WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Царство пресвітера Іоанна і святий Грааль - Реферат

Царство пресвітера Іоанна і святий Грааль - Реферат

Рицар Гавейн — син Лота Оркнейського (якого вбив Пелінор), та внук Хоеля Тінтажільського та Іджерни, матері короля Артура, він вбиває підступно родичів Парсифаля – батька Пелінора (у Вольфрама фон Ешенбаха ім'я батька Парсифаля – Гамурет, він, як і герой "Пісні про мого Сіда", тобто Родріго Діас де Вівар, служить мусульманському володарю — Баруку Благословенному і титулується "сід", тобто "сайїд") і брата Ламорака Уельського і цим, на наш погляд, тотожний вищезгадпному германському Хагену (Хьогні, нім. Hahn, гот. hana "півень"; в епосі "Кудруна" Хаген, син Гере, виховується на острові грифів, що ми співставляємо з артуріанським рицарем-виночерпієм Бедуером, сином Грифона, Bedwyr ap Gryffyn), який є вбивцею Зігфріда (Сігурда, сина Сігмунда, сина Вьолсі; Я. де Фріз переконливо доводить кельтське походження епосу про Зігфріда, вважаючи, що тут відбився міф про вбивство сонячного бога Луга внуком бога Дагди Мак Куйлом, який відомстив за вбивство свого батька короля Кермата). Обидва стають причинами пошуку сакрального предмету: Гавейн ініціює пошук Грааля, а Хаген топить у Рейні скарб Нібелунгів.

Жінкою Зігфріда є Гудрун (Крімхільда), яка опісля його смерті стає жінкою або володаря гуннів Аттіли (Атлі, Етцеля), де в історичних джерелах виступає під іменем Ільдіко (скорочене від Крімхільда), та героїнею "Пісні про Нібелунгів", або, за переказами еддичної "Промови Хамдіра", до того, як вийшла за Етцеля, стає жінкою володаря росомонів Йонакра, дочка котрого вищезгадана Сунільда (Сванхільда) – "Лебідь Битви" була піддана жорстокій карі за зраду, і Гудрун спонукає своїх синів відомстити конунгові Йормунрекові (Германаріхові): "... віроломні россомони, які були у нього (Германаріха, — О.Г.) в рабстві, знайшли наступний випадок погубити його. Одна жінка, на ім'я Сванігільда, з племені россомонів, внаслідок дезертирства її чоловіка, за наказом розгніваного короля, була прив'язана до диких коней і розірвана на частини. Його брати, Сар і Аммій, чинячи помсту за смерть дружини брата, вразили мечем Германаріка у бік; вимучений раною, король продовжував після того жахливе життя. Почувши про слабке здоров'я Германаріка, Баламбер, король гуннів, заволодів частиною володінь остготів; вестготи, внаслідок внутрішньої ворожнечі, відпали від їх союзу. Між тим Германарік, від рани, так і від горя, котрого йому завдавали набіги гуннів, помер на 110-му році життя, в глибокій старості" (Йордан).

З братами Гудрун (Хагеном, Гунтаром та Готторма), вбивцями Зігфріда, можна співставити й ірландського Бріана з братами (Іухар і Іухарба), синів богині Дану, котрі вбили сина Діан Кехта Кіана (!) – "Скал Балба", "Німого Духа", батька сонячного героя Луга Самілданаха ("людина всіх можливих мистецтв"), тобто аналога рекса-жертви (Палінора-Гамурета, Зігфріда, Германаріка).

Традиція

Родичі

Ірландські міфи

Епос про Грааль

Пісня про Нібелунгів

Дід

Дагд

Хоель

Бургунд

Батько

Кармат

Лот

Г'юкі

Син

Мак Куйл

Гавейн

Хаген

Сестра сина

Гудрун

(дружина Зігфріда)

Жертва сина

Луг

Палінор-Гамурет

Зігфрід

Однак Гудрун фігурує і в епосі "Кудруна", в який перемандрували й безпосередній персонаж "Парсифаля" Вольфрама фон Ешенбаха Вігалоїс (Вігалуа; Вірнт фон Графенберг присвячує йому окрему поему "Рицар із колесом") та назва країни Ізерланд. У "Кудруні" розповідається про одруження Гудруни (Кудрун), її викрадення та визволення коханим королем Хервігом (Зігфрід тут лише мавр і один з невдах-претендентів на її руку, а Хаген є дідом самої Гудрун).

Якщо в германській версії діти Гудрун гинуть, то у давньо-слов'янській стають засновниками Києва (вірніше, міста на Дніпрі, т.зв. Кам'янське городище біля Нікополя, готське Аргеймар, звідки їх нащадки десь в часі Аскольда і Діра переселилися до Києва) — Кий, Щек, Хорив і Либідь (дв.-англ. levedi/hlefdize (>lady) "та, що місить хліб" > "господарка, пані" ~ Либідь/Сванхільда "Лебідь битви"). У Сноррі Стурлуссона, як на нас, саме Либідь/Сванхільда згадується як Дротт (давньо-сканд. drott "пані", "кметка"), дочка конунга Данпа (Дніпра), сина Ріга (бога Хеймдаля, прабатька різних класів людства). Саме Данп був першим, кого іменували "королем" (конунгом — "людина божественного походження", від kunja-) впротивагу готському титулу reiks (тобто тут протистояння між кровно-династичною традицією, уособлювану першим Рігом і останнім Германаріхом Амалом (прямим нащадком Германаріка як представника династії Ільфінгів О. Пріцак вважає датського вольсунга-ільфінга ("вовкулаки") — ярла Лота Кнута Хельгі Еріксона (891–900), він же руський князь Олег Віщий (882 – 922?)), та харизматично-королівською, уособлюваною Йонакром/Данпом та його родом). Сином Дротт/Либеді був Дюггві, який "... був першим серед своїх родичів, кого назвали конунгом; до цього їх називали "дроттнами", їхніх жінок "дроттнінгами", а королівську дружину "дроттами". Однак кожен з роду Інглінгів завжди називався Інгві або Інгуні, а всі разом — Інглінгами. Пані Дротт була сестрою конунга Дана (сарматська назва "Дону", тобто Сіверського Дінця) Гордого, за чиїм ім'ям названо Данію". Інглінги ж виводили свій родовід зі шведської столиці Уппсали та від бога Інгві-Фрейра, якого пізніший хроніст Арі Мудрий назвав "тюркським конунгом".

