WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Біловоддя — затоплене царство: від Єноха до Гільгамеша - Реферат

Біловоддя — затоплене царство: від Єноха до Гільгамеша - Реферат

Особливу владу отримала богиня Інанна (Венера), дочка бога Сіна і сестра Уту, яка, фактично, стала наглядачкою за діями всіх молодших богів — їй вручили скіпетр і посох влади. З власної гордині вона викрадає з Абзу (за намовою Енліля?) "ме" — "божественні сутності", "цілісності, внесені ззовні", та переховує у своє місто Урук. Як вважається, саме за цей вчинок Енкі влаштовує всесвітній потоп. Деяких людей боги врятували на острові Дільмун (вважається прообразом Атлантиди та островів Блаженства) і звідти вони знову заселили Шумер.

Християни вірять, що Мафусаїл мусить з'явитися у числі "семи великих пророків" (Сиф, Єнох, Мафусаїл, Авраам, Яків, Мойсей, Давид) перед другим пришестям Месії. Цей мотив співставляємо із "сімома мудрецями", які будують огорожу проти сил Хаосу, а саме – мури шумерського міста Урука, якими через тисячоліття замилувався, після багатьох життєвих поневірянь, Гільгамеш.

Отже, проступає з пітьми історіософський принцип "відкриття — подія — закриття": Мафусаїл довідується про майбутній потоп — здійснення Потопу — Гільгамеш довідується про минулий потоп; шумерські сім мудреців будують в 4100–х рр. до н.е. мури Уруку — цивілізація Міста ("Земного Граду") — з'явлення семи пророків перед приходом Месії. Внаслідок цього царство земне ("Дочку Вавилонську") замінить Царство Христа на землі тривалістю у "тисячу років" (Об. 20:4) (власне Візантійська імперія, до свого падіння в 1453 р. під ударами Османів, проіснувала рівно тисячу років). Звідси й походить у істориків Церкви назва уявлення про Тисячолітнє Царство — хіліазм (по-грецьки) або міленаризм (латиною), від слова "тисяча".

Вчення про месіанське Царство розвивали у ІІІ ст. отці Церкви Іпполит Римський та Мефодій Патарський, з іменами яких пов'язані найпопулярніші на Русі апокрифи. Видіння грядучого царства розповідає "Слово Мефодія про Михайлове царство і про антихриста", що датується VII-VIII ст. Описання цього царства витримане у ветхозавітній традиції: "... По всій землі не буде ратей і ніякого заколоту і почнуть ходити шляхом від Ієрусалиму до Індії... І об'являться всі скарби, що від Адама заховані суть. Цар же Михаїл розпочне давати людям багатство всіляке, і будуть бідні як бояри і бояри як царі. Тоді не буде ні татя, ні розбійників, ні лихоїмця, ні брехуна, ні зависника, ні гордовитого, ні скомороха: припиниться бо тоді всяка справа і буде радість та веселощі і тишина всіляка". Але через незмірне благополуччя жителі цього царства впадуть у обжерство і розпусту, зовсім забувши про Бога. За це Господь на певний час забере царя Михаїла і помістить його у заповітне місце, а престол захопить антихрист, який до того був помічником Михаїла і прикидався добрим і благочестивим. Захопивши владу, він проявить повною мірою свою злобу і безбожжя. Тільки після того, як антихриста переможе архангел Михаїл, цар Михаїл повернеться на свій престол. Це пророцтво, в котрому архангел Михаїл та цар Михаїл майже ототожнюються, слугувало основою сюжету знаменитої ікони московського Кремля "Архістратиг Михаїл з діяннями".

Більше того, вважалося, що "прототип" Месіанського Царства існує реально (іманентно). Августин Блаженний заперечував грядуче Тисячолітнє царство Месії, зазначаючи, що текст Об'явлення Іоанна слід розуміти символічно: месіанське царство на землі почалося на землі з самого заснування Церкви Христом. Тим самим віра на грядучий земний рай була у віруючих відібрана. Христове Царство у свідомості західних християн почало ототожнюватися із самою католицькою церквою, у східних — із фактом "симфонії" Церкви та Імперії, а в епоху Відродження — як нове соціально-політичне облаштування, яке для Данте асоціювалося безпосередньо з Римською імперією, а для гуртка Медічі (де провідним філософом був М. Фічіно) — з "добрим правлінням", де здійснюються універсальна гармонія і моральний закон, тобто процвітанням під керівництвом мудрих і багатих правителів, які є проявами творчої, деміургічної сили природи (уособленої античним Паном).

