WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Царство пресвітера Іоанна і святий Грааль - Реферат

Царство пресвітера Іоанна і святий Грааль - Реферат

Щодо розгляду самої назви країни династії Грааля як Саррас, у нас є такі міркування.

М.-Е. Готьє вважає, що під Саррасом мається на увазі іспанська Сарагосса, яку визволив від маврів у 1118 р. арагонський король Альфонс І Войовник (1104 – 1134 рр.) і що мандри героїв Граалю винятково пов'язуються з іспансько–французькою топонімікою (зокрема, ліс Серралунг) та аланським (сарматським) культом вершника–рицаря. На останнє особливо слід звернути увагу, бо цей факт може пояснювати контамінацію Граалю зі Сходом. Також дослідниця вважає Граалем відомий артефакт El Santo Caliz — чашу з агату для причастя, яка зберігається у кафедральному соборі Валенсії. Вона оздоблена в стилі ювелірних майстрів XIV ст., а ножкою їй слугує чаша з халцедону. На самій чаші наявне арабське гравіювання, тлумачення якого викликає досі суперечку. До Валенсії вона зберігалася в каталонському монастирі Сан Хуан де ла Пенья, потім її подарували арагонському королеві Мартину І у відповідь на подаровану ним золоту посудину. А за легендою, начебто в Рим цю чашу привіз сам апостол Петро, а в 256 р. папа Сикст ІІ подарував її святому Лаврентію, котрий відвіз її в своє рідне місто Хуеска (Huesca).

У "Історії бритів" згадується ворог короля Артура якийсь Серс, володар Ітуреї, що знаходиться на північний схід від Палестини.

В санскриті saras означає "птаха" — або журавля, або лебедя. Це цікавим чином може співвіднестися зі знаменитим зображенням Зодіаку в Гластонбері (місцевість, пов'язана з легендою про короля Артура як місце його поховання), аналізу якого присвятив спеціальну працю Р. Генон: птах тут зображений між Полюсом і самим зодіакальним колом (ближче до першого) і це швидше за все "... лебідь, висиджуючий "Світове Яйце", тобто еквівалент індуїстської Хамса (відпочаткової касти, яка об'єднувала брахманів, кшатріїв та вайшів, — О.Г.)".

Територіально ж, на наш погляд, під Саррасом слід розуміти Сарматію, чи навіть її частину — Саргатію, заселену сарматським племенем саргатів (Sargatii < *sal- "схил", "джерело" + дв.-інд. gatu- "шлях", звідси ж дв.-інд. sara "водопад"; хоча, більш ймовірно, від литов. sargus "сторожкий", лтськ. Sargat "охороняти", sargs "сторож"), від імені якого виводять назву Сургут (неетимологізовану на угро-фіннській основі).

О.С. Стрижак вважає, що від етноніма саргати походить топонім Салхат "Старий Крим" і з ним споріднений гідронім Salis як варіант назви Танаїсу "Дону" (вірніше — Сіверського Дінця та нижної течії Дону): "... на Валу Адріана (що відмежовував сучасні Шотландію та Англію, — О.Г.) стояло дві тисячі вершників родом із ... Сарматії. За римським звичаєм, солдати після закінчення військової служби мали право поселитися в тому районі, в котрому служили. Тому не виключено, що надалі рицарі Круглого Столу пізнавали мистецтво кіннотного бою від нащадків "істинних" кентаврів із сарматських степів, навчених римській тактиці". Сармати від початку появи на європейській арені славилися як умілі воїни. Овідій, який спостерігав сарматів безпосередньо в дельті Дунаю, говорив про те, що "між ними нема жодного, хто б не носив би налуччя, лука і синюватих від зміїної отрути стріл" (Овідій, V, 7, 12-20). Про "кидаючого величезного списа сармата" пише Валерій Флакк (Флакк, "Аргонавтика", VI, 162), про їх войовничість — Лібаній: "народ кровожерливий і посвячений Арею, який вважає спокій за нещастя". "Сармати не мешкають у містах і навіть не мають постійних місць замешкання, вони вічно живуть табором, перевозячи своє майно і багатство туди, куди приваблюють їх кращі пасовиська або змушують відступаючі або переслідуючі вороги; плем'я войовниче, свобідне, непокірне і до того ж жорстоке і безжалісне, що навіть жінки воюють нарівні з чоловіками" (Помпоній Мела, ІІІ, 33). Окрім того, як зауважує Йордан, у сарматів був звичай носити саме германські імена ('Getica", 58), а сарматки славилися своєю войовничістю та майстерністю їздити верхи поряд з чоловіками (Євстафій Солунський, "Коментарі до "Іліади", 1159,51 (XVIII,514); Іоанн Цец, "Історія", ХІІ, 868; Dion, "Per.", 654).

