WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Історія і сучасний стан релігійних вірувань та конфесій в Україні - Реферат

Історія і сучасний стан релігійних вірувань та конфесій в Україні - Реферат

Реферат на тему:

Історія і сучасний стан релігійних вірувань та конфесій в Україні

План

  1. Дохристиянські вірування українського народу.

  2. Християнство в Київській Русі.

  3. Християнство в Україні XIII—XVII ст.

  4. Українське православ'я XVII—XX ст.

  5. Українська греко-католицька церква XVII—XX ст.

  6. Протестантизм в Україні в XVII—XX ст.

  7. Іслам, іудаїзм, вірмено-григоріанська церква в Україні.

  8. Нетрадиційні релігії в сучасній Україні.

1. Дохристиянські (язичницькі) вірування та світогляд давніх українців є важкодосліджуваними, оскільки всі письмові свідчення сучасників про них належать християнським авторам, які вороже ставилися до язичництва або замовчували його існування. Проте язичництво дожило до наших днів — у народних піснях, звичаях, обрядах і традиціях, які є головним джерелом наших знань про нього.

Дохристиянський світогляд наших предків був міфологічним, проте його не слід ототожнювати з грецькою чи іншою подібною міфологією. Так, грецькі автори середини І тис. н. е. вказували на специфічне розуміння долі у слов'ян — якщо для греків доля була чимось незмінним, визначеним наперед, незалежним від самої людини, то слов'яни активно намагалися випросити у своїх богів зміни свого становища, долі та навіть "карали" ідолів, якщо ті не допомагали.

Світогляду стародавніх українців були властиві синкретизм, антропоморфізм, анімізм. У них не було моністичної, ієрархізованої концепції світу, вони одухотворяли навколишні предмети й природні сили, приписуючи їм людські властивості. Їхні боги уособлювали природні сили, різні вияви людського життя, були захисниками окремих місцевостей, покровителями ремесел тощо. Так складався язичницький пантеон — головним у ньому був бог головного племені чи клану. Пантеон Володимира, наприклад, очолював Перун — бог грому та блискавки, покровитель військового ремесла та княжої дружини. Деінде головним богом був Сварог, бог неба і небесних світил, покровитель ковальства та інших ремесел, або Дажбог — бог сонця. Богом достатку і скотарства був Велес, кохання і плодючості — Ярило і т. д. Загалом компетенція різних богів є нечітко визначеною, їхні функції часто повторюються, бо населення Київської Русі було етнічно неоднорідним, і різні племена (слов'янські, балтійські, угро-фінські) мали різні за назвою, але схожі за функціями пантеони. Язичницькі боги наповнювали космос стародавніх українців, релігійні обряди язичництва охоплювали весь природно-господарський цикл, і все життя наших предків — від народження до смерті — завдяки цим обрядам набирало магічного сенсу.

Християнство проникло на територію України вже в перших століттях нашої ери — спершу в причорноморські грецькі колонії, а згодом і в Київ. Тоді ж і тим самим шляхом в Україну потрапив іудаїзм, а з ІХ ст. сусідні степові народи почали прилучатися до ісламу. Уже в другій половині І тис. н. е. в Києві, важливому торговельному пункті на шляху із Середземномор'я до Балтики та з Європи на Схід, існували іудейська, мусульманська та християнська громади іноземних купців. Поширення християнства серед місцевого населення, у тому числі серед дружини та княжої сім'ї (яскравий приклад — княгиня Ольга), стало важливою передумовою прийняття християнства як державної релігії. Ще однією причиною була криза східнослов'янського язичництва, що стало очевидним, коли династія Рюриковичів почала створювати із розрізнених племен єдину державу. На відміну від християнства, релігії інтернаціональної та індивідуалістичної, язичництво було релігією національною, племінною та общинно-родовою. Тому релігійну реформу Володимир почав зі створення загальнодержавного пантеону з різних племінних богів, який, на його думку, дав би язичникам змогу усвідомити себе підданими великої держави, а не просто членами маленьких родоплемінних громад. Іншим, уже політичним, чинником прийняття християнства в Київській Русі стали контакти останньої з Візантійською імперією. Київські князі протягом ІХ—Х ст. то нападали на Константинополь, то укладали з імператором мир. Візантія була однією з найбагатших і наймогутніших держав у Європі, причому (як Східна Римська імперія) з багатим історичним минулим та високою культурою. Візантійський імператор був заінтересований у запровадженні християнства на Русі, щоб зробити її політично та ідеологічно залежною від Візантії. Київські князі, у свою чергу, були не від того, щоб "розмовляти на рівних" зі своїм могутнім сусідом, тим більше, що християнство вже прийняли слов'яни Подунав'я, які виробили окремий, слов'янський обрядовий варіант православ'я та спеціально для нього — церковнослов'янську писемність (стараннями подвижників Кирила та Мефодія).

