WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Царство пресвітера Іоанна і святий Грааль - Реферат

Царство пресвітера Іоанна і святий Грааль - Реферат

Можливо, що "анти-кияни" (андекави, поляни-"анти Кия") заховані у свідченнях сучасників у збірному етнонімі "алани" (аналогічно у Візантії слов'ян спершу іменують "гетами" (Феофілакт Сімокатта, "Історія", III, 4,7; VII, 2,5). У Амміана Марцелліна алани (halani), "... аналогічно до персів, поширили своє ім'я як благородне, на всіх решту" (Res.Gest.libri, XXXI). А також: "... Їм не відомо, що таке неволя. Тому що усі вони благородної крові". Як вважає О. Пріцак, алани були специфічним типом кінноти, які послуговувалися східноіранською "лінгва франка". Алан в 445 р. під проводом Гохара чи Гоара найняв Аецій для боротьби з багаудами Арморики (а саме межиріччя Сени та Луари) — союзниками гуннів. Але, наприклад, Прокопій з Кесарії відносить алан разом з германським племенем скірів (яке свого часу разом з кельтами-галатами штурмувало Ольвію, а в 449 р. їх володар Едіка чи Едекон належить до дружини Аттіли) до "готських племен" ("Війна з готами", І, 1). Це свідчить про те, що римляни та ромеї не дуже орієнтувалися у етнічній пістрявості новоявлених західно- і центральноєвропейських етносів, що вийшли з черняхівської (з проявами скіфсько-сарматської традиції) та пшеворської культур, різноетнічних за своїм характером.

Свого часу алани розірвали союз із гуннами, перейшли кригою Рейн в 406 р., зайняли Північно-Західну Галлію та долини Луари, Рони і Аквілею, спільно з вандалами та свевами перейшли в 409 р. Піренеї, захопили Лузитанію (тепершня Португалія), в 412 р. перейшли на бік Риму, а в 429 р. їх частина разом із вандалами переплила в Африку. В кінці 30-х років V ст. алани як союзники Риму були поселені в Галлії, а після смерті Аттіли відбувається рух алан на схід — вони захоплюютьНижню Мезію і Малу Скіфію, саме з їх середовища вийшов історик Іордан, представник аланської знаті (його дід був секретарем аланського царя Кандака, а сам Іордан служив у свиті царського племінника). Надалі західна група алан дотримувалася винятково провізантійської орієнтації, в той час як східні алани (автохтони Кавказу) змінювали свої позиції залежно від потреби моменту. Південно-західних алан в 558-572 рр. консолідує цар Сарозій (Сародій, Сарой, від сармат. sar- "голова", пор. з тадж. sar "голова, верх, вершина, початок", фрак. Saraparai "головорізи"; у франкомовному середовищі повинно було б перекластися як tete — "голова", "вершина гори"; або антропонім містить той же корінь, що й у санскр. saras, авест. zrayah, дв.-перс. drayah, фін. sar "море", "озеро" ~ пор. з іранським мотивом про те, що сім'я роду грядучого царя-месії зберігається у водах священного озера-моря), держава якого охоплювала верхню Кубань, П'ятигор'я і сучасну Балкарію і контроювала перевали, непідвладні Ірану. Власне діяльність Сарозія, на думку В. Ковалевської, призвела до появи в кінці VI і на початку VII ст. серії поселень із системою ретельно продуманої організації оборони — невеликих білокам'яних фортець через кожні 2-3 км — всіма гірськими долинами, що вели до перевальних шляхів.

Чи не стосується первинно саме Аланії епічна назва "Саррас"? Чи не свідчить факт узурпації в Саррасі влади чужинцем той факт, що на певний час у 70-х рр. VI ст. Аланія, за даними Менандра, потрапила під політичну залежність від тюрок (хазар) Турксанфа? Можливо, що саме у середовищі останніх відбулася народна етимологізація імені Саррас (тобто земля Сарозія) на Сарису (тюрк. "жовта вода" < тюрк. "сары", "сарыг", монг. "шірга", "шіра", угор. sarga, япон. siroi — "жовтий", чуваш. "шура" — "світлий", "сара" — "жовтий", але дв.-япон. „сіруо" — „білий" < пра-алтайськ. *sir- „світлий, білий"), що прикріпилася до ріки на кордоні аланської держави Сарозія і тюрків (тепер — р. Цариця, звідки — Царицин, тепер — Сталінград/Волгоград), а первинно — між тюркським та іранським світами. Саме на цій міфічній межі — ріці Сари — перебуває, згідно з переданнями, могила дружини богатиря Салор-Казана Абульгазі, одна серед семи жінок, які були володарками огузів. Іншою богатиршею була Барчин-Салор, донька Кармиш-бея і жона Мамиш-бея (тобто Алпамиша), яка, проте, вже похована на Південній Сари — Сир-Дар'ї біля стародавнього Сигнакаї, а її мавзолей узбеки називають "Блакитне житло Барчин" ("Барчинин Кок-кесене"), хоча інколи виникає плутанина, і мавзолей визначають як поховання Абульгазі (принаймні, так виходить із синтаксису повідомлення В. Жирмунського). Можливо, й слід пов'язувати з розумінням назви "Сарас" як "Жовта земля" визначення наступних спадкоємців цієї території куман як "жовтих" (угор. palosc, рус. "половцы"). Окрім того, на лівому березі Волги присутній й топонім Саратов < тюрк. saratau "жовта гора".