Також крилаті когорти Римом набиралися і зі спорідненої сарматам іраномовної Коммагени (зокрема, Комагеною у "Житії святого Северина Паннонського" називається теперішнє місто Тульн, де розташовувався римський гарнізон, набраний з цієї малоазійської території), з Каппадокії, Кілікії, Понту, де глибоко пустила коріння іранська релігія Непереможного Сонця Мітри, пам'ятки якої простягаються з берегів Дунаю через Германію до гір Шотландії. Наприклад, автор кінця ІV ст. Латиній Пакат Дрепаній писав: "Під вождями та знаменами римськими йшов бувший колись ворог Риму: гот, гунн і алан відгукувався на перекличці, стояв на варті і боявся відзначки про відсутність" (Дрепаній, 32). А єпископ Сінезій із Єгипту писав імператору Константинополя Аркадію: "... Не можна не відчувати страху, бачачи загони молодих воїнів, вихованих у чужих нам норовах, які живуть своїми звичаями і замислюють ворожі щодо нас плани... В кожному маленькому заможному домі знайдемо раба-скіфа... Гідне подиву, що ці біляві варвари, які носять ... розпущене волосся, у одних виконують роль прислуги, а в політичному займають керівні місця".

Можливо, що міфологічна оповідь про вторгнення в сусідню Ірландію божественного Племені богині Дану (Туата Де Дананн; валлійцям відома міфічна сім'я Дон, про яку розповідає Четверта "вітка" Мабіногіон) є ніщо інше як насправді експедиція римських легіонерів. Відбулося, як на нашу думку, забуття істинного факту римсько-аланської інтервенції, аналогічно до того, як у часи Прокопія Кесарійського навіть самі римляни не пам'ятали, хто спорудив вали на півночі Британії, а відносили спорудження "стіни" (тобто Адріанових валів) до самих стародавніх мешканців острова, та ще й, явно запозичуючи ці уявлення у нових поселенців на острові (англосаксів), визначали землі за стіною місцем, де мешкають душі померлих, котрих перевозять на кораблях із континенту (Прокопій Кесарійський, "Війна з готами", VIII, 20:42-57). Тим більше, що на зміну Племенам богині Дану, яким вони змушені передати владу над Ірландією — це "сини Міля", в назві яких всі дослідники бачать латинське miles "солдат", тобто на зміну розвідувально-колоніальній експедиції алан як найманців римлян приходять самі римляни.

Самі ж римські легіонери були родом з берегів сарматських Дунаю, Дону, Дніпра та Дністра (пор. з ірл. duine "людина"; у ведичній традиції богиня Дану є дружиною парного божества Мітри-Варуни і матір'ю Врітри – ворога героя Індри). Вражає, що хоча племена Дану й овіяні героїчним ореолом та пошануванням в ірландській традиції, проте наявна більш рання позиція, за якою не слід відчувати до них жодної пошани.

Зумовлено це явною чужорідністю племені богині Дану для кельтів (хоча Дагда вважається засновником друїдизму) та, зрештою, поразкою від партії радикальних кельтіберніїв на чолі з Мілем. Туата Де Дананн відійшли всередину пагорбів (side) і чародійних місць (sidbrugaib). Але верховний король Племені богині Дану Мананнан (у валлійців: Манауідан) Мак Лір (Мананнан Син Моря) мешкає за морем в Емайн Аблах (Емайн Яблук), аналогічному бритському Аваллону (можливо, мається на увазі острів Мен(-Авалон)). Власне він дарує королеві Кормаку Мак Арту чарівну золоту чашу, яка, якщо над нею сказати три брехні, розпадається на три частини, а якщо сказати три правди,то вона знову стає цілою.

Супротивна на землях Ірландії і споріднена Племенам богині Дану група Фір Болг ("Мішкуватий народ") вважається синами Гумойра, нащадків Данауса і Грека, синів Понта. Відомо, що кельти–галати (три племені: трокми, вольки-тектосаги, "охочі до мандрівок" і толістобоги) в Малій Азії власне успадкували землі, котрі раніше завоювали кіммерійці і ця спадковість у володінні могла відбитися в міфологічній генеалогії кельтів (Гумойр = Кіммерієць), а галати часів апостола Павла цілком могли бути посередниками християнізації Кельтського світу. Також загін кельтських найманців був у понтійській армії Мітрідата (App., Mithr., III) і вважається, що саме їм належали ритуальний кельтський казан, знайдений у кургані Садовому біля Новочеркаська, та кельтський шолом, знайдений біля хутора Веселого (на Нижньому Дону). Також, за Пріском Панійським, значна частина кельтських племен (амілзури, ітимари, тоносури, войски) мешкала вздовж Дунаю (кельт. "Данубіс") в Паннонії та до північного побережжя Чорного моря і була винищена лише гуннами дядька Аттіли Руї (Ругіли) в 420-х рр. (гунни та готи часто тодішніми європейськими авторами називаються ще й скіфами).

Loading...

 
 

Цікаве