WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Царство пресвітера Іоанна і святий Грааль - Реферат

Царство пресвітера Іоанна і святий Грааль - Реферат

Щодо т.зв. "справжніх, "білих" волохів, то формотворчим ядром їх були нащадки італійців – утікачів від франкських колонізаторів у VІ – початку VІІ ст. (гот. walhs, дв.-верх.-нім. walah, walh, сер.-верх.-нім. walch "чужинець; кельт; романець", від гаельск. folc "бадьорий, жвавий"), з яких Аварський каганат створив особливі військові поселення на Дунаї та Сереті, т.зв. "окольні" (ai periks; αϊ πέριξ) поселення. Аналогічно чинили й православні візантійці з розбитими в 872 р. єретиками–павликіанами: їх помістили на кордоні з Болгарією для несення прикордонної охорони. Як наслідок — з маніхео–маркіонітської доктрини павликіан виникло балканське богомільство поряд із суто маніхейською слов'яномовною Македонією зі столицею у Скоп'є (грец. "Верховина"). Говорити про пряму кровно-антропологічну спадкоємність волохів (сучасних румун) від даків–фракійців (гетів) узагалі не доводиться. Фракійські расові признаки у румун зумовлені лише тим, що північні італійці асимілювали свого часу (ще в часи розквіту античного Риму) фракійське племя енетів, що мешкало на землях північно-східної Італії і мало центр біля Венеції. Наступне відокремлення волохів від італійців хорутанами (словенцями), хорватами, угорцями не призвело до появи такого феномену, який спричинили "окольні" русичі–козаки (українці). Поляки досі чітко визначають пряму спорідненість румунів та італійців, визначаючи саме останніх "волохи", а Італію — "Влохія". Ті ж волохи, які залишилися на місцях своїх давніх поселень, утворили й досі існуючі "своєрідності" (нації) — аромуни, мегленіти (в Греції), істроромуни (п-ів Істрія в Словенії) та вимерлих на ХІХ ст. далматинців. До того ж слід пам'ятати, що термін волохи (влахи, влехи, валахи) є поняттям також із соціальним змістом. У межах балканського ареалу влахами ("власі") називають всіх пастухів, які здійснювали зі стадами відгін на пасовища (трансюманс), незалежно від їх власне етнічної належності (ще їх називали і албанцями–"арбанасі"). Наприклад, в українських Карпатах села за "волоським правом" були винятково пастушими та саме з їхнього середовища походили опришки, які здійснювали рекет стосовно землеробських сіл із "руським правом".

"Чорні" (сігіни) та "білі" валахи вели замкнений цикл кочівництва за відрегульованими маршрутами. Цими традиційними шляхами пересувався у відповідності з рухом овечих отар весь людський контингент, що не мав постійних поселень. Зимовий період вони проводили в низинах біля побережжя Адріатичного та Іонічного морів. На постійно використовуваних зимових посселеннях зводили тимчасові поселення, що складалися з хатин напівсферичної форми, сплетених з гілля та покритих повстяними кошмами та солом'яними матами. Худобу тримали на підножному кормі. З настанням літа (з дня св. Георгія) всі люди знімалися з місця, повантаживши в'юком на мулів все майно. Повільно просувалися отари гірськими дорогами, йшли люди з навантаженими мулами. Тривалість стоянок була великою через потребу забезпечення водою і продуктивним рослинним покриттям. Зрештою досягали високогірних пасовищ, де залишалися весь теплий період часу (до дня св. Дмитрія). Там споруджували двоскатні курені, криті сірувато-бурими вовняними полотнищами. Після закінчення літнього випасу овець починалося перекочовування у зворотньому напрямку. Досягнувши приморських пасовищ, впорядковували зимові побудови, життя в них відновлювалося. Тут у зимовий час займалися й ремеслом – виготовленням домашнього начиння (в Албанії цигани називаються "виробники сит" — shoshare > південноукр. "шушара"), ковальством, обпаленням черепиці, дрібною торгівлею та ворожінням.