Вже надалі в оточенні "езотерично стурбованих" виникла спроба переосмислити заповітне місце у відповідності зі своїми хворобливими уявленнями: "... Сталінград (колишній Царицин) — сакральне місце. Тут колись знаходився священний центр Хазарського каганату — його державна столиця, що протидіяла Русі й загрожувала Європі. Гітлер знав про це, й оволодіння цим стратегічним пунктом вважав принципово важливим етапом у своїй антиєврейській боротьбі. Адже СРСР був для нього новою хозарщиною, країною єврейських комісарів. Ось чому Сталінград став символом протистояння...".

В цьому контексті цікава й група топонімів "Самара", присутня на даній території: містечко Самара (тепер — Новомосковськ Дніпропетровщини) на р. Самара (ліва притока Дніпра) і м. Самара в Середньому Поволжі на р. Самара (ліва притока Волги. Ймовірно, дані топоніми маркують західні та східні межі певної державно-етнічної території (царства Сарозія; нагадаймо вищезазначене, що Біловоддя також у прочан екзотерично визначалося як "Самарська губернія") і є перекладами місцевих назв з аналогічною функцією: киргиз. samar "чаша" < тюрк. samar "таз, глек, велика чашка, блюдо".

Це наводить на паралель про пов'язане з цим лісостеповим та степовим регіоном скіфське генеалогічне передання про золоті царські інсигнії, даровані з неба, серед яких — і золота чаша. Ними заволодів третій син Таргітая Колаксай, якийрозділив своє царство Паралатію на три царства та інсигнії передав на збереження найбільшій з них, яке, як каже Геродот, отримало назву "Те, в якому зберігається золото". Ці три частини Паралатії були, відповідно, царствами скіфів–басилеїв ("царських"), скіфів–аротерів ("орачів") та скіфів–георгоїв (від іранського "пастух", що невірно пов'язували зі старогрецьким словом "георгіос" – "землероб"), вони ж – борисфеніти ("подніпровські"), як їх називали греки-ольвіополіти Гіпанісу (Бугу). За Геродотом, ці три групи скіфів третього скіфського царства Паралатія називали самі себе "сколоти" від імені свого родоначальника Колаксая, з яким ми співвідносимо ім'я литовського бога урожаю Скальсу, що у перекладі означає те саме побажання, що й українське "Дай, Боже!".Для академіка Б. Рибакова логічним видається зберігання золотих інсигній сколотів–"дажьбожичів" у Середньому Подніпров'ї, де існує природний захист для жителів простору, обмеженого Дніпром, Росавою та Россю. На його думку, головним святилищем Сколотської імперії було Трахтемирівське городище біля Переяслава, що колись становило з цим містом єдине ціле. Саме в Переяславі була руська митрополія, що потім була перенесена до Києва. Отже, це може означати, що Трахтемирів–Переяслав в уявленнях давніх русичів був наділений властивістю священності. Трахтемирівське городище було назване так на честь батька Колаксая, Арпоксая та Ліпоксая витязя Таргітая. Він же – старець-богатир російських казок Тарх Тарахович, який жив на горі Сіян і домігся любові Баби-Яги. А Геродот розповідає як Геракл–Таргітай був зваблений борисфенітською дівою Єхидною, від якого та народила родоначальників скіфів.

Поряд з Трахтемировом — місто Канів з розкопом сколотського городища. Поряд — місто Мошни ("капшуки") на березі правої притоки Дніпра ріки Золотоношки. А також – місто Золотоноша, котре вже на Лівобережжі. Лівий берег Дніпра також був заселений георгоями–сколотами, і межували вони зі Степом по ріці Ворскла – Пантікапа, котра впадає у Дніпро на 220 км нижче Трахтемирова. На жаль, Б. Рибаков не перевів погляд на Лівобережжя, де розташована Золотоноша. Перенесення "золота" – "слави" на Правобережжя, у Переяслав – Трахтемирів пояснюється тим, що лівий берег Дніпра став зазнавати інтенсивної агресії кочівників зі Степу, і з часом вони захопили його (крім Чернігівщини та Сіверщини) та перетворили його на плацдарм подальшої агресії.

Loading...

 
 

Цікаве