформульований Кантом категоричний імператив. Зауважимо, що на відміну від інших мислителів, які намагалися вивести етичну норму з релігійних настанов, Кант джерело самої релігійної ідеї вбачав у формальному етичному принципі.

3.2. У ХІХ ст. відбулася спеціалізація суспільствознавчих дисциплін — соціологія, психологія, антропологія, етнографія стали самостійними науками. Кожна з них виявляє цікавість до релігійних феноменів, намагається їх пояснити.

Засновник соціології Огюст Конт (1798—1857) інтерпретував релігію як спосіб синтезу суспільної єдності, що дає змогу гармонізувати егоїстичні мотиви поведінки окремих індивідів. Теологічна (релігійна) стадія, на думку Конта, є першою та базовою в суспільному розвитку людства.

Виникнення соціології релігії як особливої галузі знань пов'язане з іменем Еміля Дюркгейма (1858—1917). Головний засновок дюркгеймового осмислення релігії полягав у тому, що ніде й ніколи в історії не існувало суспільства цілком безрелігійного, отже релігія виконує в суспільстві якусь украй необхідну функцію.

У своєму дослідженні "Поділ праці" (1893 р.) Дюркгейм виокремив два типи солідарності (взаємодії) між людьми. Вищий тип, названий "органічним", панує в сучасному суспільстві та спирається на поділ праці. Примітивним спільнотам властива "механічна" солідарність між індивідами, — кожен із них має приблизно однаковий рівень знань, умінь і навичок, отже, він практично не заінтересований у взаємодії з іншими. За таких обставин лише спільні вірування згуртовують людей. Релігія фундує реальність, що не зводиться до суми міжіндивідуальних відносин, а виступає як щось надіндивідуальне, примусове щодо окремого індивіда, — суспільство як таке. У дальшому з'являються нові форми суспільності — право, політика, грошові відносини, однак усі вони є похідними від релігії, релігійними за сутністю.

Додамо, що Дюркгейм увів у науковий обіг поняття сакрального. Сакральне — об'єкт релігійної дії, спілкування з яким опосередковане ритуалом. Насправді, на думку Дюркгейма, сакральне репрезентує не якусь трансцендентну (потойбічну, божественну) реальність, а саме суспільство.

Основною категорією, якою користувався для пояснення релігії Карл Маркс (1818—1883), була категорія відчуження. Релігія пов'язана з тим етапом суспільного розвитку, коли існують привласнення чужої праці та соціальна нерівність. За цих умов продукти людської праці панують над своїми творцями, речі розглядаються як щось важливіше, ніж люди, які їх створили (такий стан і фіксується категорією відчуження). Унаслідок цього людська свідомість наділяє природні речі надприродними властивостями, обожнює їх. Коли продуктивні сили суспільства будуть узяті людиною під свідомий контроль, відчуження буде подолане, з'являться об'єктивні умови для відмирання релігії.

За умов класової боротьби релігія виконує ідеологічну функцію, виправдовує чи, навпаки, засуджує існуючий порядок. На прикладі християнства Маркс намагався показати, як революційна попервах ідеологія згодом перетворюється на консервативну, "охоронну" суспільну силу.

Німецький соціолог і філософ Макс Вебер (1864—1920) розглядає релігію як один із найважливіших мотивів соціальної дії. У праці "Протестантська етика і дух капіталізму" (1905 р.) Вебер обстоював думку, що Реформація, яка культивувала аскетичний стиль життя, свідому самодисципліну та раціональні взаємостосунки, пробудила в Західній Європі підприємницький дух і сприяла швидкому розвитку капіталістичних відносин. Іншим напрямком дослідницьких інтересів Вебера був аналіз процесу десакралізації — вилучення магічних елементів із відносин між людиною та світом. Вебер дійшов висновку, що формування уявлення про світ як про матеріальну реальність, що її можна пізнати і змінити, відбулося під вирішальним впливом іудаїзму та християнства. Зменшення ролі релігії М. Вебер уважав симптомом духовної хвороби суспільства, що зрештою має призвести до панування корисливості у свідомості та поведінці людей.

Loading...

 
 

Цікаве