WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Царство пресвітера Іоанна і святий Грааль - Реферат

Царство пресвітера Іоанна і святий Грааль - Реферат

Також саме поет і філософ Ієгуда бен Галеві (1080-1145) мешкав у Толедо, вже відвойованому іспанцями, й писав містичні вірші й іспанською. Г. Гейне зауважував, що "у нього була душа глибша, ніж морська пучина".

У Толедо в 1130 р. архієпископ і великий канцлер Кастилії Раймундо спільно з архідияконом із Сеговії Гундісальво організував при Толедському соборі школу перекладачів з арабського, які познайомили європейців з багатством творів Аверроеса, Авіцеброна та інших. Піздніше традиції Толдської школи підтримувалися при дворах кастільських королів Фернандо ІІ Святого (1214-1252) та його сина Альфонса Х Мудрого (1252-1282). За часів останнього, зі схваленням самого Папи Римського, в 1260 р. був створений латино-арабський інститут, діяла перекладацька школа в Мурсії. В кінці ХІІІ ст. каталонський письменник Льюль (Луллій) засновує аналогічну школу-монастир на острові Майорка і сам пише багато праць арабською.

Толедо згадується у поемі про короля Родріго (ХІ-ХІІ ст.) як місце таємничого зачарованого палацу "Дім Геркулеса", куди доступ був заборонений навіть королям. Останній вестготський король Родріго порушив цю заборону, ввійшов у палац і виявив там скриню, в котрій лежало полотно із зображенням маврів. Напис під малюнком зауважував, що король, який відкрив скриню, побачить, як його землю завоюють ці люди. Спокуcивши Каву, доньку графа Хуліана Сеутського, Родріго став причиною того, що граф закликав на допомогу мусульман. Справа закінчилася завоюванням Іспанії маврами, а Родріго втікає в Португалію, сповідається там одному відлюднику і виконує покуту — заради спасіння своєї душі лягає у домовину, наповнену зміями, котрі заживо з'їдають його.

Начебто саме Кіот в місті Анжу виявив предків героя Грааля Парсифаля (Parsifal, Parzival; на нашу думку, походить від франц. par ce val "цією долиною" (ісп. parama "долина серед гір", півн.-італ. barma "печера", хетт. peruna "скеля" ~ слов. "парень" — "той, хто пройшов ініціацію в юнаки"). Адже "... Принциповою умовою подорожі-в-пошуці сакрального, умовою шляху до Грааля є вимога йти туди, не знаю куди, щоб найти те, не знаю що. Ми чітко бачили цю умову і в рицарських романах "Ось їде він дрімучим лісом, не знаючи дороги ...", і в давніх міфах, і в народних казках"). Пов'язування імені Персефаль з поняттям "проходу через щось" цікавим чином співставляється з поняттям "ініціація" — "він пройшов через випробовування" (he got through the examinations).

Інші версії тлумачення імені Персифаля — латин. percer "різати, свердлити" + bellement; французьке переосмислення Perlesvaus, від perle "перлина" + (s)vaus (~ нім. See "море", хуррит. šewe "вода", урарт. šue "море, озеро", вірм. cow "море, озеро").

У Ешенбаха Парцифаль є сином іспанки Герцелойди та анжуйського короля Гамурета, сина короля Гандіна:

Запомни: сын твой – внук Гандина,

В нем кровь анжуйская течет,

Потомок он Фата-Морганы,

Что, расставляя в сердце раны,

На подвиг рыцарей влечет.

Парцифаль, проте, править в столиці Конвалуа двох інших королівств (Валезія, Норгальс), які від свого нареченого Кастіса отримала в дар його мати Герцелойда ("скорботна серцем"), найліпша з двадцяти п'яти "граальських дів", дочка короля Грааля Фрімутеля. Родовим гербом Парцифаля було зображення пантери, хоча на час служби його батька маврам гербом був якір (пор.з топонімічим іранським терміном "лянгар" — "якір, маятник", "зупинка, стійбище", надзвичайно популярний на півдні Середньої Азії, в Таджикістані, Афганістані та Ірані, з яким споріднені хінді langar, грец. agkyra, лат. ancora, нім. anker, рос. "якорь", фр. ancre, англ. anchor і в один ряд з якими може бути співставлений родовий для Парцифаля топонім Анжу).

О. Ран та А. Сапковський вважають, що під Кіотом тут мається на увазі провансальський трубадур Гійот, пов'язаний з Альфонсом ІІ Арагонським (1162-1196), об'єднувачем Каталонії, Арагону, Валенсії та частини Провансу, та тамплієрами. Гійот де Провін (Giot von Provins) — автор "Біблії", в якій сатирично зображалися різні сторони його епохи. Проте Ж. де Сед, зазначаючи, що Кіот довідався про Грааль в місті Тотель (Толедо), схиляється до думки, що під Кіотом Вольфрам фон Ешенбах мав на увазі каноніка в Сент-Антонені Гійома (Гійота, Гільєма) де Туделя, геоманта (знавця арабського народного гадання), автора "Пісні про хрестовий похід на альбігойців". Він був родом з порубіжжя Наварри і Арагона, але писав по-провансальськи. Належав до оточення графа Бодуена, брата вождя альбігойців тулузького графа Раймона VІ.

Проте вірогідніше, як на нас, що в імені Кіота — натяк на "першого трубадура" Гійома IX Анжуйського, внучкою якого була Алієнора Аквітанська, яка за першим чоловіком французька королева, а потім дружина англійського короля Генріха ІІ і мати королів Річарда Левине Серце та Іоанна Безземельного (в епосі мати Парцифаля теж двічі заміжня). Багато поетів того часу було пов'язано з двором її дочки Марії Шампанської.