Але інші автори вважали, що Царство праведників існує на землі "біля першоствореного Раю", але до певного часу — "приховано" (одна з легенд розташовує його під Іверською горою, де стоїть Новий Афон біля Сухумі). "Рай на сході, створений заради Адама, не загинув", — писав у 1347 р. новгородський єпископ Василій Каліка у своєму посланні до тверського єпископа Феодора Доброго, захищаючи вчення Григорія Палами про Божественні енергії. Єпископ Василій визнавав існування як "раю духовного" (коли вся земля буде оновлена вогнем. Коли Христос зійде з небес), так і "той рай, що посаджений, не загинув і нині існує. В ньому світло самосвітле, а твердь його недоступна людям, тільки до райських гір дійти вони можуть". Володимир Мономах писав про птахів Гамаюна та Фенікса, які на зиму відлітають в "ірій", тобто в рай. У популярному "Слові про видіння апостола Павла" ангел показує апостолові "землю обітовану", де посередині є ріка, "що тече молоком і медом", і землю цю мав на увазі Ісус, коли говорив: "блаженні лагідні, бо вони успадкують землю" (Матв. 5:5). Насправді ж вона — лише підступи до справжнього Едему, які стереже херувим з вогняним мечем і де мешкають Богородиця, Ной, Єнох, Ілья, Мойсей, Ісайя, Ієзекиїль. Саме цей сюжет зображено на північноруських іконах ХV ст. "Страшний суд", де поряд з патріархами є й крилаті схимники, які здобували вже при житті освячення своєї сутності.

Апокрифічне "Хожденіє Зосіми до рахманів" розповідає про щасливу землю, де люди безгрішні, харчуються плодами, ходять цілком оголеними і не встидаються, мовби Адам і Єва у раю. Вони не безсмертні, але помирають у зрілому віці, легко і без хвороб. Аналогічне апокрифічне уявлення про благочестивих рахманів притаманне й карпатським гуцулам, прикарпатським покутянам і підгірським бойкам, які шанують цих праведників ("рахмани се наші кревні") у т.зв. свято "Рахманського Великодня" (церковне Переполовинення П'ятидесятниця, на четверту середу після Великодня), яке ділить на рівні частини період між Великоднем (Пасхою) і Зеленими Святами (П'ятидесятницею). Начебто, саме на четвертий тиждень до рахманів допливає скаралуща від пасхальних яєць, яку вкидають християни у воду на Пасху. Начебто, дана традиція пов'язується з іудейським селищем Рахман, де три тижні оплакували смерть Спасителя, аж доки дванадцять рахманів не побачили знак Божого воскресіння — яйце, що пливло водою і тоді припинили жалобу. Але крім власне Великоднього посту і пасхальної трапези гуцули також ревно дотримувалися посту й на "Рахманський Великдень" і, аналогічно до Великодня, розговлялися обрядовою трапезою з одним яйцем. Начебто, той хто тоді прикладе до землі вухо, може почути святковий спів рахманів та голос їхніх дзвонів.

Наприклад, апокрифічне "Одкровення Матфея" ("Слово Матфея Патарського") розповідає про те, як після смерті Адама від грішного людства відокремилися "чистий" рід Сифа ("Нагорода"), який знайшов замешкання на горі біля раю. Начебто саме вони — "Сини Божі" (bene ha elohim), які "зачали були призивати Ймення Господнє" (Буття, 4:26), на відміну від нащадків Каїна — "Людей Господа", які не знали релігійного культу. Згідно з коптським апокрифом, перед народженням Сифа ангел застерігав Адама, що нащадки Сифа не повинні змішуватися з нащадками Каїна, що, як відомо, і трапилося (Буття, 6:1-7): "сини Божі" взяли собі "дочок людських", внаслідок чого народилися "силачі, що славні від віку" (буквально — "імениті", "анше хаш-шем"). Останніх іудейська традиція знає як "рефаїмів" (Книга Єноха, 7:2-3; Берешит рабба, 26:17; Сота, 34б). У "Іудейській давнині" (І, 71) Йосиф Флавій розповідає, що, згідно з переданням, Сифу та його нащадкам була відома астрологія і пророцтво Адама про те, що людство буде винищене двічі — водою і вогнем. Тому вони залишили свої знання записаними на двох стелах, з каменю (здатній витримати потоп) та з цегли (здатній витримати вогонь). Географ Страбон стверджував, що якісь тексти, написані до потопу, зберігалися на Піренейському півострові. Такі ж тексти мали й кельтські жерці-друїди і називали їх "Книги Ферілта". Аналогічні легенди донесли арабські історики Абу Балкхі і аль-Масуді: єгиптяни до потопу заховали у пірамідах священні тексти і знання.

Loading...

 
 

Цікаве