Кельти називали "дудлібами (дулібами)" тих праслов'ян (костобоки писемних джерел, які зберегли свою архаїчну назву зі значенням "древляни"; пор. із санскр. kastha "дерево, палиця, кий" + bhaga "тримати"), котрі на час "місіонерства" кельтів перебували під безпосереднім ідеологічно-господарським "пресом" південних, ілліро-фракійських (гето-дакійських) племен, як от носіїв культур куштановицької у Закарпатті і карпатських курганів у Прикарпатті (у Греції, наприклад, внаслідок різночасової ідейної інвазії фракійців виникли такі явища, як культи Ареса, Діоніса та Орфея), які на І ст. до н.е. – 50 р. н.е. стояли на cтадії своєї найбільшої могутності (держава одріссів) та після римського завоювання Дакії і Мезії відійшли на північ та колонізували території Закарпаття, Прикарпаття та Південної Волині. Саме тут археологи виявляють факт раптової появи величезної кількості медальйонів римських імператорів, золотих монет ранішої в часі чеканки (тобто вони передавалися у спадок), срібних та скляних речей римського походження, фібули дунайського типу. "... Фракійці, за повідомленнями Платона й Тіта Лівія, водили козу, зовсім як слов'яни на Дніпрі, у свято нового місяця, котре супутнє зимовому сонцестоянню у сузір'ї Стрільця. Звичай цей до сьогодення був живий на Україні. Культ Сонця у Фракії грав головну роль. Фракійці вірили у безсмертя душі, обожнювали природу, що відроджується, приносили в жертву тварин. Яскраві, в маскарадних одежах, кукерські ігри. народний одяг, прикраси, зустрічі пір року — все це збереглося на території Фракії і було передано пізнішому болгарському населенню, стало елементами його культури. Ті ж основні риси фракійської культури характерні для багатьох слов'янських племен — і це, без сумніву, естафета, передана фракійцями після їх переселення на нові землі... Зображення двох коней з людиною посередині (коні обернені головами до людини, — О.Г.) характерні для Фракії і особливо для лівобережжя Дунаю. На вишитих слов'янських рушниках ... присутній той самий сюжет ...". "... Зв'язки між слов'янами і фракійцями були тривалими і достатньо тісними... Слов'янське az і фракійське ας, слов'янське briti і фракійське βρίλων "цирюльник", слов'янське zajencь (zajenkъ) і фракійське Ζαικα "заєць", слов'янське pivo і фракійське πιυον...". Окрім того, саме до фракійського спадку належить концепція „безсмертя душі", яку, начебто, сформолював гето-дакійський пророк Залмоксіс (начебто, учень і раб Піфагора) і яку прийняли й кельтські друїди після експансіоністських походів кельтів на Балкани та в Малу Азію. Частина візантійських авторів, як от Феофілакт Сімокатта, усвідомлюючи релігійно-світоглядну належність відомих йому слов'ян до Фракійського світу, прямо іменує їх "гетами".

Костобоки-праслов'яни-"ду(д)ліби" (стрижівська, городоцько-здовбицька, підкарпатська і середньодніпровська субкультури культури шнурової кераміки та бойових сокир) свого часу власне вклинилися, а потім розірвали чинний з ІІІ тис. до н.е. культурно-релігійний симбіоз дако-фракійців (представлених на Волині культурою кулястих амфор, що охоплює всю Центральну Європу аж по Дніпро) з прабалтами (на Волині — культура лійчастого посуду; писемні "будини", які на той час населяли Правобережну Україну та Північне Прикарпаття, Південну Польщу та Словаччину), частково асимілювавши, а частково відтиснувши прабалтів на північ."Будини народ багатолюдний зі світло-блакитними очима і з рудим волоссям" (Геродот. IV,108). "Будини тубільці в цій країні, ведуть кочовий спосіб життя... Гелони навпаки, землероби, застосовують у їжу хліб, займаються садоводством і не схожі на будинів ні тілобудовою, ні кольором шкіри", "Початково гелони були теж еллінами, які віддалилися від торгових міст і розселилися серед будинів. Одні з них говорять скіфською мовою, інші — еллінською", "хоча будини ведуть такий же спосіб життя, як і гелони, але говорять особливою мовою"; "в землі ж їх (будинів) є дерев'яне місто на ім'я Гелон ... стіна висока, вся з дерева, так само як і будинки і храми будинів. Там є святилище еллінських божеств з кумирами, вівтарями і храмами з дерева, і в честь Діоніса влаштовуються там кожні два роки святкування з оргіями". Отже, під будинами можна вважати прабалтів, а під гелонами — якихось східних фракійців (культ яких схожий до культу грецького Діоніса Фракійського і побут та мова яких має значні еллінські "домішки" (що виникло уявлення про них, як деградованих еллінів). Також саме неврів, які "через змій, що розплодилися у їхній землі", вторглися з півночі в землі будинів і раз на рік "перекидаються вовками", можна трактувати саме як праслов'ян, пізніших писемних костобоків.

В етнонімі "дуліби" перша частина назви споріднена з дв.-ірл. tuath "народ, плем'я, країна", кімр. tud "країна" (пор.: дв.-верх.-нім. deota/diota "народ" > diutisk / у латин. передачі: teodiska > Deutsch ~ гот. thiuda "народ", дв.-англ. theod, дв.-ісл. thiuz "народ" < і.-є. *teuta "народ" < *teu-/tu- "набухати" ~ оск. touto "місто", литов. tauta "народ", дв.-прус. tauto "країна", хетт. tuzzi "військо"). Як вважає Д.Б. Атегнатос, даний етнонім відбиває ім'я індоєвропейського предка-тотема: у германців, за Тацітом, це — Туісто, батько Маннуса, предка німців, у індоаріїв — Тваштар — бог-ремісник, нащадком якого був першопредок Ману ("Рігведа", Х 17: 1-2). Синами Тваштара є Індра і Вішварупа-Врітра, які ворогують між собою (символи двох гілок індоєвропейців).

Також етноніми та топоніми з формантом "Дуліб" фіксуються у Центральній та Східній Європі, колонізованій саме свого часу кельтами: сербохорв. Duliba — "велика долина у Велебиті"; "гора в Боснії"; словен. Du(d)lieb — "місцевість у Західній Карінтії"; ст.-чеськ. Dudlebi — "плем'я на півдні Чехії"; Dodleba — "назва гідроніму"; дв.-рус. "дулЪби" — "плем'я на Пд. Бузі", Дулеба — "ріка в басейні Березини" тощо.

Loading...

 
 

Цікаве