Щодо Анжу, то саме тут в 851 р. франкський король Карл Лисий був змушений визнати за вождем бритів Арморики (валлійців, які переселилися з Британії на континент) Еріспое, сином Номіное, королівський титул ("Аннали Сен-Бертена"), безперечно, керуючись якоюсь певною традицією цієї землі могутнього племені венетів. Донька франкського короля була видана заміж за сина короля Арморики. Останнім бритським королем був Алан Великий, після смерті якого на поч. Х ст. наступні кельтські правителі Бретані чомусь могли претендувати тільки на титул герцога і перенесли свою столицю в легендарний Нант. Саме тут став в 1186 р. герцогом Артур І, син герцога Жоффруа та внук короля Англії Генріха ІІ Плантагенета. Саме з ним воскресла надія на відродження кельтської могутності на обидвох берегах Ла-Маншу, як це було в епоху його британського тезки короля Артура, племінником якого і був шостий король Арморики Хоель. Але в шістнадцятирічному віці Артура І підступно вбиває рідний дядько, узурпатор англійського престолу Іоанн Безземельний. Спадкоємницю престолу Артура І видають заміж за родича французького короля П'єра де Дрьо, прозваного П'єром І Моклерком і відомого в історії як хоробрий учасник Сьомого хрестового походу (1250 р.).

Вважають, що Персифаль відомий валлійцям як Перідур (Прідері). Він доторкається до чарівної золотої чаші друїда Ллуїда (пор.: король Ллюд заснував Каерлуд, теперішній Лондон, і визначив центр острова Британія в Оксфорді). Перідур – свинопас, син Ефравка або син Вдови, а епічний переказ валлійської "Мабіноги" у своїх Першій та Третій "вітках" розповідає про короля Діведа Прідері ("Турбота"), сина Пуйлла (pwyll "мудрість"), короля Аннуна, і Ріаннон ("Велика королева"). Перідур ворогує з Гвідіоном, сином Дона, зазнає поразки і гине.

Також пошукові Грааля присвячені твори французького трувера Кретьєна де Труа "Персеваль, або Легенда про Грааль" (присвячена Філіпу Фландрському; писалася в 1181 – 1191 рр.). Ім'я поета можна перевести ледь чи не "троянський Боян/християнин", тобто боягуз, а його герой — "pucelle", боягуз-цнотливець, котрий найсмішнішим чином постійно прогаює можливості, тобто зустрічних на шляху дам та прояснення таємниць. Все це цікавим чином перегукується з "Обширним, невигаданим і дуже пріснопам'ятним Життєписом якогось простосовісного, диковинного та рідкісного бродяги або ваганта на ймення Мельхіор Штернфельс фон Фуксхейм", виданим якимось невідомим видавцем Йоганном Філліоном в 1669 р. в маловідомому містечку Монпельгарте під редакцією якимось Германом Шлейфхеймом фон Зульсфортом. Згодом було видано як посмертний твір останнього продовження книжки під назвою "Затійливий Сімпліціссімус Continuatio або Продовження і кінець", а ще через кілька років згодом тим же видавцем були видані аналогічні "подражанія" Сімпліціссімусу. Реальним автором твору був протестантський бургомістр ("претор") верхньорейнського містечка Ренхен Ганс Крістоф фон Гріммельсгаузен (1621-1676). Як і Парсифаль, герой книги вихований в глухому лісі далеко від нещасть цього світу, і останній теж вторгається у його ідилічний світ у вигляді рицарів, як і Парсифаль у блазеньскому спорядженні, Сімпліціссімуса зодягають у одежу блазня — теляча шкура з довгими вухами. Згодом, пройшовши мандри та випробування у чужих землях, стикаючись з мудрецями, ворогами та відьмами, як і Парсифаль, набуває статусу рицаря-ландскнехта, також довідується таємницю свого народження (син сестри історичного, часів Тридцятирічної війни, шведського генерала Якоба Рамзая, 1589-1638, коменданта фортеці Ганау, а батько героя — благородний чернець-відлюдник, який і виховав Сімпліція), одружується, у нових мандрах дістається сходу (Московії, Татарії, Кореї, Східної Індії, Туреччини) і після житейської суєти, як і Парсифаль, зрікається світу і стає відлюдником на Моховій горі біля Рейну, а потім — на незаселеному острові. Цікаво, що поява "Сімпліціссімуса" контамінується у часі з пророцтвом протестанта-"розенкрейцера" Філіппа Ціглера, який у своєму творі "Theatrum Europaeum" (1636 р.) провістив нове пришестя Христа, але не тілесно, а духовно, і що фізичним виконавцем своєї волі він надішле нового Давида — пастушка, який переможе Голіафа (папство і Габсбургів), перегукуючись в цьому з пророцтвом Йоганна Пластраріуса, який у своєму "Чарівному одкровенні" (1620 р.) проголосив, що з лісів Богемії вийде "Лев рикаючий" (за іншими пророцтвами — "Білий Лев"), маючи на увазі Фрідріха Пфальцського, прообразом якого називає гогенштауфенського імператора Фрідріха Барбароссу, який протистояв папі Інокентію IV і який до свого "другого пришестя" спить в печері Кіфгейзеру. Після смерті Фрідріха в 1632 р. від чуми новим левом був проголошений шведський король Густав ІІ Адольф Ваза (правив у 1611-1632 рр), але після його загибелі власне постало пророцтво про майбутнього "імператора-визволителя", який народиться у "низькій" (неблагородній) німецькій родині.

Loading...

 
 

Цікаве