Уже саме тільки прийняття християнства було акцією самоствердження молодої Києворуської держави, оскільки Володимир хрестився не як васал імператора, а як рівний йому — прелюдією хрещення було взяття візантійського міста Корсуня (тепер Севастополь). Переговори Володимир вів уже як переможець, а умовою хрещення було одруження з сестрою імператора (одруження з варваром — безпрецедентний для імператорської сім'ї випадок). Існує кілька версій вибору та прийняття православного варіанта християнства. Так, згідно з "Повістю временних літ" Володимир відправив послів у різні кінці світу, щоб вони оцінили тамтешні релігії. Вирішальний (за "Повістю...") вплив на Володимира справила розповідь послів про Візантію, про неймовірну красу візантійських храмів та богослужіння. Отже, естетичний, чуттєвий чинник для наших предків — язичників, а згодом християн, був на першому місці, а єдність Краси, Добра та Істини — одним із головних духовно-релігійних принципів.

2. Після прийняття 988 р. християнства як державної релігії почалося його поширення, головно примусове, серед населення Київської Русі. Неможливість і неприродність різкої зміни світогляду спричинила визначальний для релігійного життя Київської Русі феномен двовір'я, тобто одночасного сповідування тими самими людьми двох релігій — язичницької та християнської. Двовір'я є нормальним для синкретичного язичницького світогляду явищем — до міфологічного пантеону було прийнято ще одного бога — Христа. Дві релігії були в певному розумінні сумісними: християнство — офіційне, язичництво — народне; християнство охоплює особисті виміри життя людини, язичництво — господарську діяльність. Період двовір'я був не тільки періодом боротьби двох релігій, а й періодом взаємних впливів. Християнство, зрештою, перемогло, але ціною значних обрядових запозичень у язичництва — християнські храми стоять на місці язичницьких капищ, свято Різдва Христового святкує язичницький Коляда, свято Івана Хрестителя — язичницький Купайло, святий Власій заступив язичницького Велеса (обидва захисники тварин) і т. д.

Інша визначна риса києворуського християнства — постійна боротьба з Візантією за організаційну та ідеологічну незалежність. У 1039 р. Ярослав Мудрий домігся для києворуської церкви статусу митрополії, а 1051 р. на посаду митрополита було обрано русича Іларіона. Іларіон Київський став автором першого в історії України історіософського твору — "Слова про закон та благодать". Ще одну спробу піднести статус києворуської церкви було зроблено разом із обранням на посаду митрополита другого, після Іларіона, русича — Климента Смолятича, але вона виявилася невдалою. В ідеологічному аспекті важливим є розуміння окремішності характеру києворуського православ'я стосовно візантійського. Безперечно, хоча християнство на Русі було прийнято до формального розколу церкви на східну та західну в 1054 р., князь Володимир перейняв східну — православну обрядову версію християнської релігії. Проте для Візантії, фактично батьківщини християнства, на початку ІІ тис. важливим був богословсько-філософський аспект релігії, побудова стрункої догматичної системи, про що свідчать Вселенські собори, війна з іконоборством і т. ін. Київська Русь у релігійному житті, як свідчать тодішні тексти, апелювала до раннього християнства. Для київських мислителів актуальними були проблеми християн I—IV ст. н. е. — проблеми життя і смерті, буття людини у світі, суспільстві, історії.

3. Після підкорення Київської Русі ханом Батиєм її територія остаточно поділилася на різні зони впливу. Православна церква за таких умов стає важливим політичним знаряддям. З одного боку, вище київське духовенство зав'язало тісні стосунки з римською курією, яка від імені Західної Європи шукала політичного й релігійного порозуміння з огляду на татарську загрозу; з іншого боку, татарські хани видали православній церкві гарантії фізичної та юридичної недоторканності, навіть дозволили провадити серед татар місіонерську роботу — 1261 р. в Сараї, столиці Золотої Орди, було засновано православну єпархію. Але вже з XIV ст. на перший план вийшла боротьба спершу між руськими князями, а згодом із іншими державами за митрополичу кафедру. З 1240 р. митрополити Київської Русі не жили в Києві. У 1299 р. вони остаточно перенесли свою кафедру до Володимира-на-Клязьмі, а з 1325 р. — до Москви. У відповідь галицькі князі, а згодом польські королі, домоглися створення окремої Галицької митрополії (1302—1347 рр. та 1371—1391 рр.) з юрисдикцією над Західною Україною та Західною Білорусією. Створити Литовську митрополію в 1317 р. та 1376 р. намагалися литовські князі. Тільки протягом XV ст. виникла окрема автономна церква з центрами в Києві та Вільні (Вільнюсі), що охоплювала всіх православних на території України та Білорусії, а згодом єдиної Речі Посполитої.

Loading...

 
 

Цікаве