Звісно, всі ці генеалогії в дечому фантастичні, але не слід перебільшувати міру довільності родоводів, бо, без сумніву, як у інших генеалогіях Євразії, тут використані імена, котрі зберегла колективна пам'ять, і, можливо, хроніки, що не дійшли до нас.

Пізніше представники клану Інглінгів відновили свою "тюркську харизму", взявши собі за дружин доньок хазарського кагана, який внаслідок боротьби з насаджуючим іудаїзм майордомом (бегом) і невдалого повстання західних ("білих") хазарів-каварів (халісіїв; емігрували через Галичину в Угорщину, на Галичині відомі як етнографічна група "березуни", від іран. berez- "білий") змушений був емігрувати в район Ростова. Тут і виник у 830-х рр. варязько-хазарський симбіоз — Руський каганат з довколишнім населенням, приписаним до певних маєтностей (дв.-швед. husaboer / husaby ~ європ. demesnes "маєток" > "кацапи" – "піддані маєтків-ферм").

Пізніші нащадки поволзьких конунгів Grytingalidhi (< "готи-грейтунги/кривичі" + *galidan "дружинник") виступають у руських літописах вже як "голядь". Вони постали внаслідок асиміляції східно-литовськими племенами (буртасами) місцевогго як угро-фінського (угор. holt "мертвий" > "смертний" > "чоловік"; "гольтескіфи" Геродота та Йордана у басейні Оки з ріками Упоя та Угра), так і прийшлих слов'ян і хазар. Вони між собою "гутарили" (від литов. taryti "говорити"). На ХІ ст. голядь перетворилася на великий анклав, оточений зрусизованими креолами, що визначали себе прикметником "руські", на відміну від автентичних "русичів". В 1058 р. київський князь Ізяслав Ярославич (хресне ім'я — Дмитро Георгійович) здійснює великий військовий похід на непокірний етнос. З того часу гербом території колишньої голяді, а теперішньої Московщини став образ святого Георгія, який списом вражає змія. Святий Георгій — це патрон роду Ярославичів, ім'ям якого був охрещений Ярослав Мудрий, а змій символізує голядь. Вдруге голядь з'являється у руських літописах через століття та у стосунку до Москви: в 1147 році у змові з московським князем Юрієм Довгоруким князь Олег Святославич захопив територію голяді у верхів'ї ріки Поротви, яка належала до в'ятицької волості Володимира Давидовича, "отчини" Ольговичів. Останню свого часу відвоював Олег Святославич ("Гориславич") у сина Володимира Мономаха Ізяслава за допомогою муромського креольського населення. Чи не про цей похід розповідає билина про князя Вольгу та його спільника Микулу Селяниновича? Бо тільки на одній з угро-фінських мов цього регіону – комі – можливе адекватне пояснення імені богатиря від сохи: "му кулу" – "духи землі" (див. також:). Проте з часом голядь відомстила Русі. 12 березня 1169 року Київ було піддано жахливому розгрому з боку організованої ростово-суздальським князем Андрієм Боголюбським армії з нащадків голяді, асимільованих русичами, та союзними дванадцятьма смоленськими (Ростиславичі) та південноруськими (!) князями Переяславщини та Чернігівщини (серед них – Ігор Святославович, майбутній герой "Слова о полку Ігоревім"). Військо очолив Мстислав Андрійович під урядуванням "герцога" (воєводи) Бориса Жидиславича. Два дні суздальці, смоленці та чернігівці (а серед них – оспіваний у "Слові" Ігор Святославич!) нищили місто: "...и не бисть помилования никомуже ни откудуже церквам горящим, крестьяном убиваемом, другым вяжемым, жены ведома быша в плен, разлучаемы нужею от мужей своих, младенцы рыдаху зряще материй своих, и взяша именья множьство и церкви обнажиша, иконами и книгами и ризами и колоколы... и бысть в Киеве на всих человецех стенание и туга и скорбь не утешимая и слезы непрестанныя". Запалений був навіть Печерський монастир Св. Богородиці. Літописець, який про це розповідає, усвідомлював причину покари обмирщених киян і тому не лише не засуджує організатора погрому та його сина Мстислава, а навпаки зазначає, що " ...поможе Бог Андреевичю Мьстиславу с браию и взяша Киев". Ім'я синові Андрій Боголюбський, без сумніву, дав відповідно з плеканням як своїх мрій про помсту Києву, "отньою і дідньою молитвою", так з бажанням підданих йому племен, що потерпали від київської колонізаційної політики. Ненависний Київ впав без оборони, зраджений боярами Петром Бориславичем, Нестором Жирославичем, Яковом Дігеньєвичем, а сам великий князь Мстислав Ізяславович втік до Володимира-Волинського.

Loading...

 
 

Цікаве